Якщо уряд іноді і міг дивитися на перехід «посполитих» у козацтво крізь пальці, а місцева старшина іноді й прямо потурала цьому, то монастирі завзято боролися проти втеч своїх «підданих». Коли посполиті села Ястребщини, яке належало Чернігівській архієпископії, покозачилися, архієпископ Іоан Максимович в 1706 році видав грізне «окружное посланіе» такого змісту: «За таковое их самовольство отчуждаются они з домами своими Божія благословенія, общенія христіанского и входу церковного. Кто з них або в домах их умрет – не похоронити: буди им без обыклого пенія церковного погребете. Кто народится в домах их – не крестити. Кто бы их принял в свой двор, з ними пріобщался и до них пошол – тому ж неблагословенію подлежати будет».
Тодішній поет, ієромонах Климентій писав «о уписующихся в козаки дурных мужиках»: «Прето березовим пером виписувать тя треба, Й худобу, кгдымаеш, на ратуш взять потреба» (тобто, мовляв, таких селян треба вчити кийками і конфісковувати майно).
Якщо перехід посполитих у козаки викликав активний спротив з боку «державців», монастирів і уряду, то ставлення до «підсусідків» і мешканців слобід було трохи іншим.
Перехід у так звані «підсусідки» дуже зріс саме наприкінці XVII – на початку XVIII століття. З одного боку, зубожіння селянства, з другого – утиски старшинської влади примушували багатьох селян і навіть козаків кидати своє господарство та переходити у «сусіди» до інших, заможніших господарів – старшини, духовенства, козаків і навіть заможних селян. Були випадки (наприклад, у Ста-родубському полку), коли і заможні селяни продавали свої двори та поля козакам, ставали їхніми «підсусідками», а самі «в тих дворах своих, от себе проданных, свободно живучи, всяких неналежних собі волностей заживали». Наслідком цього стало те, що податки, які платилися від кожного двору та земельної ділянки, перекладалися на все меншу кількість селянських дворів, від чого страждали і самі платники податків, і державні інтереси (наприклад, все важче було забезпечити «грошові місячні датки» на наймане військо).
Звичайно, це порушувало й інтереси середньої та дрібної старшини, «піддані» якої нерідко переходили в підсусідки до багатих державців (старшини та монастирів), де рівень експлуатації був дещо нижчий. Отже, уряд також мав боронити інтереси скарбниці та всієї старшинської верстви від зазіхань окремих великих землевласників.
У 1692 році лубенський полковник Леонтій Свічка з приводу скарги державця Петровського на своїх тяглих людей, які у «Козаков в сусідстві мешкают», наказав усім, «которіе упряж мают», відбувати панщину на користь Петровському, а «убогшим подсуседкам» – «Козаков годовати и стацію роковую панскую до города давати», а також «сторожам… полевим непременно все их заслугу давати». Тих, хто порушував цей наказ, чекало покарання і конфіскація майна.
Перехід до юридично неповноправної, але економічно прибуткової категорії підсусідків набув настільки значного розмаху, що в 1701 році гетьман був змушений вдатися до вкрай непопулярних серед селянства заходів – наказати всіх селян, які записалися у підсусідки до козаків, але фактично жили на своєму старому господарстві, повернути знов до селянського стану.
Багато селян і навіть козаків переходили жити на слободи. Хоча звичайно дозволялося осаджувати слободи людьми «чужими», «зайшлими», але фактично слободи заселялися здебільшого місцевими людьми, які бажали хоч ненадовго вийти з підданства. Зрозуміло, що заснування слобід було здебільшого справою великих землевласників – старшини та монастирів. Однак ці заходи нерідко зачіпали інтереси інших державців, які втрачали своїх підданих, і державного скарбу, що втрачав своїх платників податків.
На початку XVIII століття ігумен Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря і знатні військові товариші Федір Жученко та Іван Іскра (обидва – колишні полтавські полковники) заснували біля Полтави слободи «мимо воли и позволения» гетьмана. Зокрема, Жученко «под тем претекстом людей многих значних, войскових и посполитих, полтавских до оной слободи обнадеживанием волностей на житло звабляет»; те саме робив і Іскра, який до того ще «не менший тоей слободи осажованием… городу Полтаве чинит утиск». Довідавшись про це, Мазепа в березні 1707 року наказав, щоб полтавський полковник (І. Левенець) «легкомыслених людей», які йшли до цих слобід, «нетолко переймал, грабил, забирал, вязенем мордовал, киями бил, леч без пощаденія вишати розказовал». Усіх, хто оселився на цих полтавських слободах, наказано було «оттоль зогнати на першое их мешкання повернути», а слободи скасувати.
Згадуваний вже Климентій писав «о йдучих на слободы людех»: «…Добре тые чинят, що прочан обдырают: Бог их простіт за тое, згола гріха не мают. І не тылко потреба б таких обдирати, Але й з самими душами розлучати. Бог за бунтовника, як мовят, не повісить, Але й нагородою еще потішить. За чим ви, панове, таких не важтесь щадити: Втікаючих проч самих деріть, бить і беріть діти».
В останні роки XVII – на початку XVIII століття дуже поширилось масове переселення селянства, козацтва та міської бідноти до Слобідської України, сусідніх повітів Росії і особливо на Правобережжя.
У своїх донесеннях цареві гетьман Мазепа не раз скаржився на те, що лівобережне населення, здебільшого з південних полків Гетьманщини (а слід пам'ятати, що саме в південних полках було найбільше переселенців з Правобережжя), тікало на правий берег Дніпра, до Палія. Гетьманський уряд ще з часів Самойловича вживав усіх заходів, щоб припинити цей рух, тримав на головних перевозах на Дніпрі військові сторожі. У деякі роки мало не вся діяльність переяславського, прилуцького та миргородського полковників була скерована на те, щоб затримати цих переселенців. Велика роль у приборканні цього руху належала найманим (охотницьким) полкам.
У листуванні гетьманського та царського урядів збереглося чимало вказівок на те, хто саме переселявся на правий берег Дніпра. «Все безпутство и остатная голота там пошла», – писав Мазепа.
Переселенський рух на правий берег Дніпра поширюється наприкінці 1680-х років. Є дані про масові втечі на правий берег Дніпра в 1687 – 1689 роках. Уряд не тільки перешкоджав їм, а й намагався силоміць повернути переселенців назад. 1691 року гетьман наказував лубенському полковникові Свічці та охотницьким полковникам Новицькому і Кузьмовичу «чернь всю, поотбиравши оружие и всякие вещи, пригнати на сюю Днепра сторону». Для того ж туди було послано і переяславського полковника Лисенка.
У 90-ті роки XVII – на початку XVIII століття всі полковники південного Лівобережжя повідомляли до Батурина про те, що масове переселення на правий берег Дніпра дуже посилилося. Прилуцький полковник Горленко сповіщав Мазепу, що в його полку селяни та козаки розпродують свої землі і спішно подаються за Дніпро. Те саме писав і переяславський полковник Мирович. Навіть в далекому Чернігівському полку якось зібралася велика «купа» втікачів, яка намагалася перейти на правий берег Дніпра, але була завернута назад.
Гетьман скаржився цареві на те, що він не має змоги перешкодити цьому масовому руху, і просив царя добити -ся згоди польського уряду на те, щоб український уряд мав право посилати своє військо руйнувати правобережні слободи, а втікачів з Лівобережжя примусово повертати додому. У 1699 році Петро І, посилаючись на умови «Вічного миру» 1686 року, звернувся до польського короля Августа II з проханням не дозволяти нікому заселяти Правобережну Україну.
Однак усі ці заходи, судячи з цього, не дали наслідків. У 1700 році московський уряд констатував посилення цього руху і наказував гетьманові збройною силою вертати і суворо карати утікачів. У 1702 році за перехід на правий берег Дніпра гетьман наказав карати смертю не тільки тих, хто тікав, але й тих, хто переправляв їх на перевозах через Дніпро. Проте і це не могло ані припинити масового переселення, ані стримати тих, хто так чи інакше сприяв цьому. Справа в тому, що в заснуванні слобід на правому березі Дніпра зацікавлені були як київські монастирі, що здавна мали там свої земельні володіння (в руках цих монастирів, зокрема Києво-Видубицького, були й деякі перевози на Дніпрі, які, у зв'язку з посиленням переселенського руху на правий берег, давали монастирям великі прибутки), так певною мірою і сусідня лівобережна старшина, яка мала свої слободи й на Правобережжі. «Воюючи» зі слободами, гетьманський уряд Мазепи продовжував політику Богдана Хмельницького, який колись надзвичайно різко ставився до спроб українців переселятися на Слобідську Україну і намагався повертати потенційних переселенців, караючи за подібне «дезертирство». Очевидно, подібні дії селян і козаків розцінювалися гетьманським урядом не просто як «свавільство», а практично як державна зрада (адже формально Правобережжя належало полякам).
