І він витягнув із кишені своєї старенької курточки (вона була на ньому під кольчужкою) пожмаканого й у багато разів складеного Торінового листа – того самого, ще травневого, з-під годинника на його камінній полиці!

— Частка від прибутку, зверніть увагу, — продовжував він. — Я здаю собі з цього справу. Особисто я беззастережно готовий уважно розглянути всі ваші претензії й відняти те, що справедливо належить вам, від загальної суми, а вже потім заявити про свою власну частку. Проте ви не знаєте Торіна Дубощита так, як знаю його я. Запевняю вас, він готовий сидіти на купі золота й умирати від голоду, доки ви звідси не підете.

— Ну й нехай! — кинув Бард. — Такий бовдур заслуговує на голодну смерть.

— Саме так, — погодився Більбо. — Ваша позиція мені зрозуміла. Але тим часом наближається зима. Незабаром вас накриє снігом, ускладниться постачання – боюся, навіть в ельфів – тощо. Виникнуть також інші труднощі. Ви не чули про Даїна та ґномів із Залізного Кряжа?

— Чули колись, але що йому до нас? — запитав Король ельфів.

— Я так і думав. Бачу, мені відоме дещо, про що ви не знаєте. Даїн, мушу вам сказати, зараз менш ніж за два дні путі звідси, а з ним щонайменше п’ять сотень затятих ґномів – чимало з них загартовано у страшних війнах між ґномами та ґоблінами, про які ви, поза сумнівом, чули. Коли вони прибудуть, вам може бути непереливки.

— Навіщо ти нам це кажеш? Зраджуєш своїх друзів чи погрожуєш нам? — суворо спитав Бард.

— Мій дорогий Барде! — пропищав Більбо. — Не поспішайте з висновками! Ніколи ще не зустрічав таких підозріливих людей! Я просто намагаюся запобігти халепі заради всіх, кого вона може зачепити. А тепер я дещо вам запропоную!!!

— Послухаймо! — вигукнули Бард і Король ельфів в один голос.

— Можете навіть поглянути! — уточнив гобіт. — Ось!

І він розгорнув ганчірку й дістав із неї Дорог-камінь.

Сам Король ельфів, чиї очі звикли споглядати чарівні та прекрасні речі, підхопився, приголомшений. Навіть Бард занімів од зачудування. Діамант був ніби куля, наповнена місячним сяйвом і підвішена перед ними в сіті, сплетеній із мерехтіння морозних зірок.

— Це – Дорог-камінь Траїна, — пояснив Більбо, — Серце Гори, а також і серце Торіна. Він цінує цей самоцвіт понад золоту ріку. Я віддаю його вам. Він допоможе вам торгуватися під час переговорів.

І Більбо, не без трепету, не без жалю, простягнув чудесний камінь Бардові, а той, не виходячи з подиву, підніс його до очей.

— Але як він потрапив до тебе, що ти віддаєш його, неначе свій власний? — нарешті спитав він через силу.

— Ну… – затнувся гобіт. — Він не зовсім мій, але, знаєте, аби зробити вам такий подарунок, я б охоче відмовився від усієї своєї частки. Може, я й зломщик – принаймні так про мене кажуть, хоча сам я насправді ніколи ним не почувався, — але, сподіваюся, більш-менш чесний зломщик. Так чи інак, а зараз я вертаюся назад, і хай ґноми роблять зі мною що завгодно. Сподіваюся, камінь стане вам у пригоді.

Король ельфів подивився на Більбо зі ще більшим подивом.

— Більбо Торбине! — промовив він. — Ви більш гідні носити обладунки ельфійського принца, ніж багато хто з тих, кому вони личать значно більше. Але я здивуюсь, якщо Торін Дубощит буде тієї ж думки. Мабуть, я таки знаю ґномів краще, ніж ви. Раджу вам залишитися з нами – тут ви будете почесним і тричі бажаним гостем.

— Я вам дуже вдячний, будьте певні, — відказав Більбо з поклоном. — Але не думаю, що мені годиться отак кидати друзів після всього, що ми пережили разом. До того ж я обіцяв розбудити старого Бомбура опівночі! Я справді мушу йти – і хутко.

Як його не вмовляли – він не залишився, тож йому надали ескорт, і король з Бардом на прощання віддали йому честь. Коли Більбо проходив через табір, якийсь старий, котрий сидів, загорнувшись у темний плащ, біля входу до одного з наметів, підвівся і рушив йому назустріч.

— Добра робота, пане Торбине! — сказав він, ляснувши Більбо по спині. — Від тебе тільки й чекай якоїсь несподіванки!

То був Ґандальф.

Уперше за багато днів Більбо по-справжньому зрадів. Але на всі питання, які він негайно рвався поставити, просто не було часу.

— На все своя пора! — зупинив його Ґандальф. — Якщо не помиляюсь, уже близько до кінця. Тобі буде несолодко, але тримайся! Ти ще можеш дешево відбутися. Назрівають такі події, про які навіть круки ще не чули. Добраніч!

Спантеличений, але окрилений, Більбо поспішив далі. Ескорт довів його до безпечного броду, і гобіт дістався до протилежного берега сухим, а потому попрощався з ельфами й обережно подерся назад до брами. На нього почала насуватися страшенна втома, і все ж він іще до опівночі встиг вилізти на мур, підтягнувшись на мотузці, — вона все ще висіла там, де він її лишив. Відв’язавши і сховавши мотузку, він сів на мурі й у тривозі замислився про те, що може трапитися далі.

Опівночі він розбудив Бомбура, а тоді сам скрутився в куточку калачиком, не слухаючи подяк старого ґнома (бо розумів, що ледве чи їх заслужив). І невдовзі гобіт міцно заснув, забувши до ранку про всі гризоти. Між іншим, йому снилась яєчня з копченою свинячою грудинкою.

РОЗДІЛ XVII

ГРЯНУЛА ГРОЗА

Наступного дня рано-вранці в таборі засурмили сурми. Невдовзі ґноми помітили, що вузькою стежкою біжить посланець. Він зупинився віддалік і, привітавши їх, спитав, чи погодиться зараз Торін вислухати нових послів, — бо надійшли свіжі новини і становище змінилося.

— Це завдяки Даїнові! — висловив здогад Торін. — Вони розвідали, що він на підході. Гадаю, це налаштує їх на інший лад!

І він гукнув посланцеві:

— Хай приходить небагато і без зброї – тоді я вислухаю їх!

Десь опівдні вдалині замайоріли прапори Лісу й Озера. Наближалося двадцятеро. На початку стежки вони поклали на землю мечі та списи й підійшли до брами. Ґноми з подивом побачили серед них Барда та Короля ельфів, а перед ними йшов якийсь старий у плащі й каптурі, несучи в руках дерев’яну скриньку, окуту залізом.

— Вітаю тебе, Торіне! — гукнув Бард. — Ти не передумав?

— Моє рішення не міняється лише через те, що кілька разів зійшло й сіло сонце, — відповів Торін. — Ти прийшов, аби ставити мені даремні питання? Ельфійське військо не відіслано, як я звелів! Доки воно тут, ти марно торгуватимешся зі мною.

— Отже, не існує нічого такого, заради чого ти поступився б частиною твого золота?

— Нічого, що міг би запропонувати мені ти або твої приятелі.

— А що скажеш про Дорог-камінь Траїна? — спитав Бард, і тієї ж миті старий відчинив скриньку й підняв самоцвіт високо над головою.

З його долоні вдарило яскраве сяйво, сліпучо-біле у світлі ранку.

Торін занімів од подиву та збентеження. Тривалий час ніхто не промовив ані слова.

Нарешті Торін порушив мовчанку, і його голос був налитий гнівом.

— Цей камінь належав моєму батькові, а зараз належить мені, — карбував він слова. — Чого це я маю викуповувати свою власність?

Але цікавість узяла гору, й він додав:

— Але як вам до рук потрапив спадковий клейнод мого роду – якщо годиться ставити такі питання злодіям?

— Ми не злодії, — заперечив Бард. — Ми віддамо тобі твою власність в обмін на свою.

— Як він до вас потрапив? — закричав Торін, скаженіючи від люті.

— Це я віддав його їм! — пропищав, визираючи з-над муру, на смерть переляканий Більбо.

— Ти?! Ти?! — зарепетував Торін, повертаючись до нього і згрібаючи його в оберемок обома руками. — Гобіт ти нещасний! Куций ти… зломщик! — випалив він, не знаходячи слів од обурення, і трусонув бідолашного Більбо, наче кролика.

— Присягаюся бородою Даріна! Трапився б мені зараз Ґандальф! Хай буде він проклятий за те, що відкопав тебе! Хай йому борода відсохне! А щодо тебе – я жбурну тебе на скелі! — прокричав він і підняв Більбо в повітря.