Так мені й не вдалося дізнатись — ні тоді, ні пізніше,— як і на чому тітонька й Честер дійшли свого часу згоди. Як і належить розумним людям, вони нічого не називали своїми іменами, щоб, бува, потім про це не пожалкувати. Вони просто порозумілися, та й усе, порозумілися, не ставлячи одне одному ніяких умов, «не зв'язуючи себе обіцянками».

Але для мене не було на ту хвилю нічого страшнішого за їхню мовчазну угоду. Зовсім несподівано я опинилась у ролі злочинця, який може щодня наразитися на обвинувачення й має довіку нидіти в стані постійних сумнівів та погроз. Найжахливішим було те, що я нічим не могла б себе захистити. І я заявила, що така ситуація — річ для мене виключена, далі так не може тривати.

— Чому Честер не хоче визнати всього, що було, коли він сам чудово знає, що це правда? Авжеж, це безглуздо. Хіба лише він чинить так зумисне, аби принизити мене,— та й тоді це ніщо інше, як дурощі.

— Ну звісно, ти одна знаєш, що таке дурощі, а що — ні. Я гадаю, Честер напевне краще за тебе розуміється на своїх справах.

— Але це й мої справи.

— Ось що я тобі скажу, моя люба. Я вважала б його за останнього йолопа, якби він хоч на макове зерня щось визнав. Ану як, уяви собі, раптом хтось що-небудь пронюхає? Про вас і так уже чого тільки не плещуть язиками! У нього таке становище, що він повинен геть усе чисто заперечувати.

— А моє становище? Як мені далі жити з Честером?

— Твоє становище?.. На, вклей оце туди, де місцеві ліцензії, тільки не масти густо клеєм. Розділ про міські парки, що ти торік клеїла, вже геть увесь покрила цвіль... А двоспальне ліжко, моя люба,— такого становища тобі замало?

— Ах, тітонько, без взаємної довіри я не можу...

— Взаємна довіра! Ось чого тобі бракує — сидіти з ним поруч, як Стенлі з Лівінгстоном на місіонерських плакатах! І довго ти отак всидиш? Ану як закипить чайник або Томмі зажадає вечері? Бога ради, дитя моє, не мели дурниць, мене це дратує. Ти вже свого часу поставила була себе у скрутне становище, і маєш дякувати долі, Честерові й мені за те, що вийшла з нього, не втративши гідності.

Тут у неї остаточно здали гальма, і вона наговорила мені бозна-чого,— на зразок того, що коли Честер і панькається зі мною як з царицею Савською, то це ще не значить, ніби я й справді цариця Савська, як я собі, здається, забрала в голову.

Тітоньку Леттер завше дратували люди (а над усе подружні пари), що не зугарні були «дати собі ради»; вона взагалі була невисокої думки про шлюбне життя,— може, тому, що її власна любовна історія скінчилася невдало.

Я лишилася в неї на вечерю, але їй і на мислі не було втішати мене, і додому я пішла в поганому настрої, твердо поклавши собі поговорити з Честером про все відверто, «поставити всі крапки над «і».

Тільки-но Честер зайшов до спальні (дуже пізно, коли я вже лежала в ліжку,— певно, такий був задум), я сказала, що тепер, коли нарешті ми самі, він, сподіваюсь, визнає правду.

— Хіба ти не бачиш,— почала я,— що ставиш мене в неможливе становище, приписуючи мені такий негідний вчинок? Хіба ж я зможу довіряти тобі після цього?

Йому як заціпило, й мене так обурила Честерова зухвалість,— а як інакше можна було сприйняти його мовчання? — що я відкинула ковдру, щоб зірватися з ліжка й утекти від нього світ за очі. Він устиг схопити мене за руку і сказав страшенно схвильованим тоном (проте мені все-таки здалося, що голос його звучить фальшиво):

— Тепер я бачу, як неправильно ти все сприйняла. Справді, між нами були непорозуміння! Тоді ми обоє не здужали глянути правді в очі. А вже дорікати тобі тим, що сталося, було б не тільки безглуздо, а й жорстоко.

І він заговорив про те, яка я була згорьована, коли Джім відкинувся від мене, і як він, Честер, дізнався, що я хвора й нещасна, і скористався з цього. І це було дуже непорядно з Його боку, адже він діяв свідомо, чудово знаючи, що я його не кохаю. І так далі, і таке інше. А потім почав виправдовуватись тим, що дуже любить мене. І сказав, що далі не силуватиме до подружнього життя, коли я не можу йому цього подарувати,— хоч розлуки зі мною, слово честі, не переживе.

14

Як не дивно, всі ці Честерові промови, виголошені його «зворушливим» голосом, справили на мене велике враження. Я пишу «зворушливий», бо, вперше почувши це визначення (між іншим, не від жінки, а від залюбленого у Честера юнака), я зразу ж відчула, яке воно влучне. Честерів голос був чи не найразючішою його зброєю: він здобув йому владу. І тепер, коли голос його тремтів, я теж мимоволі тремтіла й сама (нерви мої були вкрай напружені від усього, що сталось), і мені хотілося заволати щосили: «Доволі! Досить!» Я ладна була віддати все, що маю, аби тільки вгамувати в собі це жахливе тремтіння, яке погрожувало знищити й усі мої принципи, і моє самовладання. В мені наче поселилися дві істоти: одна, ще й досі збурена, невідступно стежила за кожним кроком підступного ворога, а друга всім серцем йому співчувала, піддаючись усім його емоціям. Ніколи я ще не знала такої муки! Мене ніби краяли навпіл. (Недавно одна дуже розумна й щаслива у шлюбі жінка, розповідаючи мені, що відчувала те саме під час свого медового місяця, запевняла, що, на її думку, більшість жінок проходить через отаке «роздвоєння особи»). Коли Честер знову й знову торочив мені про своє палке кохання, я лютувала все дужче й дужче; та водночас у дрижанні його рук, в інтонаціях голосу було щось таке, що змушувало й мене тремтіти всім тілом,— так ніби своїм коханням він простромив мене наскрізь. Я перетворилась на грудку гніву й жалю, і всі мої голосні слова вмить вивітрились, і я вже сама собі за них дорікала. Я намагалась його спинити, кажучи, що не він один винен, але Честер почав цілувати мене у чоло, і, жахнувшись, я раптом відчула (принаймні, це в мені відчула та, інша жінка), що збентежена не менш за нього, і, як і він, ладна розплакатись. І я почала його благати:

— Не треба, не треба, ти дуже втомився.

Та він і на думці не мав спинятись, навпаки, попросив, щоб я стала з ним до молитви; і хоч це мене теж дуже здивувало (бо весь цей час ота, перша, розгнівана жінка в мені міцніла в своєму переконанні не брати участі у цій дешевій грі), я була готова на все, аби мені дали нарешті спокій. Отож я зразу скочила з ліжка, і ми стали з ним навколішки. Він узяв мене за руку й почав ревно молитися, і та його молитва, здалося мені, не мала кінця і краю. Найдужче мене вразило, що він благав бога встерегти нас від ошуканства,— передусім, казав він, від ошуканства в наших душах.

— Не попусти нас обманювати самих себе, відкрий нам зло й гріховність помислів наших, негідні бажання й хтиві порухи у наших серцях,— благав він.

А я собі думала: «Господи боже мій, таж він і є найбільший ошуканець, адже в мене немає ніяких бажань, а хтивих помислів за душею — і поготів».

Голос його то злітав угору, то спадав униз (іноді він ставав такий гучний, аж я боялась,— ану як почує челядь?),— він, як кажуть, увійшов в азарт. Йому весь час перехоплювало дух, наче в агонії, і мені раптом відкрилося, що ця людина не просто грає роль,— він справді перебуває в полоні екстазу. Честер так міцно стискав мою руку, що я боялась, як би він не зламав мені пальці; з його грудей виривалися ридання й стогони.

Хоч я й змерзла (стоячи на килимку у самій нічній сорочці) і в мене боліли коліна, я побожно схилила голову й принишкла. На разі мені засвербіло в носі, і я відчула, що от-от чхну. Лівою рукою я міцно стисла перенісся (праву він тримав у своїй руці, боляче обхопивши її, немов лещатами) і тепер уже справді почала молитися,— молитися, щоб він швидше скінчив. Та Честер тільки-но почав увіходити в смак.

— Милосердний боже! — благав він,— ти, що живеш у наших серцях і все розумієш, навчи нас прощати одне одному, припошли нам любов свою і владу мудрості своєї, щоб кожен день, кожна година відроджувалися для нас у коханні! Припошли нам життя духу, аби ми щохвилі очищалися для нової любові й для нового життя у любові!