Литмир - Электронная Библиотека

Своя сім’я

Згода одружитися з Опанасом Марковичем викликала сімейний скандал. Проте ні тітчині умовляння, ні попередження про вік і поганий стан здоров’я Марковича, ні погрози, ні плачі не могли похитнути рішення Марії. Це й призвело до розриву з тіткою Мардовіною. Марія вимушена була переїхати до Писаревих. У тітки Варвари Дмитрівни дівчина пробула ціле літо. Але на якийсь час попрощатися довелось і з коханим. Опанас Васильович повідомив Марії, що їхній від’їзд в Україну відкладається за браком грошей і через його поганий стан здоров’я. Чоловік також дуже турбувався через те, що хоче створити сім’ю, не маючи доброго статку.

У цей час Марія Олександрівна робить свої перші спроби збирання зразків усної народної творчості, і, мабуть, надихнув її саме приклад майбутнього чоловіка. Один лист до нього вона починає словами: «Я там записала для тебе російську пісню з вуст бабусі…» У 1850 році вона записує в Єльці старовинні російські пісні, одна з яких особливо імпонує їй змалюванням сумної розлуки дочки з матір’ю («Через леса, леса темные /, Пролегла дороженька…»). На початок 1850-х pоків біографи відносять і перші (не вцілілі) спроби самостійної літературної творчості майбутньої письменниці.

Один з листів Марії до Опанаса Васильовича потрапив до рук його брата, який, не дочекавшись приїзду Опанаса, прочитав послання й сам щиро відповів майбутній родичці: «Ось мій рецепт для вас обох: 1. Здоров’я. 2. Служба. 3. Благословення Боже на з’єднання ваше».

Після переїздів, листування, зустрічей Опанас Васильович у січні 1851 року дістав від орловського губернатора два важливі документи: про згоду на шлюб з дочкою підполковника Марією Олександрівною Вілінською та про надання відпустки на два місяці в Єлецький повіт, Чернігівську, Полтавську та Київську губернії. І наприкінці січня відбулося весілля Марії Вілінської й Опанаса Марковича. Молодята оселилися в Чернігові, де О. Маркович одержав посаду коректора в редакції газети «Черниговские губернские ведомости» з окладом у 15 карбованців сріблом на місяць. Звичайно, на прожиття цих грошей не вистачало, до того ж обоє молодят були дуже непрактичні, не вміли ощадливо витрачати свої прибутки, що взагалі властиве глибоко інтелігентним натурам. Нерідко, маючи мізерні статки, допомагали ще біднішим за себе.

Перш ніж осісти в Чернігові, Марія Олександрівна та Опанас Васильович заїхали до Парасковії Петрівни Вілінської. Молодший брат письменниці згадував: «Наші кріпаки приходили вітати молодих і казали, що чоловік панночки хоча й хохол, але людина така, як слід <…>. Мати пропонувала сестрі взяти з собою з наших кріпачок покоївку, молоду 15-річну дівчину Маринку, але сестра рішуче відмовилася і просила матір відпустити Маринку на волю, що й було зроблено». На початку 1852 року в молоду сім’ю прийшло горе – померла нещодавно народжена дочка Марії Олександрівни – Віра. Сама породілля після важких пологів довго хворіла. В Опанаса Васильовича виникли серйозні проблеми на службі, в листі до друга він написав: «В подяку за свою працю я таки дочекався нагороди: публічної лайки і мало не безчестя…». А завершив лист сумними й болісними словами про дружину: «Вона дуже змарніла…»

Життя в Києві

У 1853 році Марковичі переїхали до Києва, де Опанас Васильович влаштувався на посаду бухгалтера по продовольчій частині Київської палати державного майна. Молоде подружжя оселилося на Куренівці в маленькій хатці. Тут у жовтні 1853 року в них народився син, якого на честь гетьмана Хмельницького назвали Богданом. Хрещеними батьками його були титулярний радник В. В. Марковський і князівна Варвара Миколаївна Рєпніна.

Живучи в Києві, Марія Олександрівна займалась етнографією. Вона уважно слухала народну мову, розмовляла з селянками на базарах, занотовувала побутові подробиці сільського життя – зробила багато записів. У записниках і зошитах письменниці добре видно процес опанування лексичних скарбів та образних засобів української мови. Тут є записи соціально гострих приказок і прислів’їв, своєрідні словники українських синонімів, епітетів, професійно-селянських термінів, а також характерні звороти народної мови («А як, бува, спитають, скажи…», «Як такої не любити, Боже мій єдиний…»), а часом і перші начерки художніх творів українською мовою. У 1854 році деякі з народних казок та пісень, що їх зібрала Марія Олександрівна, було надруковано у збірнику Амвросія Метлинського «Народные южнорусские песни» («Ой Морозе, Морозенку, превдалий козаче», «Не так тая Україна, ой як молода дівчина»). Упорядник збірника, поет-фольклорист, учений і видавець А. Метлинський, у передмові висловив щиру подяку збирачам, які допомагали йому. Серед названих була й Марія Маркович.

Деякий час (серпень – вересень 1854 року) родина жила в маєтку поміщика Тарновського; Опанас Васильович займався лише збиранням фольклорних творів, якоїсь серйозної роботи, за яку можна було б отримувати платню, він не виконував. Саме тому, що «брати гроші задарма не годиться» (як він вважав), сім’я знову повернулася до Києва.

Як ставилися Марковичі до грошей, можна зрозуміти з такої історії. Відомий біограф Т. Шевченка Михайло Чалий зазирнув якось до Марковичів, що жили в бідній хаті на околиці Києва. Вишукуючи способи, як допомогти землякові, не ображаючи його самолюбства, він помітив на підлозі в кутку купу книжок. Це були пісні А. Метлинського, що їх треба було продати. М. Чалий запропонував свою допомогу. Він зумів продати тридцять примірників, а виручені гроші надіслав подружжю Марковичів. Другого дня до квартири М. Чалого в новому циліндрі від Огюста й нових бузкових рукавичках під’їхав Опанас Маркович. Він тримав під рукою ящичок сигар, коробку цукерок від Балабухи для дружини і ще щось у пакунку. Щиро подякував М. Чалому за допомогу, а спантеличений добродій Марковичів підрахував, що із тих 30 карбованців, які він уторгував, навряд чи щось залишилося.

Немирів

Узимку 1855 року Опанасу Васильовичу пощастило виклопотати посаду молодшого вчителя географії в Немирівській гімназії. Людині «неблагонадійній», що перебувала під наглядом поліції, не так легко було знайти прибуткову посаду. Гроші на переїзд до Немирова сім’ї дали за умови, що Опанас Маркович як учитель відслужить у міністерстві народної освіти не менше двох років. У Немирів – володіння графа Потоцького, почесного попечителя гімназії, – Опанас Васильович, Марія Олександрівна, її брат Дмитро та син Богдан виїхали восени 1855 року. Про умови життя та найближче оточення Марковичів у Немирові згадував Дмитро Вілінський: «При гімназії був пансіон і, крім того, так звана гімназична колонія, інакше кажучи – гуртожиток учителів, які мали на повному утриманні гімназистів. <…> До колонії вчителів входили Опанас Васильович Маркович (географія), Ілля Петрович Дорошенко (математика), Автоном Григорович Теодорóвич (історія), Микита Васильович Барщевський (російська мова та словесність). Тільки Маркович був одружений, і тому господарством опікувалася сестра Марія Олександрівна, і навколо неї гуртувались усі ці милі люди – лицарі честі й дружби. Всі вони були малороси, шанувальники Тараса Шевченка…»

У Немирові, як і в Чернігові та на Куренівці, Опанас Васильович збирав фольклорні матеріали; з цією метою часом їздив у села разом з дружиною, яка йому багато допомагала.

Початок творчості

У 1856 році Марія Олександрівна розпочинає свою активну творчу діяльність. Протягом року вона пише оповідання українською мовою й бере собі псевдонім Марко Вовчок. Чому Марія Вілінська стала Марком Вовчком? Точної відповіді на це запитання немає. Цілком можливо, що зроблено це було за аналогією з псевдонімом відомої французької письменниці Жорж Санд. За родинним переказом, псевдонім походив від прізвища Маркович, за співзвучністю. Є також версія, що ім’я Марко було вибране з огляду на те, що в селах Немирівського району воно на той час було дуже поширене. Як і слово «Вовчок», що було і прізвищем, і назвою двох сіл. Отже, псевдонім Марко Вовчок – своєрідний символ того, що оповідач – з народу.

2
{"b":"229783","o":1}