Литмир - Электронная Библиотека
A
A

І Більбо зумів крадькома передати Торінове послання кожному з ув’язнених ґномів: мовляв, Торін, їхній ватажок, теж у темниці, зовсім поруч, і нехай ніхто не видає королеві мети їхньої виправи, доки Торін не подасть знаку. Бо ж Торін знову піднісся духом, почувши, як гобіт визволив його товаришів од павуків, і вкотре вирішив не відкуповуватися від короля і не обіцяти йому частини скарбу, доки не зникне остання надія врятуватись якось інакше, – тобто доки знаменитий пан Торбин Незримий (про нього він тепер і справді був дуже високої думки) не вигадає чогось розумнішого.

Отримавши це послання, інші ґноми цілком його схвалили. Кожен із них думав, що його пайка в скарбі (її кожен твердо вважав своєю, попри становище, в яке вони потрапили, та все ще не переможеного дракона) серйозно постраждає, якщо Лісові ельфи вимагатимуть своєї частки, – й усі довірилися Більбо. Як бачите, складалося так, як і передрікав Ґандальф. Можливо, це почасти й було причиною того, що він їх покинув.

Утім, Більбо аж ніяк не почувався таким сповненим надій, як вони. Йому не подобалося, що хтось від нього залежить, і він бажав би, щоб чарівник був поруч. Але марно: напевно, між ними пролягла вся темна широчінь Морок-лісу. Він сидів і думав-гадав, доки голова в нього мало не луснула, але жодна світла думка не з’явилась. Перстень-невидимка – дуже гарна штука, проте від нього небагато користі для чотирнадцятьох. Але ви, звісно, здогадуєтеся, що врешті Більбо врятував своїх друзів, – і ось як це сталося.

Одного дня, нишпорячи тут і там, він виявив одну прецікаву річ: велика брама була не єдиним входом до печери. Під найнижчими ярусами палацу протікав струмок, впадаючи в річку Лісову трохи східніше – біля підніжжя кручі, в якій зяяла паща печери. Там, де цей підземний ручай витікав з-під пагорба, був шлюз. Над поверхнею води нависало кам’яне склепіння, і з нього до самого дна опускалися підйомні ґрати, щоб ніхто не зміг запливти чи випливти цим шляхом. Але ґрати нерідко були підняті, бо сполучення між печерою та зовнішнім світом зчаста здійснювалося через шлюз. Якщо хтось потрапляв таким чином до печери, то опинявся в темному, з нерівно обтесаними стінами каналі, який вів глибоко в надра пагорба; але в одному місці, де канал проходив попід печерою, в його стелі було прорубано люки, затулені дебелими дубовими лядами. Вони вели до королівських льохів. Там стояли діжки – сила-силенна діжок, бо Лісові ельфи, а особливо їхній король, дуже полюбляли вино, хоч у цих краях виноград не ріс. Вино, як і багато іншого краму, привозилося здалеку, від їхніх родичів із Півдня або від людей – із їхніх виноградників у далеких землях.

Сховавшись за однією з найбільших діжок, Більбо побачив люки і з’ясував їхнє призначення, а підслухавши зі своєї засідки розмову королівських слуг, довідався, що вино та інший крам спершу доправляють водою чи сушею до Довгого Озера. Виявилося, що там і досі живуть люди і процвітає місто, яке вони збудували на палях далеко від берега, щоби захиститися від усіляких ворогів, а насамперед од дракона Гори. З Озерного ж Міста діжки доправляють річкою Лісовою. Часто їх просто зв’язують у вигляді великих плотів і за допомогою весел чи гаків переганяють угору за течією, а часом вантажать на пласкі човни.

Коли діжки порожніли, ельфи викидали їх крізь люки, відчиняли шлюз, і діжки самі, перекочуючись, пливли струмком, аж доки течія виносила їх униз по ріці до випнутого рогом берега поблизу східної окраїни Морок-лісу. Там їх збирали, зв’язували докупи і відсилали вплав до Озерного Міста, яке стояло близько до того місця, де Лісова впадала в Довге Озеро.

***

Певний час Більбо сидів і все думав про цей шлюз, ламаючи голову, чи не придався б він якось для втечі його друзів, – і нарешті в нього став складатися відчайдушний план.

В’язням принесли вечерю. Охоронці протупотіли коридором далі, забравши зі собою смолоскипи, – й усе потонуло в темряві. Тоді Більбо почув, як королівський мажордом бажає начальникові варти доброї ночі.

— А зараз ходіть зі мною, — додав він, — скуштуймо нового винця, яке щойно привезли. Сьогодні ввечері мені доведеться добряче потрудитися, розчищаючи льохи від порожніх діжок, але спершу випиймо, щоб легше працювалося.

— Гаразд, — розсміявся у відповідь начальник варти. — Скуштуймо, і я оціню, чи годиться воно до королівського столу. Сьогодні вночі буде бенкет – і не випадає подавати нагору абищо!

***

Почувши це, Більбо затремтів, бо побачив, що фортуна знову на його боці та що випадає нагода негайно розпочати здійснення його відчайдушного плану. Він пішов слідом за обома ельфами і побачив, як вони ввійшли до маленького погрібця, де всілися за столом, на якому стояли дві великі сулії. Невдовзі вони почали пити і весело реготати.

І знову Більбо невимовно пощастило. Щоб Лісових ельфів почало хилити на сон, вино мало бути міцним, і це, здається, якраз було першосортне п’янке вино з розлогих виноградників Дорвіньйону, призначене не для солдатів чи слуг, а лише для королівських учт, і пити його належало з маленьких келишків, а не з великих мажордомових сулій.

Дуже швидко начальник варти почав куняти, а потім поклав голову на стіл і міцно заснув. Мажордом певний час продовжував говорити і сміятися сам до себе, ніби нічого не помічаючи, але невдовзі його голова теж схилилася на стіл і він захропів поруч зі своїм приятелем. І тоді до погрібця прокрався гобіт. За якусь мить начальник варти залишився без ключів, а Більбо якомога швидше потрюхикав коридорами до камер. Велика в’язка була для нього затяжка, серце вистрибувало з грудей, навіть попри те, що на пальці в нього був перстень, з кожним його кроком ключі гучно дзвеніли і бряжчали, від чого гобіта кидало в дрож.

Спершу він відімкнув камеру Баліна й обережно замкнув її, щойно ґном опинився в коридорі. Можете собі уявити, яка то була для Баліна несподіванка, – але хоч як радісно було йому покидати остогидлу кам’яну комірчину, він став як укопаний і засипав Більбо питаннями, прагнучи дізнатися, що той збирається робити далі, й узагалі…

— Ніколи! — перервав його гобіт. — Просто йди за мною! Ми мусимо триматися купи й не діяти поодинці на власний ризик. Тікати треба всім або нікому – і це наш останній шанс. Якщо все викриють – король запроторить вас бозна-куди, та ще й, певно, звелить скувати вам руки та ноги. Не зволікай, будь ласка!

Потому Більбо забігав од дверей до дверей, аж поки його супутників стало дванадцятеро, – й усім бракувало сприту, і через темряву, і через довге ув’язнення. Серце у Більбо починало калатати щоразу, коли вони потемки наштовхувались один на одного чи бурчали й перешіптувалися. «Хай йому грець, цьому ґномівському гармидеру!» – лаявся він собі під ніс. Але все йшло добре, і вони не зустріли жодного охоронця. До речі, тієї ночі в лісі й у верхніх залах відбувалася велика осіння учта. Бенкетували чи не всі королівські підданці.

Нарешті, після довгих блукань, вони дісталися до затвору Торіна, розташованого глибоко під землею, але, на щастя, недалеко від камер.

— Слово честі! — видихнув Торін, коли Більбо пошепки звелів йому вийти і приєднатися до друзів. — Ґандальф, як завжди, мав рацію! Здається, з тебе вийде добрячий зломщик, коли настане відповідний час. Запевняю: хай би що трапилося – ми завжди до твоїх послуг. Але куди ми далі?

Більбо побачив, що настав момент якомога детальніше пояснити весь задум, але не мав певності, як сприймуть його ґноми. Його страхи цілком справдилися, бо вони його аж ніяк не схвалили, а почали голосно ремствувати, не зважаючи на небезпеку.

— Ми неодмінно понабиваємо синці й поламаємо собі руки-ноги, ще й потопимося на додачу! — бурчали вони. — Ми думали, ти запропонуєш щось путнє, коли вже примудрився поцупити ключі. Але це – божевільна ідея!

— Дуже добре! — процідив Більбо, похнюпившись і водночас роздратувавшись. — То вертайтеся до ваших милих буцегарень, а я знову позамикаю вас усіх, – там ви зможете зручно посидіти і вигадати кращий план, – але не думаю, що коли-небудь я знову викраду ключі, навіть якщо в мене виникне таке бажання.

39
{"b":"231297","o":1}