…Муся терпіти не могла двох речей: засинати і прокидатися.

Засинати – бо вважала, що сон марнує час, відбирає частину життя, а прокидатися – тому що її сни зазвичай були кольоровими та насичені подіями.

У таких протиріччях Мусі завжди було важко знайти золоту середину.

Вона її і не шукала, адже завжди була максималісткою.

Щільні оксамитові штори затуляли світло, але блідий промінець все ж таки прокрався до спальні і прохолодною указкою, мов учителька гімназії, безцеремонно вказував на суцільний безлад, який Муся полюбляла звечора залишати у своїй кімнаті.

Була б матуся живою, певно, не допустила б цього!

На килимі – капці, панчохи з підв’язками, спідниця, трохи далі від неї – нижня, корсаж, сорочка. Ніби хтось речами прокладав шлях до ліжка.

Довкола ліжка було не краще: купами і стосами валялися книжки і брошурки з круглими жовтими слідами на сторінках від кухлика з чаєм.

Саме ж ліжко, мов осіннім листям, було притрушено різного штибу газетами і журнальчиками – «Вісник поліції», «Поліцейські відомості», «Відомості с. – петербургського градоначальства і с. – петербургської міської поліції».

Муся, а точніше Марія Матвіївна Гурчик, донька обер-поліцмейстера санкт-петербургського розшукового департаменту, генерала Матвія Івановича Гурчика, була справжньою книгоманкою.

Проте коло її уподобань торкалося досить дивного і не властивого панночці такого ніжного віку чтива.

«Криміналістична ідентифікація», «Побудова і аналіз версій», «Засоби криміналістичної експертизи та техніка фіксації доказів», «Різновиди ідентифікації людини» – ось чим був усіяний перський килим довкола ліжка.

Усі брошури були рясно покреслені олівцем, загнуті сторінки робили їх пухкими, схожими на торт наполеон виробництва кондитера Пошибеєва. У центрі цього нічного книжкового натюрморту знаходилася досить нова брошура понурого сірого кольору, типово белетристична, з красномовною назвою «Ескорт у смерть» під авторством такого собі «писайла», відрекомендованого на обкладинці як д-р Шерл.

Сама ж панянка перебувала під жмутками цього листя, мов лисиця в норі.

Її голова, за улюбленою звичкою, була накрита подушкою – зверху виднілася лише рука.

Тому Муся не могла чути, як із вулиці в прочинену хвіртку линуть голоси юних газетярів:

– Останні новини! Вранішній випуск! Небезпечний злочинець Петро Шнур вирвався на волю!

– Сенсація дня! Поліція спіймала облизня: злодій Петька Шнур втік із в’язниці! Подробиці – тільки у нас!

– Втеча століття! Усі під загрозою! Помста злочинця поліцейським буде безжальною!

– Хто перший стане жертвою завзятого втікача?!

– Вранішній випуск! Останні новини!!!

Під подушкою ж панували тиша і темрява.

І так тривало б іще години зо дві, якби до дівочої спочивальні не увірвався сам генерал Гурчик.

Із високо піднятою рукою, що стискала жмуток вранішніх газет, розпашілий і скуйовджений, він нагадував Зевса-громовержця Критського.

За ним навшпиньках прокрався лакей Аристарх і боязко зупинився на порозі, готовий у будь-яку мить підхопити хазяїна попід руки в разі апоплексичного нападу.

З-за його плеча виглядала покоївка Лизавета з пляшечкою нашатирного спирту в руках.

Генерал зашелестів над рукою доньки газетами.

Але це не призвело до жодного зрушення.

– Догралася?! Дострибалася?! – гнівно вигукнув він.

У відповідь рука трохи ворухнулася, зі стиснутого кулачка вистрелив вказівний пальчик, сонно похитався у повітрі – мовляв, тихо, я мушу додивитися сон – і рука міцніше притисла до голови пухову мереживну подушку.

Поглянувши на Аристарха, чи не побачить зайвого, генерал потягнув за ковдру, відкриваючи на загальний огляд ніжне дівоче плече.

З-під подушки визирнуло незадоволене і сонне око чистого блакитного кольору.

– Ось! – генерал знову потрусив над оком жмутком газет. – Я так і знав: догралася.

Усівшись на край ліжка, з якого, мов порох, посипалися журнальчики і брошурки, прочитав рядки зі шпальти:

– «…психічно неврівноважений злодій на прізвисько Шнур сьогодні вночі здійснив нахабну втечу по дорозі до місця ув’язнення. Як передбачають експерти, цей звір у людській подобі одержимий жагою кривавої помсти, котру під час суду привселюдно пообіцяв здійснити над донькою нашого славетного… – на цьому місці генерал задоволено гмикнув і повів далі: – …славетного обер-поліцмейстера санкт-петербургської поліції, його високості генерала М. І. Гурчика»!

Славетний генерал відкинув подушку і суворо зиркнув на улюблене чадо:

– Що тепер робити?! Догралася в слідчого!!! Я так і знав!

– Котра година? – почулося з-під знову натягнутої на голову подушки.

Аристарх поважно кивнув Лизаветі: зараз точно знадобиться пляшина з нашатирем.

Так і сталося.

Генерал схопився за серце і заковтав повітря.

– Що? Що?! Яка година?!

Схопився і закружляв довкола ліжка, немов чукотський шаман, кульгаючи на праву (колись поранену в бою) ногу.

– Тут смертю погрожують – а їй кохфій подавай!

Він знову затрусив газетами над милою білявою голівкою, що нарешті визирнула зі свого сховища і жалісно спостерігала за зворушливими рухами татуся.

– Казав же, попереджав: не лізь не в свої справи! Ач бач: у нишпорки їй закортіло! Подвигів!

Його погляд упав на стоси журналів і книжок, розсипаних довкола ліжка.

Спересердя генерал розворушив їх ногами так, ніби бродив в осінньому лісі.

– Що читаємо?! Хіба це дівоче читання?! Що тепер з тобою робити?!

Набігавшись і досхочу потоптавши небезпечну для дівочого виховання пресу, Матвій Іванович картинно зупинився посеред кімнати, по-наполеонівськи заклав праву руку за вилогу оксамитового турецького халата.

Аристарх зітхнув із полегшенням: добра ознака, нападу не буде.

Генерал викинув у повітря ліву руку і театрально виголосив:

– До села! До тітоньки! У глушину! Глобино!!!

– Чому не до Саратова? – визирнуло нарешті з-під мережива нахабне сонне личко.

Але генерал Гурчик уже повністю тримав себе в руках.

– Потяг за дві години, – спокійним голосом промовив він. – Усе. Жарти скінчилися.

Він знову присів на край ліжка і був неабияк задоволений побачити нарешті дійсно схвильоване обличчя доньки.

– Татусю… – благально промовила вона.

Генерал узяв її за руку, мимоволі милуючись виразом світлих очей, що так нагадували йому давно померлу дружину Полінку.

– Не сперечайся, душе моя, – миролюбно промовив він. – Петька Шнур дійсно тобі погрожував. Ти в розслідування даремно втрутилася. І на суді даремно свідчила. Не послухалась мене – от тепер і маємо…

– Але ж, таточку, якби не я, Іполит Вікентійович його б і досі шукав…

– О господи, можливо, й так, але хіба це жіночі справи? – тяжко зітхнув Матвій Іванович. – Заміж тобі треба. Негайно. Може, дурниці з голови вивітряться. Була б жива Поліночка…

Унизу, у прочинених дверях, почувся рух – дзенькнув дзвоник, дмухнув вітерець, заворкотів бас швейцара.

Генерал кивнув Аристарху – піди поглянь, що там іще – і знову повернувся до принишклої доньки.

– Була б жива мати, – продовжував він, – дала б тобі належне виховання. А так – бідна моя голова! – на повідку в тебе йшов: хочеш книжки – ось тобі книжки, коней хочеш – на тобі коней, фехтування – ось тобі вчитель. Медичні курси при університеті – будь ласка! Бонну одну за другою звільняв за першим твоїм проханням! Та нудна… та дурна… та вишивати навчає… А що вийшло?!

– Що вийшло? – підхопилася Муся, обняла Гурчика за шию, обеззброїла переможно – зливою поцілунків.

Удаючи сердитого, генерал виплутався з її рук:

– Не підлабузнюйся. Усе одно поїдеш до Параскеви Іванівни. Вона давно на тебе чекає. Та й мені буде спокійніше, поки Шнура не спіймаємо. Збирайся. Відвезу тебе на вокзал.