Той покірно присів на самий краєчок, вивернувши ноги в обрізаних чоботах носаками до дверей – аби в разі чого таки чкурнути.
Завів печальну собачу пісню, дотримуючись двох нот:
– Я, дядечку, тільки пошакалити зайшо-о-ов – святий істиний хрест! – і осенив себе широким щедрим жестом. – Щоб мене роздуло через чотири коромисла! Щоб мені геєна вогняна язик вузлом зав’язала! Відпустіте-е-е, дядечко-о-о-о! Богом клянуся!
Страшний чоловік випустив йому в обличчя довгу цівку диму, котрий з переляку так і скрутився бубликом біля його носа.
– Пошакалити – це святе, – зауважив з розумінням. – А от хто тут похазяйнував до тебе, можеш сказати?
Злодюжка якусь хвилю сидів із роззявленим ротом, вдивляючись у темряву і спалахи вогню від папіроски.
Потім цей рот поволі витягнувся в довгу улесливу посмішку.
Навіть картуза стягнув з копни немитої шевелюри:
– Олексій Богданович?! Пан Крапка?! Отець наш небесний! Простіть Христа-ради: не признав одразу. Ми ж вас знаєте як шануємо – один ви у нас і лишилися справедливий! Як ви Митьку-лома від суду неправедного відмазали! Та ми за вас… Та я… Я…
– Що ти? – кинув з презирством. – Ти гопота дрібна. Спец по самоварах. Ти мені ось що скажи: хто майстерню бомбив?
– Падлянки не зроблю – скажу як є: зуб даю – не знаю! Але якщо накажете – пущу свист, дізнаюся. Вам самолічно доповім. Це мені за честь!
– Свисту не треба, а от якщо дізнаєшся, хто звідси креслення міг поцупити, – отримаєш срібний карбованець.
– Хре… що? – не зрозумів злодюжка. – Яке хрещення? Ми всі люди хрещені, закон поважаємо. – І з надією знову завів: – Відпустіть, дя-я-я-ядечку Олексію Богдановичу, не загубіть душу святу!
– Те, що ви, антихристове плем’я, хресним знаменням прикриваєтесь, то мені не в новину. Я про інше: крес-лен-ня! Малюнки такі, на папері. Вони вашому братові не потрібні. Якщо ваші тут хазяйнували – прошу лише повернути. По-доброму.
– Креслення? – розгубився самоварник, чоло напружив: – Про це треба питати в тих, хто панкує. А ми люди прості, нам те креслення ні до чого. Але якщо вам потрібно – землю урию!
– Уриєш, не сумнівайся, – кивнув страшний чоловік. – А завтра увечері скажеш, хто тут порядок наводив, ваші чи заброди.
– Наші вже третій тиждень на підсосі сидять, – тяжко зітхнув самоварник. – Можете самі пересвідчитись: у кнайпі на Сінному покотом лежать. Усі як один. Зуб даю: не наші то були.
– Ну ось про це ти мені і розкажеш. Завтра.
Надія є, подумав самоварник і улесливо підхопився з незручного ящика:
– Щоб мене геєна вогняна…То відпускаєте, тату?
Страшний чоловік кивнув на пощерблений самовар:
– І це забери!
Злодюжка, підхопивши свою здобич, прожогом кинувся у двері.
Тільки шлейф ринкового аромату гойднувся на свіжому весняному протязі.
Олексій Богданович Крапка, колишній перший помічник обер-поліцмейстера департаменту, улюблений учень завідувача розшукового відділення, колезького секретаря п. Георгія Михайловича Рудого (до слова, засновника науково-технічного підходу в боротьбі зі злочинним світом), а нині – околоточний наглядач і невдаха тридцяти двох років, знову поклав свої довгі ноги на ящик, насунув капелюха на чоло і поринув у медитацію…
* * *
…Що не кажіть, а військові оркестри – видовище урочисте і навіть зворушливе.
А якщо грають на набережній Дніпра та ще й перед відплиттям судна, то душа починає злітати над хвилями разом із чайками!
Військовий капельмейстер, сам схожий на чайку, змахує крилами і викликає зливу звуків із золотих тромбонів і сурм, а звуки такі, що самі рвуться в небо, здіймають над бруківкою дерев’яний настил разом із небесним музичним військом.
Позаду оркестру – Дніпрові схили, не зелені, а білі від цвіту.
Попереду – спалахують відблисками хвилі, не сині, а з золотавими і срібними загравами.
Посередині, у спалахах звуків і заграв, стоїть трипалубний білий пароплав «Цариця Дніпра», котрий гострі на язики репортери вже охрестили «монстром», піддавши критиці намагання міської влади вдихнути життя в розвиток парового та ще й «круїзного» судноплавства.
Але нехай балакають газетярі, а відремонтований – саме під «круїзний»! – пароплав відпливає за годину. І поважних гостей на нім – хоч греблю гати.
Щоправда, не знають репортери, що високі гості – а є серед них і дипломати, і купці першої гільдії, і вся світська богема з усіх куточків імперії – квитки не купували.
А на запрошення Київського судноплавства – безкоштовно провести «п’ять пречудових днів» – відгукнулися залюбки.
І хоч витрати для компанії великі, а сенс у тому є: якщо перший круїз удасться на славу – на другий відбою не буде. І вже за великі кошти.
Тому каюти першого класу червоним оксамитом оббиті, палуби – білі, циганський хор та балет найняті, офіціанти – з кращих ресторацій. Навіть цирульня є, зал для показу сінема, салони для гри в карти і танців, посуд – з Китаю, напої – французькі, коров’ячих туш в льодовні – мов дерев у лісі.
Набережну теж довелося добряче підрихтувати. Тут і буфет просто неба, і ятки з квасом, і народні майстри, що вчать усіх бажаючих глечики ліпити. Панянки сміються, підштовхують ніжками гончарне коло, ручки білі в глину занурюють – одне задоволення дивитися!
Оркестр грає несамовито, купа роззяв, що вийшли подивитися на відплиття, купують карамельних півників.
Червоний килим стелиться від корми аж до бруківки – пані та панове з авто та екіпажів виходять метрів за тридцять від трапу, щоб усі їх побачити змогли.
Клацають і димлять триногі фотокамери, лякають голубів. Діти з батьками чи боннами – в матроських костюмчиках.
Сновигають продавці марципанів, квіткарки, самі схожі на букети (спеціально переодягали в костюми епохи Катерини Великої!), квіти на килим кидають.
А з палуби усю цю веселу карусель двоє кіношників у шкіряному вбранні «на фільму» знімають.
Усе як годиться, все солідно!
Пані та панове кофієм пригощаються за білими столиками. А вже як оркестр той душу рве з тлінних тіл!
Свято!
Але не для всіх…
Принаймні для Мусі остання доба – мука пекельна. Мало того що годин зо двадцять не роздягалася, їдучи в спекотному потязі, так іще й, як виявилося, квитків на «Царицю Дніпра» немає і не буде!
На касі про це свідчить красномовний напис. Сердешна жіночка, що визирнула на стук з віконця, так і сказала: «Тільки за особистими запрошеннями!» І віконцем – клац!
От і сидить тепер Муся на своїй валізі зовсім без сил. Споглядає, як по червоному килиму щасливці проходять. На ній щільно застебнута блузка з високим коміром, уже не біла, а сіра, під капелюшком-канапе голова непристойно свербить від спеки, черевички запилюжені, мов у вуличної торговки. Нікому тут Муся не потрібна. Сидить, піт з чола непомітно витирає.
Звісно, не помічає, як за круглою афішею-діжкою ховається її невідомий «супровідник», який усі ці двадцять годин в тамбурі їхав за нею аж до самого Києва, спостерігає – що вона робитиме.
А робити їй немає чого. Хіба що також спостерігати за поважною публікою.
Хоча, сказати чесно, різна тут публіка. І поважна, і не дуже.
Ось біжить якась кудлата руда пані, за нею – череватий дядько в картатих брюках, сперечаються про щось. Муся посміхнулася: ну точно як курка з півнем.
– Фаїночко, голубонько, – досить голосно репетує «картатий», – та стійте ж заради Христа! Це ж усього на чотири дні!
– Та хоча б і на годину – не поїду! – ледь озирнувшись, відказує пані і різко зупиняється. – Ви що мені пропонували? Роль! А змушуєте дурня ламати! Сказала ж: ні, ні і ні! А якщо мене люди впізнають? Як потім шановній публіці в очі дивитись? Ха-ха-ха, – не засміялась, а так прямо і вимовила в обличчя товстуна. – Уявляю: Марія Стюарт пасажирів на пароплаві розважає! До того ж у ролі дружини якогось невідомого акторчика!
Пішла далі.
Картатий за нею дріботить, біля Мусі зупинився, піт з чола зірваним метеликом витер, шепоче сердито: