Ярема наче вже не слухав далі. Показалося те, у що він ніколи не хотів вірити. Бо повірити в це – означало перевернути усю свою свідомість. Бо воно просто не влазило в цю свідомість. Було поза її межами. Було з іншого світу, у якому він не жив, а тому в його реалії не вірив.

– Ну что молчишь? Говорил или не говорил?

– Так. На сповіді. У священика. Говорив те, що в мене на душі. Те, що не дає спокою. Що мені найбільше болить. Говорив правду. Бо то сповідь.

– Ну вот тебе и споведь. Нашел кому говорить. Попу. Да попы – сволочи. Поэтому я в партию и товарища Ленина верую, а не в Бога.

– Бог тут ні до чого, пане Панов. Бога не гнівіть.

– Все они, попы, – стукачи. Чтоб ты знал. А ты говоришь – правду сказал, на душе накипело… Он что, твое излияние Богу передаст? А хера там. Он его мигом в донос – и не Богу, а начальнику КГБ. Понял, богомолец ты мой? Я тебе больше скажу. Батюшке ты столько наизливался, что стоял вопрос о том, чтобы уволить тебя и вздернуть. В лучшем случае, трудился бы ты где-нибудь на Тобольском стеклозаводе. Загремел бы за антисоветчину на всю оставшуюся жизнь. Но мы на заводе отстояли. Вернее, в министерстве в Москве вмешались. Там же знают, кто отрасль на экспорт вывел. Сам министр отстоял, говорит: «Ну что вам одним бандеровцем больше, одним меньше? А честь родины на международном рынке угробите». Так что ты, Ярема, спокойно работай. По тебе решение принято. Не трогать пока. Но ты больше к попу не ходи. На хера он тебе? Ты видишь, что еще раз исповедуешься по полной программе, загремишь, как фанера над Парижем. Оно тебе надо? И нам не надо. Пойдем дрогнем по гранчаку. Я ставлю. От имени партии.

Вони зайшли якраз до буфету біля прохідної. Приголомшений Бальтазар ще довго перешіптувався з парторгом у кутку, наливаючи раз по раз пролетарську порцію.

Додому він повернувся добряче напідпитку. Тут він не міг не висповідатися. Йому здавалося, що його 17-річний син – школяр Андрій – приголомшений ще більше, ніж вони з Марією.

– Правиця Ісуса тоді переможе, коли в лівиці буде меч. Так робили тамплієри. Треба не говорити, а діяти. Інакше з ними не можна. Юду треба карати, а не чекати, доки він повіситься, – не по роках суворі очі юнака світилися рішучістю.

Хлопець вийняв з-під подушки Євангеліє, за яким він навчився читати раніше, ніж це робили його однолітки у школі за «Букварем».

– Знаєш, тату, який головний рядок є у Святому Письмі, у словах Ісуса Христа? Чомусь рідко його згадують під час читання Євангелія в церквах священики. А тут сказано головне, і не Матеєм, а Ісусом: «Я прийшов дати вам меч. Меч, а не мир…»

Коли за два дні згоріла плебанія, Бальтазар дуже боявся за сина. Але не став докоряти йому. Справді, що багато говорити? Треба робити. І все ж він потерпав за дитину, але ще дужче пишався сином.

Як прийшла черга на хрести, Семків Паша робив уже в райкомі. Ще не був аж так високо, аби їздити щодня додому на «бобику», але часом любив звозити актив під Камінь Довбуша на комсомольські оргії.

Коли верталася ватага корчагінців, горланячи «Смело, товарищи, в ногу», через село, інструктор з атеїстичного виховання Харкавий завертав після півночі до батька, і ще до самого ранку банячив культпросвєтактив, від чого ставало на диби все село.

Паша виявився ще форменішим Юдою, ніж його батько, який черпав якусь сатанинську силу – пив ще від Сталіна через Хрущова і аж до Брежнєва – щодня.

Коли перед заходом сонця Паша з парторгом з’являлися на тракторній, водії, як безпорадні малюки, ховалися в підсобки. Але райкомівець шукав не їх – куди вони подінуться. Він оглядав машини. Із найширшими колесами та з найбільшими кузовами. Його вибору ніхто не смів не підкоритися. Спочатку він вказував на авто, а потім уже зі схованки витягували нещасного шофера, який, бувало, плакав, як мала дитина.

– Чому ти? – перепитував Паша. – Не ти, а твоя машина. Автозавод імені Лихачова. А ти ще руку маєш цілувати.

А відтак уже в кабіні перекрикував болісне завивання мотора:

– Те, що ти був на акції, усе буде занотовано. Чин чинарьом. Влада про тебе не забуде. Бал заробляєш не лише для себе, а й для своїх дітей. Але то має вмерти у тобі. Во віки віків. Амінь.

Пашу в райкомі крадькома називали Кожедубом. Був такий червоний льотчик, чотири рази Герой Союзу, що збив найбільше німецьких літаків і про якого мали знати всі жовтенята і піонери. У Червоній армії було прийнято на фюзеляжі малювати черговий хрест на честь чергового збитого ворожого льотчика.

– Тобі, Пашо, давно пора дати хоч п’ять разів Героя, – насміхався начальник районного КГБ товариш Феофанов. – Ти Кожедуба давно переплюнув. Скільки хрестів у тебе на счєту? О-го-го. Я то знаю. Рекордсмен. Той летун отдихає.

Пашу пекли такі слова. Зачіпали за живе, що називається. А оте живе в ньому було ого яким жвавим. Товариш підполковник хвалив, але якось з іздьовкою. З образою підковирною. А тут не до кпинів тупих солдафонських. Тут тобі не рознарядку підписати. П’ять хрестів на місяць. І закарлючка – КГБ.

Ти йди збери в кожнім селі актив. Витягни з-під колінвала того напудженого воділу. Сформуй бригаду будівників комунізму. Проведи роботу. Дай інструктаж. А потім усе має канути в Лету. Щоб комар носа не підточив. Лише він, Паша, вміє робити таку віртуозну, філігранну роботу з виховання покоління, що підростає. То вам не речуху толканути на пленумі чи в «зарницю» погратися дорослим дядям.

Паша на дорученій ділянці мусив бути не тільки якнайтоншим знавцем юних душ. Ну добре, загін загнав у загінку. А автогеном треба володіти не слабше, ніж на нервах грати. Ще як бетонні об’єкти траплялися. Кувалдою намахаєшся, доки звалиш ідола історії. А якщо метал? Тут уже без спецзасобів не обійдешся. «Атеїст широкого профілю», – любив він сам про себе то подумки, а то й уголос фраєрнутися.

Він ніколи не думав, що хрестів так багато. Кінця-краю не видно. Здавалося, більше, ніж на цвинтарях. Ну, там за упокій. На могилі небіжчика, що перебрався на очі святого Петра. Але нащо тобі той опіум народу в городі, бойку зателепаний? Хату від чорта пильнувати чи на врожай городини ворожити? Та як град влупить, то ніякий тобі апостол не позбирає розсипану квасолю.

І що лишень не видряпували на тих розп’яттях! Отой, що на зарінках за Дубрівкою, поставили на місці, де зупинили татар. Донині, а то вже понад тисяча літ, дубрівців називають татарами. Відколи пішло – ніхто не пам’ятає.

Може, справді від часів Данила Галицького. А може, ще глибше. А дубрівчани ті таки направду вузькоокі і приземкуваті, завше готові перетворити в себе вдома чи по сусідству дискотеку на криваве побоїсько. То в Жилянцях – Європа: Кость Гнідавець, що у свої неповні тридцять уже двічі встиг побувати за ґратами, запровадив звичай для дівчат: на танці – без трусиків. Кость сам стоїть на дверях і перевіряє методом пальпації.

Коли в райком комсомолу про це грюкнули поборники моралі, Паша був єдиним, хто виявив найвищий ступінь соціалістичної демократії – виступив проти, щоб утручатися в процес формування нових народних звичаїв. Він закликав ліпше приструнити отих дубрівських ординців, що ходять на танці не інакше, як із ножами за поясом. Злість на цих нащадків Батия інструктор Харкавий переносив на свою чергову кам’яну жертву. Дубрівський хрест він пиляв якраз тоді, коли в клубі гриміла музика і «татари» носилися у вихорі чи то гопака, чи то аркана.

Здавалося, що на тому ж місці, де зупинили навалу пращури силою хреста, який простояв тут віки, це скреготання споконвічного каменю під руками яничара накликало нову орду. Ні, радше оті червоні комунари й були тією ордою, що змітала з благодатного тіла землі ці духовні щеплення проти зарази.

За хрест у статарщеному поселенні Паша отримав свою першу грамоту вже не райкому, а обкому комсомолу. В обласному центрі гармидер підняв якийсь археолог, що називав хрест на околиці Дубрівки найдавнішим пам’ятником християнства у Передкарпатті.