ДО... Ярмо важуче - То твій вінець, Життя замуче Тебе вкінець. Всю сум обійме... З чола ж твого Сам кат не здійме Вінця того. Він сяти буде Зі споду тьми, Любов розбуде Межи людьми! СИРОТИ
Дітки маленькі кликали маму: «Вставай, голубко, нене кохана, Прокинься швидше та кидай яму, Бо ми не їли з самого рана!» Даремно ждати; побігли в клуню: «Чом не йде мама? - скажи, татуню!» «Пождіть, не плачте, дітоньки милі, Не видно - прийде ваша матуся, Зварить кулешик, дасть льолі білі, А я ще трохи помолочуся». Не ждеться діткам, побігли в клуню: «Де ж наша мама? - скажи, татуню!» Голову сумно тато понурив, Обійняв діти, та що казати? Трьома струмцями піт з його дзюрив; Лишив роботу, побрів до хати, Злагодив їсти і знов у клуню. А діти вголос: «Куди, татуню?» Зіб’ються нишком собі в куточок, Глянуть в віконце, заплачуть гірко; На столі часом хоча б шматочок, А їх до того цілих п’ятірко... Вони б хотіли побігти в клуню, Так до розправи взяли татуню. Зростають дітки і голі й босі, Вже не питають, бо зрозуміли, Чом не приходить матуся й досі. Нелюдські злидні кругом обсіли, Опорожнили комору й клуню, По заробітках женуть татуню. Надворі люто тріщать морози, А він працює і дні і ночі; Краялось серце, змерзали сльози, Поки не сплющив навіки очі. Побіжать дітки із хати в клуню: «На кого кинув ти нас, татуню?» ЖУРБА Засмутилась, похилилась Молода верба... Прилучилась, одружилась З козаком журба. Обсипає верба віти, Станом поника... Де незгодоньку подіти? Давить козака. Пада листя в бистру воду, Швидко уплива... Сиротина ясну вроду Слізьми облива. Прийде весна, прийде друга - Зацвітуть гілля... Не раз суму зникне смуга; Усміх загуля. Та середина давненько Всушена вербі... Не дасть вражене серденько Радоньки собі. Вмира верба, посихає, Віджива на мить... Так серденько: то стихає, То ще гірш щемить.. Не згинайсь, угамуй своє горе... Не згинайсь, угамуй своє горе; Знай - надії твої чарівні Згоять разом зневірення хворе, Розцвітуть, мов квітки запашні. Не довіку конатимеш в горі; Потривай лиш: розтануть сніги, Запестріються луки просторі, Закрасують поля навкруги. Зникне швидко пануюче горе; Обновить твою душу весна; За водою спливе в синє море Все, чим дійсність гірка та сумна. Як безплодно носитися з горем, В піснях виспівай краще йбго, Певно, й ми своє серце поборем І притулим хоч раз до твого. Подивись: пронеслось твоє горе, Як проносяться хмари густі... Ти заблисла, сподівана зоре; Знов воскресли ви, сни золоті! Не сумуй, що врода... Не сумуй, що врода Опадає з личка; Не сумуй: то шкода Дуже невеличка. А журись, що марно Гине сила краща, Що минає хмарно Молодість пропаща. Що твоя відвага Не палає гнівно; Що світові блага Не всім служать рівно. Хай важка дорога, Хай похмурі днини,- Все зроби, що мога, На користь країни! В ланцюгах неволі Гинучи заранку, Жваво проти долі Бийся до останку! ПЛОВЕЦЬ Пам’ятаєш мудру раду - Не пускатись в згубний мир? Ти ж подався без огляду І налучив просто в вир. Закрутили в своїй пащі Тебе піняві вали; Поривання твої кращі Тебе в прірву затягли. Але й гинучи зарані В борвах виючих отих, У добра та зла пізнанні Ти вишукував утіх. Собаки брешуть; я прочнувся... Собаки брешуть; я прочнувся: Знадвору шемріт доліта... Хотів озватись, та й запнувся... Оце, крий господи, слята! [3] У хату сунеться добродій, Синемундирний, [4] як мара, А ціла низка «благородій» За ним у двері напира. Чи не лиха ж мені година: Яке недобре їх несе? Ну, чим завадила людина? Перепаскудять зараз все... вернуться - Синемундирний добродій - жандарм. |
