Намилувавшись рибками, Тарас підійшов до дзеркала в коридорі. Оглянув свою зачіску, дивуючись укотре, з одного боку, своїй безглуздій піддатливості, завдяки якій він опинився у старому перукарському кріслі сусіда, з другого боку – добротній зачісці, що з'явилася в результаті на його голові. Але час назад не відмотати, як плівку в старому бобінному магнітофоні. Та й не потрібно. На голові ж повний порядок. І в голові теж. Тільки за вікном закінчується вересень. Сонце стало рідкісним гостем. Дощ то крапає, то ллється. Просте людське спілкування на тлі львівського вересня набуває додаткової цінності й стає бажанішим, аніж у літні жаркі дні. Й упіймав себе Тарас на тому, що вперше у своєму житті думає він добре про сусіда. У думках проскочила навіть певна жалість до цього дивного, метушливо-невлаштованого в житті чоловіка, якому, напевно, і в теплі місяці року не вистачає звичайного людського тепла. Думка ця могла б розвинутись у Тараса й далі, але тут задзвонив мобільний.

– Це я, Льоня! – долинув із мобільника знайомий голос. – Пам'ятаєте?

– Пам'ятаю, – видихнув Тарас, повертаючись із коридору до кімнати.

– Я вирішив, – повідомив Льоня. – Готовий, так би мовити, на другий сеанс!

– Може виявитися болючіше, ніж минулої ночі! – попередив Тарас серйозним голосом.

– А я пляшку з собою візьму, а то вчора якось не додумався…

– Добре, опівночі там же, біля Опери! Тільки не забудьте за дві години до зустрічі прийняти склянку коньяку!

Опустивши мобільник на стіл, Тарас замислився, намагаючись розібратися: радий він тому, що є на ніч робота, чи не радий? З одного боку – радий. Але здалася йому раптом ця робота дрібною, неважливою. Двадцять-три-дцять євро за безсонну ніч – теж гроші, на які цілком вдавалося нормально, без претензій жити. Але жити одному. А жити одному, хоч і дешево, але якось незручно. Та й небезпечно – можна дожитися до стану сусіда Єжи Астровського і потім раптом несподівано помітити, що життя промайнуло, а тебе ніхто не любить і ти нікому не потрібен. І тоді вже в обмін на те, щоб тебе вислухали, ти стрижеш сусіда або смажиш яєчню сусідці!

Думки явно намагалися відповідати меланхолійній мелодії осені. Тарас зрозумів, що треба пригальмувати, треба збадьоритися. Вирушив на кухню, заварив міцної кави. Випив, виразно відчувши її гіркоту на язиці. Згадав про Дарку з нічного обмінника. Згадав про свою невдалу спробу почастувати її кавою. На губах заграла усмішка. «Цієї ночі все буде класно!» – вирішив він. План дозрів і виявився ідеально простим для виконання. Мелена кава – тут, на кухні. Термос – в машині у дворі. Тільки от як просунути їй філіжанку з кавою всередину обмінки? Тарас підвів праву руку, втупився у великий і вказівний пальці, намагаючись ними відновити висоту вирізу у віконці, через який просовувалися туди-назад грошові знаки.

– Треба бути винахідливішим, – сказав він сам собі й, перевдягнувшись у джинси і светр, накинувши вітрівку та зашнурувавши кросівки, вийшов на вулицю. Зовсім поряд із його будинком був один із багатьох у місті магазинчиків із багатообіцяючою назвою «Все за 1 гривню».

Вже хвилин через п'ять він опинився в цьому царстві дешевизни, де на полицях лежали в очікуванні своєї долі десятки непотрібних товарів. Деякі дійсно коштували одну гривню, інші від цієї ціни відірвались, але недалеко. Були тут і керамічні кухлі по сім гривень, були і пластикові тарілки. Тарас уважно оглядав полицю за полицею в надії побачити яку-небудь низьку, приземлено-приземкувату чайну чашку – саме так він уявив собі те, що йому треба для здійснення задуманого романтичного акту, який можна було б назвати «Пригощання міцною кавою чарівної самітниці». Але чашок потрібної висоти в магазині не виявилося. Продавщиця стояла біля дверей із книжкою в руках. Читала. Тарас відвернув її увагу, змалював словами те, що він шукає. Дівчина-брюнетка ліниво пройшлася уздовж полиць із товарами, немов освіжала їх у пам'яті. Зупинила погляд на чорних фаянсових попільничках із написом «Venezia» на дні. Борти попільничок були прямі й високі, з маленькими квадратними вирізами-бійницями для втримування сигарет. Тарас єхидно посміхнувся, простеживши за поглядом продавщиці.

– Я не палю, – сказав він.

– Я так розумію, вам потрібна пласка посудина. – Дівчина обдарувала клієнта задумливим млосним поглядом. – Це ось, – вона кивнула на попільнички, – найплоскіше, що у нас є.

Тарас опустив погляд на книгу, яку вона тримала в руці. «Довідник фармаколога» – прочитав він на обкладинці.

– А якби вам запропонували випити з цієї попільнички кави? – їдкувато запитав Тарас.

На її обличчі виникло спочатку здивування, а потім – цікавість. Вона взяла тонкими пальцями попільничку, оглянула. Відклавши книгу на нижню полицю, покрутила попільничку в руках, врешті-решт опустила її на долоню, утримуючи, як уявне блюдце з чаєм. Піднесла до губ.

Тарас мало не злякався, дівчина могла б бути талановитою актрисою. її губи ледь-ледь розкрились і стали такими плотськими, немов попільничка, до якої вони збиралися ось-ось доторкнутися, була живою, була не попільничкою, а теж губами, чоловічими, можливо, навіть його, Тараса, губами.

– Цікаво, – млосно видихнула продавщиця. – Я про це ніколи не думала.

– Що цікаво? – перепитав Тарас.

– Це я про своє. – Вона подивилася на клієнта. – А взагалі, це від ситуації залежить, від атмосфери, – голос її подобрішав. Вона поставила попільничку на місце. – Якщо атмосфера відповідна, то можна кави і з попільнички випити!

Тарас, вражений переконливістю сказаного, тут же заплатив за попільничку й зупинився на порозі магазину. На вулиці йшов дощ. Він повернувся до полиці й узяв іще одну таку ж чорну «венеційську» попільничку. Потім, тримаючи у кожній руці по попільничці, він перебіг під дощем із магазину до свого двору, зупинившись на мить під брамою. Настрій покращав. Тепер він уже думав про себе, а не про сусіда. Про себе, і про Дарку, і про те, що цієї ночі йому вдасться її не лише напоїти доброю кавою, але й повеселити!

Сірий плащ і не місцевої моди кепка Льоні впали б у вічі будь-якому перехожому, коли б останній опинився опівночі біля входу до оперного театру. Але неспішних спостережливих перехожих у цей час доби у Львові не буває, а тому тільки Тарас звернув на нього увагу, підходячи до театру з боку вулиці Вірменської. Льоня стояв рівненько, не похитуючись, і напружено, як завжди стоять не знайомі між собою люди, що домовилися зустрітись. Він, імовірно, чекав появи Тараса з іншого боку, а тому сіпнувся, почувши зовсім поряд, за спиною, стук підошов.

– Ну як, готові? – запитав Тарас по-діловому, навіть не привітавшись.

Манери та спосіб поведінки Льоні ще вчора підказали Тарасові, що приїжджий клієнт, біля якого регулярно з'являвся запах бензину, живе поза правилами звичайного побуту й етикету, живе, як слово в нескінченному нагромадженні слів, що так і не стали реченням через своє неприйняття правил пунктуації. Він теж не привітався з Тарасом.

Ймовірно, тому, що і вночі він не попрощався, а значить, формально вони й не розлучалися.

– Готовий, – мовив приїжджий.

Поки йшли до машини, Тарас згадував рентгенівський знімок, який Льоня вчора показував. Ясно, що минулої ночі на світ Божий з'явився ближній до уретри камінчик. Думаючи категоріями скоріше геометричними, ніж медичними, Тарас уявив собі одночасний рух усіх трьох каменів, не забуваючи, одначе, при цьому, що у першого каменя шлях назовні був найпростішим, іншим двом іще належало вивільнятися з нирок у сечоводи. Звичайно, вчорашні вібропроцедури цілком могли їх зрушити з місця, могли навіть підштовхнути другий камінь до уретри. Ці короткі міркування привели Тараса до думки про те, що починати процедури потрібно різкими «короткими» вібраціями, а потім, зважаючи на стан клієнта, тимчасово змінити їх менш інтенсивними і «довгими», щоб у фіналі знову вийти на різкі та сильні вібрації, які б і довершили справу.