Костомаха розмахувала косою, не шкодуючи нікого. Тіла, чи то ще живі, чи вже бездиханні, котилися, як снопи з гори на долину. І то був єдиний шанс уціліти, бо вранішня роса в густому травостої була тією єдиною силою, здатною боротися з геєною вогненною.
Феофанова ударна хвиля в числі перших відкинула і звалила з ніг, а потім покотила ним стрімко з пагорба, а відтак приплюснула до одного з дубів, що їх висадили внизу довкруж церкви, коли будували її 300 літ тому. Підполковникові хотілося комусь дякувати, що він живий. Руки цілі, ноги цілі. Що ще? Збираючись на силі, звівся на ноги і глянув туди, вгору. Сонце таки ще не зійшло, але було видно, як удень. Дивлячись, як довкруж велетенського вогню, посеред якого чаділа обвуглена кабіна, чигають в агонії солдати, він усе зрозумів. І вже страх не перед небом зі всіма його богами, а перед партією тут, на землі, ще дужче притиснув його до кореневища мовчазного дуба.
Вони викурювали чорта з-під машини і підпалили її. А відтак вибухнула, як атомна бомба, цистерна із солярою. Фронтова полуторка, що Берлін брала, виконала на цій грішній землі свою останню місію…
Гостя з Москви припровадив у район сам секретар обкому з ідеології, товариш Яцків. Паша знав, що саме на його стіл лягає статистика про роботу з очищення області від культових знаків. Відповідно його доля – у руках Миколи Петровича.
Його боялися в області навіть більше, ніж першого секретаря. Кадрова політика Кремля в Західній Україні була такою, що вже минуло понад двадцять років після війни, але то була єдина територія в СРСР, у якій до влади місцевих не допускали. Уже запросто на Кавказі правили у ролі перших осіб грузини чи вірмени, у не менш «неблагонадежной» Балтії почали ставити на перші пости естонців чи латишів. А на бандерівщині Москва чи то не ризикувала, чи то в такий спосіб карала. Від найзахудалішого райкому до обкому першими особами були лише росіяни чи східняки, що прирівнювалися до них. Потім час показав, що така кадрова тактика була помилковою. Саме в Галичині з’явився наприкінці тисячоліття перший шов на хворому тілі імперії.
А тоді, уже далеко після війни і після Сталіна, такий кадровий геноцид мав дуже серйозні наслідки. З одного боку, накопичував потенціал ненависті до Москви. Талановиті люди, які, незважаючи на політичні режими, мали природну потребу в самореалізації, ті самі, за визначенням Арістотеля, «політичні тварини» народжувалися з тавром бандерівця, а значить, автоматично осідали на дно суспільства. Але від того закладена в їхньому єстві політична енергія нікуди не зникала й ні на що не перетворювалася. Вона бродила, чекаючи слушного часу для виверження. В імперії їм двері нагору були зачинені. Більшість таких, як сказав би Іван Якович Франко, «замкнутих у льох» кипіли ненавистю до Москви, що приписала їм первородний гріх. Вони не обов’язково мусили бути бандерівцями, але оцей первородний гріх будив у них опришків.
Але були все ж одиниці, які намагалися зламати табу. Безпрецедентним яничарським вислужуванням проламати заборону на політичну чи професійну перспективу. Щоденно й безнастанно ломилися в наглухо зачинені двері. Відтак лізли крізь вікно. Робили підкоп. Лишень би дати волю своїй енергії.
Зрештою, у пориваннях цих народжених до політики істот, відсоток яких на одиницю населення не зменшувався з часів того самого Арістотеля, не було вже такої страшної крамоли. Вони на генному рівні прагнули самореалізації, бо є ж такі індивіди, створені виключно для політесу. Інша річ – уже не прагнення соціальної затребуваності, а методи, якими ламали замки на дверях цього льоху. Найефективнішим серед цих методів видавалося рекордне, найвище у своїй огидності вислужництво. Ламання хрестів – то був найкоротший шлях до отримання омріяного пропуску у верхи. Лом проти церкви – то був той лом, яким можна було бодай спробувати зламати московський замок на галицькому льоху.
Паша належав до тих одиниць, але не він був першим. Першим був Микола Петрович. Син убитого оунівцями першого радянського голови сільради, перший комсомолець у селі, перший комуніст у районі. Але вся ця першість була нічим порівняно з головним і вирішальним його чемпіонством. Він першим привселюдно звалив хрест на роздоріжжі в рідному селі. Не криючись, сміливо й ідейно переконливо. На очах у ридаючої матері, якої зрікся публічно, оскільки вона не хотіла зрікатися релігійного опіуму. Тому для Паші Микола Петрович був не тільки прямим начальником, а й кумиром, «хрещеним батьком», ідейним світочем. І головне – тим єдиним «местным», для якого більшовики зробили виняток зі своєї кадрової політики – призначили не просто на керівну роботу, а на засадах демократичного централізму Комуністичної партії поставили секретарем обкому партії.
Хід блискучий: усі знають, який шлях пройшов товариш Яцків, щоб заслужити довіру партії? Беріть приклад, наслідуйте великого, заслуженого земляка, що й робив невтомно Паша. Тому, коли Микола Петрович уперше особисто прибув у район, Харкавий кров із носа мав особисто познайомитися з ним. А тут іще подейкують, що приїхав він не сам, а як супроводжувач високого гостя з самої Москви. Здається, то був перший візит із центру до цього скромного району товариша звідти, навіть страшно сказати, із Москви.
І тут – на ловця і звір біжить. Тоді, коли Паша на першому комсомольському поверсі сушив собі голову, як потрапити на вельможні очі, секретарка першого секретаря ввірвалася, не стукаючи в двері, як ошпарена:
– Харкавий! Терміново на другий поверх! До першого секретаря райкому партії!
Тільки керманича районної комсомолії могли викликати до керманича району. А тут заввідділом? І через голову? Слідом за секретаркою до Паші в кабінет скочив Золопуха, перший секретар комсомолу.
– Що, Паша, ти щось накоїв? – висловлював свою тривогу. – Тебе кличуть без мене – то є раз. Май на увазі, у тебе ще кишка тонка, щоб на моє місце замахуватися. Будеш пиздіти, я буду знати. Ти знаєш, що я для Тімофєя Тімофєєвіча – як рідний син. І там є товариш Яцків – то є друге. Паша, ти мій друг, товариш і брат. Не підведи. Тримайся молодцом. Ми тут, внизу, з тобою.
Пашу пустили без черги. Секретарка першого, товариш Ноздрьова, перед якою тремтіли не менше, ніж перед ним, лише показала рукою на двері, не підводячи голови.
Розміри кабінетів перших осіб від району до ЦК були затверджені закритою постановою найвищого політбюро. Кабінети мали бути великими і, головне, довгими. Щоб людина, яка потрапляла на килим, усвідомлювала свою нікчемність поряд із господарем, що був одним із тисяч клонів верховного господаря.
Поки вона, ця маленька людина, торувала шлях від дверей до керівного стола, кожен її крок мав применшувати в геометричній прогресії її мініатюрність. Бувало таке, що не доходили. Цих два як для району десятки метрів. Утрачали свідомість від хвилювання. Бо то була зустріч із хай не найвищим, але жерцем системи. Повелителем доль. Зайдеш сюди з одним життям, а вийдеш з іншим. От що таке кабінет першого секретаря.
Паша був апаратником із великим стажем, тому цього синдрому вже позбувся. Але тут був не тільки місцевий партійний бог, Тімофєй Тімофєєвіч. Товариш Яцків одразу зміряв його своїм крижаним поглядом. Він був точно таким, як на портретах у червоних кутках на фермі чи в тракторній, де вішали членів бюро обкому. Волосся росло одразу над носом, і чола в нього майже не було. Чорний і міцний, як дріт, волосяний покрив був укладений акуратно і прилизаний блискучим лаком. Очі поїдали все, що ворушилося довкруж. То був особливий антропологічний тип, не характерний для аборигенів. Його рідне село, у якому починалися гори, здавна називали поселенням монголів. Тільки в глибокому п’яному чаді партійно-радянські апаратники, перемиваючи кістки найвищому обласному керівництву, могли насмілитися говорити про товариша Яцківа вголос так, як його мовчки називали у всій області – цеденбал.
Тимофій Тимофійович якось змалів і заметушився, коли ввійшов Паша:
