Чоловік знову нахилився до співбесідниці, вони шепотілися й кихкотіли. Тільки й почула Софійка жінчине:

– То ваше прізвище тепер Білий? Вай, безгрішний ви мій!

Увечері Софійка зі Сніжаною вже були в Половинчику. А вранці наступного дня, подзенькуючи відрами, прямували з дідусем до лісу.

– А прізвище той Міщенко поміняв часом не на Білий? – спитала Софійка.

– О! – притупнув ногою дідусь. – Точно! Як це таке просте міг забути? А ти звідки знаєш?

– Просто подумала так… Он ромашки обіч шляху біліють. Дай, думаю, спитаю…

Сніжану аж пересмикнуло:

– То це ми зараз ідемо до колишнього лісу колишнього нашого мало не родича?

Усі Міщенки схожі: і балакун Данило Міщенко-Міщенков, і його син Михайло-Мішель-Мішка, і онук-вусань, і, нарешті, прапраправнук Валентин… У всіх немовби подвійна душа. Усі хвалькуваті, брехливі, ненадійні. І з таким вони мало не породичалися! Як доречно зникли тоді коралі!

Які ж соковиті, які ж добірні черешні! Наче стрибали до рота! Лиш кісточки фуркали навсібіч. Коли ж апетити вгамувались, почали заповнюватися відра.

– Цікаво, де в цьому дикому лісі взялися черешні? – спитала Софійка.

– Ге! – усміхнувся дідусь. – Тут колись чого тільки не було! І кизили, і яблука, і горіхи, і груші, як баняки!.. Ще й вишні п’яні!

– П’яні?

– Еге ж! Хлопці бувало понаїдаються тих вишень – і попадають п’яні з дерев!

– І хто ж це такий чарівний сад виростив? – звеселіла Сніжана.

– А мій прадід Вишня й виростив! Якщо Лінині предки на худобі зналися, то мої – садівники неабиякі! Повсюди запрошували їх щеплювати дерева, підбирати саджанці. А прадід у цьому садку, вже у нових власників, не в Міщенка, садівником підробляв. Досі дивуються в Половинчику одній оказії. Стоїть якось узимку прадід під грушею і лупить її палицею, аж кора тріщить! Його питають: “Нащо?” А він: “Не родить, ледащо!” І що думаєте? Як пошептало! На весну груша обвішалась плодами – підпирати мусили! Чарівник!

– Хіба таке можливо? – не вірила Софійка.

– Було! Я собі думаю: може, він канали які в стовбурі попробивав, розчистив – дерево й зародило. От вам і народні традиції!

– Ну, тато не був би татом, якби наукової теорії під кожну казочку не підвів! – скептично підкинула тітонька. Хоч видно було, що вона ладна у кожну ту казку чи наукову теорію беззастережно вірити.

Надто-бо все у дідуся гладенько одне до одного вкладалося!

– Краса яка, Господи! – Тітонька Сніжана поставила обважніле відро, обвела поглядом сонячну галяву.

Софійка вже хотіла з нею погодитись, як обидві уздріли на тім боці галяви… самотнього художника з мольбертом! Пустельник, як завжди, робив своє і на них не зважав.

– Далі так тривати не може! – гупнула відром об землю Софійка. І рушила до загадкового маляра.

– Куди, Софіє? – зашипіла вслід тітонька.

Але дівчинка була вже біля Пустельника.

– Добрий день! – привітно всміхнулася.

– Привіт! – не відривався від картини.

– Правда, гарні у нас місця?

– Гарні, – погодився. – Тільки не у вас. Бо ти не тутешня, а з Вишнополя. І Половинчик більше мій, аніж твій, бо я тут частіше буваю!

Ага! Знає, що з Вишнополя…

– Поглянути можна? – наступала далі Софійка.

– Дивись, як хочеш!

– Тітонько, йдіть-но сюди! – покликала дівчинка. Проте Сніжану як вітром здуло. Ото ще страхополох!

Картина була як картина. Пейзаж. Гарний. Контури нечіткі, трохи наче розмазані. Мабуть, фарби розтікаються. І не дуже схожий. Там оно три берези, а на полотні тільки дві. Єдине, що сподобалось, – це загадковість, казковість картини. Так і жди якоїсь мавки чи лісовика!

Про все це Софійка щиро звірилась художникові. Той не знати чого засміявся.

– А інші полотна? Можна якось їх побачити? – Софійка йшла напролом.

– Приходьте нині ввечері зі Сніжаною до моєї хижки. Знаєте, де живу? Подивитесь, коли цікаво!

– Справді? А ви будете вдома?

– Якщо пообіцяв – доведеться бути!

– Дякую! Ми обов’язково навідаємось! – Софійка підстрибцем кинулась по травах. Раптом зупинилась: – А звідки… звідки знаєте, що моя тітонька зветься Сніжаною?

– М-м-м-м… Ти ж мені сама сказала!

Сама то й сама! Хоча… Наче ж не кликала тітоньку на ймення… Певно, забула!

Відтоді як Софійка відшукала за якимось деревом ледь притомну Сніжану й повідомила про запросини Пустельника, тітонька не знаходила собі місця. Важко сказати, чи драглювала вона ягоди, чи мила банки. Здається, більше метушилась, панікувала та поринала глибоко у свої думки, забуваючи, що робить…

А коли почала вбиратися! Мала в Половинчику всього дві сукні й джинси з футболкою, але як довго те все приміряла, як вагалася!

Та хай там що, вони уже на Пустельниковім подвір’ї. Останньої миті Сніжана з якогось дива надумала тікати, але Софійка так вчепилась у її сукню, що довелося здатись – порвала б!

Художник чекав. Запросив гостей у свою скромну келію-вітальню, почастував чаєм. Розмова не клеїлась, не знали, про що балакати. Тому з полегкістю взялися до картин.

Тітоньку Сніжану мовби хто підмінив! Над кожним полотном видавала мало не промову! Про переливи світла, поєднання барв, перегуки із Шишкіним та Куїнджі!.. Найцікавішими були, однак, її власні думки та враження. Подекуди смішні й несерйозні, та Пустельник слухав із захватом.

– Ніколи не думав, що лікар-травматолог може дотепно і так тонко говорити про живопис! – похитав головою.

– Ви знаєте, що тітонька – лікар-травматолог? – вчепилася до слова Софійка.

– Та… А що, це якась таємниця? – викрутився пейзажист. – У селі всі одне одного знають…

– Але ж ви майже не спілкуєтесь із селянами? – вела своєї дівчинка.

– Ну… Щось і до мене доходить, – паленів, не знати чому.

Знову зависла незручна мовчанка. Та Софійка була бойова:

– А що то за полотно, в кутку?

Пустельник завагався, але тітонька Сніжана так благально подивилась на нього й на те полотно, що мусив показувати.

Глянули – і обімліли.

…Звалена у воду стара верба, густий, наче мохом порослий, очерет, дрімливе латаття… І серед усього цього – немов свічка, тоненька дівоча постать. Сніжанина постать!

А внизу – розмашистий напис: “Перша зустріч із Нею”.

– Стривайте, а мене? – аж захлинулась від несправедливості Софійка. – Я теж була поруч зі Сніжаною! Чому ж на малюнку немає мене?

Але, зиркнувши на тітоньку й Пустельника, збагнула, що її не слухають. Вони стояли й дивились одне на одного. Софійка тихенько відчинила двері й пішла додому.

– Наша Катеринка так вилюдніла!

Це були перші слова, що їх почула, потрапивши знов у світлину. То промовляла Олена до малого Іванка. Жінка з дітьми вирушала на базар.

Катеринка так зміцніла, що тепер її не те що брали в дорогу, а навіть доручили нести кошика! Рум’яніли щічки, личко покруглішало. Упізнати в ній колишню хворобливу дитину тепер можна хіба по великих синіх оченятах.

Софійка помандрувала крутосхилами за Кулаківськими. Як цікаво бачити колишні завулки, будинки! Деякі з них Софійка навіть упізнавала. А он і торгові ряди тодішнього вишнопільського базару: майже такі, як і в Софійчиному часі!

Що це? Біля центральних воріт з’юрмилися люди. Мовби про щось радяться, а мовби й про щось мовчать.

Зненацька – чи сказав це хтось, чи це вже висіло в повітрі: “Війна!”

– Ви не знаєте, що сьогодні почалася війна? – спитала в Олени жінка.

– Війна?.. – Олена, мов осліпла, намацала за спиною паркан і сперлась на нього. Діти притулилися до неї – теж відчули недобре.