Литмир - Электронная Библиотека

– Втім, я сьогодні в доброму гуморі, тож ніякі ваші дурнуваті витівки не зіпсують мені настрою. Прощаю вам неслухняність… – і з поважним виглядом задерши пальця до стелі, гувернер довершив фразу урочистим тоном: —…а також скасовую заняття з географії у зв'язку з одержанням вами, мій герцог, звання сержанта ґолштинськой гвардії!

Хлопчик уже розкрив рота, щоб розсипатися в подяках, однак гувернер одразу додав нібито похапцем:

– До речі, відтепер у ваші обов'язки входитиме й вартова служба.

– Але ж гер Брюммер… а як же скрипка?! – здивовано мовив Петер.

– Мовчати!!! – гаркнув гувернер, що моментально змінив милість на гнів. – І марш на французьку, чи тобі ще особливе запрошення необхідно?!

Не ризикнувши й надалі випробовувати терпіння наставника, хлопчик кинувся на черговий урок. Перед ним був довжелезний коридор, доводилося бігти, а це було жахливо незручно через височенні чоботи…

– Не біжи, йди спокійно. Але ще раз спізнишся кудись – залишишся без обіду, так і знай! – почув Петер навздогін знущальне наставляння Брюммера.

Урок французької пройшов набагато успішніше математики: адже в кишені була заповітна булочка, від якої юний герцог потихеньку відривав крихти й непомітно відправляв до рота. Потроху настрій покращився…

Незабаром Карлові-Петеру-Ульріху довелося пізнати всі принади вартової служби. Він стояв струнко біля дверей парадної зали палацу з оголеною шпагою в руці, затерплі ноги жахливо скніли, і єдиною думкою, що безупинно крутилась у голові, була розпачлива фраза: «Ну, коли ж мене змінять?!»

Втім, неборака думав не тільки про це… Його частенько ставили на чергування в обідню пору, коли за дверима зали його батько бенкетував зі старшими офіцерами. Гувернер Брюммер не пропустив нагоди єхидно повідомити юного герцога, що так розпорядився саме його батько, який мріяв виростити з сина прекрасного солдата – а що це за солдат, якщо він не здатен винести такий дріб'язок, як голод?!

– Агов, ледарі, подати сюди ще вина й м'яса! – періодично долинав через двері крик батька, Карла Фрідріха Ґолштин-Ґотторпського.

– Пива й закусок!.. – волали офіцери.

– Та ковбасок не забудьте, дурні!.. – додавав батько.

І все це завершувалося дружним п'яним ревінням.

По коридору з кухні поспішала зграйка кухарчуків, що несли блюда з усілякими наїдками, барило пива й величезний глек вина. Від вишуканих ароматів у Карла-Петера-Ульріха паморочилося в голові, неслухняні пальці ледь утримували важелезну шпагу…

«Треба триматися, не здаватися! Треба триматися, не здаватися!» – немов молитву повторював про себе хлопчисько. Його нещасна мати померла від сухоти через три місяці після народження дитини, тож приголубити юного герцога нікому: батько взявся робити з нього справжнього солдата, готового граючись переносити будь-які негоди, тож оточив сина вихователями, налаштованими відповідним чином – на кшталт гувернера Брюммера.

«Триматися, не здаватися. Триматися, не здаватися…»

І справді, що це за правитель, якому військова служба не під силу?! Карл-Петер-Ульріх добре знав, що має всі шанси колись зайняти шведський престол, однак у Північній війні, що завершилася півтора десятиліття тому, Швеція була серйозно принижена… більш того – варварськи пограбована клятою Російською імперією, після чого справи в державі серйозно похитнулися, а скарбниця неабияк спорожніла.

Ясна річ, умови Ніштадтського миру в майбутньому повинні бути переглянуті, однак домогтися цього можна єдиним і аж ніяк не мирним шляхом. Отже, має статися нова війна з Росією-хижачкою. І очолить переможну шведську армію не хто інший, як Карл-Петер-Ульріх Ґолштин-Ґотторпський! Але цього не станеться, якщо зараз він не вистоїть на варті…

І хлопчик ще міцніше стискав руків'я оголеної шпаги слабкою поки що долонею, черпаючи сили в буйних фантазіях, де він командував блискавичною армією, що переможно проривала кордони зарозумілої Російської імперії.

А от нарешті й рятівна зміна! Тепер маленький мученик може пообідати… Щоправда, не в парадному палацовому залі разом з батьком і старшими офіцерами, а в убогій солдатській їдальні – але це нічого! Головне, нарешті можна вгамувати болісний голод…

Втім, ні: головне – він зумів витримати і це чергування! Як зумів витримати вчора, позавчора. Як витримає й завтра, і в майбутньому.

Він усе витримає заради великої мети: обернути приниження нещасної Швеції в блискавичну перемогу, про яку нащадки колись складуть легенди!..

* * *

Поки це всього лише діти, нехай навіть вінценосні.

Обидві дитини свого часу зійдуть на російський престол.

У майбутньому на одну з них зробить ставку останній гетьман України… допомагаючи при цьому звалити іншу і сприйнявши її підступні обіцянки за чисту монету!

Глава 6

Візит чаклуна

Санкт-Петербург, грудень 1742 року

Бестужев-Рюмін квапився прийти на терміновий виклик государині. Йому вже доповіли, що Її Імператорська Величність нині не в гуморі, тому призначила аудієнцію в Малому кабінеті. А це, між іншим, не обіцяло нічого доброго, бо означало, що розмова має бути секретною і серйозною. У досвідченого інтригана в голові не вкладалося, про що сьогодні піде мова! Намагаючись подумки вгадати, що за каверзне питання на нього чекає, Бестужев-Рюмін проскочив повз необхідні двері…

– Боже, тільки цього не вистачало!!!

Пригнічений думкою про таку загрозливу прикмету, канцлер буквально влетів у Малий кабінет, поставши перед Єлизаветою Петрівною дещо ошелешеним.

– О-о-о, нарешті, мій люб'язний! Вітаю, Олексію Петровичу, ласкаво прошу.

Тон государині був досить привітним. Відчувалося, що вона перебуває в надзвичайно піднесеному стані духу. Ніщо не віщувало бурі, як побоювався Бестужев-Рюмін.

Але чому все ж таки в Малому кабінеті?..

Доки канцлер губився у здогадах, імператриця перебирала кореспонденцію, спритно розкриваючи невеликим ножиком згортки, викладала їхній вміст на невеликий столик з цінної деревини, вже потім ламала кольорові печатки доданих грамот і читала їх. Олексій Петрович придивився уважніше: на столі були розкладені мініатюрні портрети в золочених рамочках, прикрашених перлами й дорогоцінними або напівкоштовними каменями. Розкривши всі пакети, государиня заходилася перебирати портрети й уважно вдивлятися в риси молодих жінок.

От воно що!.. «Ярмарок наречених»… А-а-а!

Бестужев-Рюмін подумки похвалив себе: що ж, він уже вибрав наречену «чортенятку» (так він подумки називав Великого князя Петра Федоровича, у недалекому минулому – Карла-Петера-Ульріха Ґолштин-Ґотторпського), навіть заставу одержати встиг! Маріанна – дивовижна партія для майбутнього російського імператора, заразом даний шлюб обіцяв непогані бариші від «вдячних сватів» самому Бестужеву-Рюміну.

Не враховуючи ще й можливості здійснити деякі інші плани…

– Олексію Петровичу, нумо доповідай мені, як поводився Петрушенька весь цей тиждень? – не відриваючись від портретів, промурмотіла Єлизавета Петрівна. Питання опустило Бестужева-Рюміна з небесної височини позахмарних мрій на грішну землю. Він одразу завозився, нервово перебираючи в руках складені акуратною пачкою документи.

– Я з нетерпінням чекаю на твою доповідь, люб'язний! Що там значиться за моїм дорогоцінним племінничком? – мовила Єлизавета Петрівна вже дещо роздратовано.

– Нічого особливого, Ваша Імператорська Величність, нічого особливого. Можна сказати, все як зазвичай. Під час церковної служби цесаревич гримасував, корчив морди, передражнював княгиню Волконську. За сніданком волів розпекти в найнепристойніших виразах лакея Івашку. До речі, записано зі слів лакея… Під час прийому французького посланця Шетарді позіхав, розгойдувався на стільці й всім своїм виглядом демонстрував байдужність до доленосних для Російської імперії рішень… А на прийомі у графа…

– Ну годі, далі не цікаво, – утомлено мовила імператриця.

18
{"b":"230397","o":1}