– Ясна річ, – байдуже стенув плечима робітник. – Тому й вулицю залило, що вона під горою лежить.

Круглий тунель підземного колектора піднімався від вулиці Фрунзе – на гору, де містилася сумнозвісна психіатрична «Павловка», – і тягнувся далі, до Бабиного Яру.

Колись, двісті років тому, лікарня, у якій у 80-х роках працював іще нікому не відомий Кашпіровський, була Кирилівським монастирем, але змінила свій статус задовго до революції, а ім’я святого на прізвище радянського академіка – згодом. Від обителі ж залишилася тільки церква, розписана юним Врубелем, який чомусь до нестями боявся, що в старості його запроторять саме в цю, що по сусідству з нею, божевільню.

– І справді божевільня якась! – вкотре вже за сьогоднішній день розсердився суворий Сергійович, обмацуючи «здається, останню» пробоїну. – Труби ж, вважай, нові. Чого вони раптом полопались? Ні іржі, ні біса… Щось тут не так, Миколо.

– Та кажу ж я тобі, це дігери[3] бешкетують, – почав доводити вже не вперше висловлену думку напарник. – І що це за мода пішла по каналізаціях нишпорити?!

– Що ж, – по-батьківськи мовив повагом Володимир Сергійович, – під Києвом підземних ходів більше, ніж вулиць у місті. Ченці сотні років копали, ось хлопцям і цікаво, що там. Але труби вони не псують, навіщо?

– Ба! – голосно згадав Микола. – Тут же Кирилівські поруч! От куди вони влізти надумали! Там, далі, колектор просто до них виходить.

– Де? – з хлоп’ячим інтересом спитав новенький.

– Та там, далі, праворуч, – зрадів підтримці напарник і, побачивши, що допитливий хлопець уже попрямував у вказаному напрямі, додав із робленою діловитістю: – Правильно! І поглянь заразом, що там! Якщо вони ворота відчинити намагалися, точно треба доповісти кому потрібно.

Прокрокувавши метрів сто, новенький звернув у бічний тунель і майже відразу натрапив на іржаві, врослі в землю ворота, одна з важких стулок яких була трохи прочинена, утворюючи невелику щілину, цілком достатню, щоб крізь неї протиснувся хтось молодий і гнучкий. Чорноокий прослизнув усередину і озирнувся. Промінь світла, що вистрибував із ліхтарика на його касці, задумливо поторкав діру в цегляній стіні. Якийсь начальник, не задовольнившись залізом дверей, велів закласти вхід у тисячолітні Кирилівські печери, кожен крок по яких загрожував гучним обвалом. Але тепер частину стіни було розібрано.

Зачекавши, хлопчина попрямував далі плутаним вузькобедрим лабіринтом нечутною ходою чорної кішки, що безбоязно звертає то праворуч, то ліворуч. Промінь хльоскав по похмурих глинистих склепіннях прокопаної в землі нори і зорював запилюжену дорогу – на ній була безліч слідів, які переплітались і наступали один на одного. Саме вони привели його врешті-решт до тупикової «зали», що вискалилася чорним ротом, – невеликої й напівкруглої, косо зрізаної сірою бетонною стіною, яка, порівняно з двома іншими, могла вважатися малолітньою дівчинкою.

Біля цієї юної стіни стояло щось неприємне і негарне. Аматорське панно з розпиляних на шматки православних ікон, складених заново в жахливу блюзнірську мозаїку. А посеред похмурого візерунка з розрізнених всевидющих очей, скорботних ротів і відрізаних рук Ісусових висіла приколена чотирма канцелярськими кнопками, вирвана з дорогого художнього альбому репродукція Матері Божої з принишклим немовлям на колінах.

Декілька секунд чорноокий схвильовано розглядав обличчя Марії, що вже встигло зморщитися від вогкості, вихоплене з темряви тьмяним ореолом його ліхтаря. І раптом, осатаніло зірвавши репродукцію православної ікони з непотребного вівтаря, різко закинув підборіддя догори й завив беззвучно і страшно.

Зі щоденника N

Це правда! Усе підтвердилося. Хоча мій геній неможливо запідозрити в обмані – хіба що в божевіллі. Але це вже питання віри.

Я – вірю!

А значить, вона помре…

Квапливо доторкнувшись долонею до кам’яної сходинки, Марійка незграбно перехрестилась і ввійшла до величезного, завішеного полотнищами тіней нутра Свято-Володимирського собору.

Істинна віра не належала до Марійчиних чеснот. Але відколи перед вступними до педагогічного університету (що його Марійка без пошани йменувала, як і раніше, – інститутом) шкільна вчителька порадила їй поставити свічку, цей ритуал перед іспитами міцно ввійшов до її життя і зацементувався в нім. Хоч річ була аж ніяк не в іспитах, а в тому, що цей привід раз і назавжди легалізовував Марійчині зустрічі з найпрекраснішим у світі Володимирським собором.

Звичайно, теоретично Марійка Ковальова точно знала: у світі є велика кількість храмів, набагато красивіших за нього. Але це абстрактне знання нітрохи не заважало її величезній, як сам собор, вірі, що на всьому білому світі немає і не буде нічого прекраснішого за її Володимирський, створений Віктором Васнецовим (Білет № 14. Запитання 1. Культура України наприкінці XIX – на початку XX ст.), розписаний, як дивовижна сухозлітна писанка, від мармурових панелей до купола центрального «барабана».

Згідно з багаторічною традицією, що склалася з самого дитинства, Марійка зробила рівно п’ять кроків і різко розвернулася кругом, щоб зустрітися поглядом з величезними темними очима ангела «Страшного суду» – вузьколицього, із суворими вустами і сильними крилами, що дивився просто себе з-під нахмурених брів. його очі були найенергетичнішою точкою Патріаршого собору, яка притягувала Марійку, як магніт. Його чорна постать стояла на тлі червоного палахкотливого полум’я, раз і назавжди розділяючи зметених апокаліпсисом грішників і червоношкірого спокусника Єви Змія, котрий звивався поміж ними, – ошую, і сонм праведників, які сподіваються, – одесную.

І Марійка нараз мерзлякувато смикнула плечем, примружилась і затрясла головою, бо, можливо, від втоми змучених опівнічним читанням очей, їй привиділося, що ліва чаша врівноважених терезів у лівій руці Васнецовського ангела гойднулася вниз.

«А раптом?! Та ні, звісно…»

Вона звично перекинулася вправо-вліво обабіч, де над аркою сходів на хори великий просвітник Русі православною вірою Володимир-князь хрестив киян, і, витягнувши набряклі від невідбутного захвату губи, проревізувала поглядом візерунково-золоту порфіру, і золотий вінець, і вперті повні губи двадцятишестирічного хрестителя. І його дружину, що склала на животі боязкі руки, – царицю Ганну, в головному уборі візантійських імператриць, через любов до якої (за однією з версій – Білет № 4. Запитання № 2. Прийняття християнства на Русі) Володимир і прийняв хрещення («Хто ж тепер дізнається?»). І великобородого, немолодого боярина з мечем, що шукає стривоженими і похмурими очима відповідь на якусь невідому їй заковику («Він же вже хрещений, інакше б стояв у Почайні, а не на березі. Що ж його так терзає?»).

Марійка рішуче розвернулася лицем до центрального нефа з оповитими розкішним плетивом рослинно-геометричних візерунків вісімнадцятьма давньоруськими святителями на пілонах і в підставах арок, євангелістами на високих «вітрилах» «корабля», труною з тисячасемисотлітнім нетлінним тілом сімнадцятилітньої Святої Варвари, що дала ім’я далекій Санта-Барбарі, – і з гордістю погладила очима надпрестольну Володимирську Богоматір у золотому півколі центральної апсиди, яка простує по бездонному золотому небу в оточенні восьми шестикрилих серафимів.

Обличчя Марії, в яку був закоханий семирічний Сашко Вертинський, що носив на побачення з нею квіти і заздрив хлопчакам, які співали для неї на хорах, і мріяв, що коли-небудь теж носитиме свічку по Володимирському храму, – було приховане від Марійки денними тінями. І невиразний образ Богородиці в червоних черевичках залишався таємницею для дівчини, що уникала нескінченно довгих, урочистих, яскраво освітлених чотирма бронзовими люстрами церковних служб.