Назад Брюно їхав по дорозі А1, близько одинадцятої години був уже в передмісті Парижа. Він узяв день відгулу, бо не знав, що церемонія вийде такою короткою. Він минув Шатійонські ворота і в пошуках зручного місця для паркування обрав вулицю Альбера Сореля, зупинившись якраз навпроти будинку своєї колишньої дружини. Чекати довелося недовго: хвилин за десять з’явився його син — з ранцем за спиною він повернув з вулиці Ернеста Рейє. Він виглядав стурбованим і на ходу розмовляв сам із собою. Про що він може міркувати? Анна попереджала, що цей хлопчик — скоріше самотній; замість того щоб снідати в колежі з друзями, він воліє повернутися додому та розігріти їжу, яку вона залишає йому перед тим як піти. Чи страждав він од відсутності батька? Мабуть, що так, але він нічого про це не казав. Діти терпляче ставляться до світу, створеного для них дорослими; вони намагаються якомога краще пристосуватись до нього; а потім найчастіше вони також відтворюють такий самісінький світ. Віктор підійшов до дверей, набрав код; він був за якихось кілька метрів од машини, але не помітив його. Брюно взявся за ручку дверцят, випростався на сидінні. Двері під’їзду зачинилися за хлопчиком; кілька секунд Брюно сидів нерухомо, потім важко обм’як на сидінні. Що міг він сказати своєму синові, який заповіт передати? Нічого. В нього нічого не було. Він знав, що його життю настав кінець, але не міг збагнути цього кінця. Все залишалося похмурим, болісним і невиразним.

Він завів машину й поїхав Південною трасою, потім повернув на Воалан. Психіатрична лікарня міністерства освіти містилася неподалік від Вер’єр–ле–Бюїсона, на самісінькому узліссі Вер’єрського лісу; він добре пам’ятав лікарняний парк. Він зупинив машину на вулиці Віктора Консідерана й пішки пройшов ті кілька метрів, що відділяли його від огорожі. Упізнав чергового фельдшера. І сказав: «Я повернувся».

Мабуть, усе це й мало так завершитися; мабуть, інших засобів, іншого виходу не було. Мабуть, слід було розплутати все те, що перемішалося, закінчити те, що почалося. Отже, Джерзінські мав опинитися в цьому самому місці, яке зветься Саорж, на 44° північної широти та 7°30' східної довготи, в цьому місці, що знаходилося на висоті понад 500 метрів над рівнем моря. В Ніцці він зупинився у «Віндзорі», напівлюксовому готелі з доволі нікчемним оздобленням, номери якого були розписані художником–декоратором Філіппом Переном. Наступного ранку він сів у потяг, що їхав з Ніцци у Танд, відомий своєю мальовничістю. Потяг минув північне передмістя Ніцци з його висотними кварталами арабської убогості, з афішами «Рожевого мінітеля» та 60–відсотковим голосуванням за Національний фронт. Залишивши позаду станцію Пейон–Сен–Текль, він пірнув у тунель; випірнувши з нього, Джерзінські побачив праворуч фантастичні обриси селища Пейон, яке ніби висіло в повітрі. Перед ним пропливало те, що називають «околицями Ніцци»; люди приїздять з Чикаго і Денвера, щоб помилуватися на красу цього краю. Потім вони поїхали вниз до ущелини Руайя. Джерзінські зійшов на станції Фантон–Саорж і з півгодини чимчикував пішки. Він мав іти через тунель; машини тут не їздили.

Згідно з «Путівником бродяги», що його Брюно купив в аеропорту Орлі, селище Саорж, яке нависало над долиною, з його стрімкими будиночками, що, мов східці, здіймаються схилами до запаморочливих верховин, справляє враження «чогось тибетського»; мабуть, так воно й було. Хай там як, але Жанін, його мати, яка змінила своє ім’я на Джейн, забажала померти саме тут, після того як вона більше п’яти літ прожила в Гоа, у західній частини Індії.

— Скоріше за все, вона просто вирішила оселитися тут, помирати, звісно, вона не збиралась, — уточнив Брюно. — Здається, стара шльондра перейшла до ісламу — через суфійський містицизм, це такі ж саме дурниці. Влаштувалася там з купою послідовників, вони зайняли порожню хатинку на околиці селища. А що газети більше не пишуть про них, то всі вирішили, нібито хіпі й увесь цей набрід зник. А вони, навпаки, стають дедалі численнішими, зі зростанням безробіття їх кількість також значно зросла, можна навіть сказати, що вони кишать. Я провів власне невеличке дослідження… — Він стишив голос. — Хитрість полягає в тому, що вони називають тепер себе «неоселюками», але, по суті, вони нічого не роблять, задовольняючись муніципальною допомогою і так званою дотацією на землеробство в гірських умовах.

Він лукаво похитав головою, одним ковтком вихилив свою склянку й попросив ще. Зустріч з Мішелем він призначив у єдиному кафе «У Жілу». Зі своїми брудними поштовими листівками, фотографіями форелей у рамках та афішею «Саорзької пампушки» (до комітету директорів якої входило щонайменше чотирнадцять членів), кафе було тим закладом, де панував девіз «Полювання–риболовля–природа–традиція», на відміну од кубла у стилі «Нью–Вудстока»[33], що його Брюно люто ганьбив. Він обережно дістав з папки листівку під назвою «СОЛІДАРНІСТЬ З АГНЦЯМИ, ЩО ГИНУТЬ».

— Я написав це сьогодні вночі, — низьким голосом мовив він. — Учора ввечері я розмовляв зі скотарями. їх терпіння урвалося, вони розлючені, їхніх овець просто знищують. І все це через екологів та Меркантурський національний парк. Вони знову завезли туди вовків, цілі зграї вовків. Вовки пожирають овець!.. — Він раптом підвищив голос, а потім розплакався. В листі до Мішеля Брюно писав, що знову живе у психіатричній лікарні Вер’єр–ле–Бюїсон, де, мабуть, він оселиться назавжди. Отже, мабуть, вони випустили його.

— То наша мати помирає… — урвав Мішель, намагаючись відвернути його думки.

— Саме так! І на мисі Агд те ж саме, здається, вони заборонили публіці розташовуватись у зоні дюн. Рішення було прийняте під тиском Товариства з охорони узбережжя, яке повністю перебуває в руках екологів. Люди не робили нічого поганого, влаштовували безневинні груповушки, але це, виявляється, турбувало крячок. Крячки — це такий різновид горобців. До біса горобців! — розпалився Брюно. — Вони хочуть перешкодити нам трахатися та їсти овечий сир, це ж справжнісінькі нацисти. Соціалісти також з ними заодно. Вони проти овець, бо вівці праві, тоді як вовки — ліві; втім, вовки схожі на німецьких вівчарок, а ті — праві екстремісти. Кому тут можна довіряти? — Він похмуро похитав головою.

— У якому готелі ти зупинився у Ніцці? — раптом спитав він.

— У «Віндзорі».

— Чому саме у «Віндзорі»? — Брюно вочевідь нервувався. — В тебе що, з’явилася пристрасть до розкоші? Що з тобою в біса? Особисто я, — він говорив уривчастими фразами, з усе більшим запалом, — залишаюся вірним готелям компанії «Меркюр»! Ти хоча б завдав собі клопоту розпитатися. Чи відомо тобі, що в «Бухті янголів», в одному з готелів «Меркюр», існує сезонна система регресивних тарифів? У мертвий сезон номер коштує 330 франків! Двозіркова ціна! При комфорті у три зірки, з видом на Англійський бульвар та цілодобовим обслуговуванням! — Тепер Брюно майже волав. Незважаючи на екстравагантну поведінку клієнта, власник кафе «У Жілу» (чи це його так звуть, Жілу? мабуть, що так) слухав дуже уважно. Історії про гроші та співвідношення між ціною та якістю завжди цікавлять багатьох, це особлива прикмета певної категорії людей.

— А ось і Дюкон! — раптом грайливо вигукнув Брюно, одразу змінившись і показуючи на молодого хлопця, який щойно ввійшов до кафе. Йому було, мабуть, близько двадцяти двох років. Він був одягнений у польову військову форму та гринпісівську майку, мав матовий колір обличчя і темне волосся, заплетене у дрібні кіски, одне слово, все за «антильською» модою.