– Так прямо й одним махом?! – засміявся слухач.

– Ну, не настільки миттєво, але я вважаю це дуже непоганою компенсацією, – підморгнув співрозмовнику Ярослав, знову забувши про мінімальний зір Читача.

– Це просто казковий фінал, дякую вам! Якби то була звичайна книжка, я б дуже засумнівався в реальності такої розв’язки й такого збігу обставин! – розвів руками Віктор.

– Точно! Я б теж. У книжках пишуть казна-що! Що автору заманеться. Я, правда, читаю небагато – коли мені? Треба родину годувати. А от Ніка читає. Інколи мені переказує. То не в усе віриться, чесно скажу. Але ж я вам розповів чисту правду. І нестачу пальців пред’явив як доказ! Правда, цю історію ми краще розповідаємо з дружиною в ролях…

– А компенсацію?

– Що компенсацію? – не зрозумів Ярослав.

– Компенсацію не пред’явили! Жінку й синів! – всміхнувся слухач.

– То це легко перевірити! Якщо схочете пересвідчитися, замовте наступного разу не мене, а мою дружину в цій чудернацькій живій бібліотеці й попросіть, щоб прийшла з малими! Правда, вони швиденько рознесуть цю кав’ярню на друзки, то факт! – засміявся Ярослав і знову зиркнув на годинник. – Мушу бігти. Радий був познайомитися! А зараз поспішаю, треба повертатися на об’єкт, днями закінчую там класти плитку і їдемо з малечею в Крим. Живемо нормальним реальним життям. А ви кажете – так не буває!

Оповідач підвівся, і Віктор повторив його рух. Чоловіки потисли один одному руки, простягнуті над столиком із двома порожніми чашками. Тістечок вони не замовляли – Ярослав сказав, що солодкого і вдома їсть забагато, та порадив пригостити належним йому тістечком наступну Книгу, особливо якщо це буде якась молода особа з цікавою ліричною історією.

Віктор усміхнувся. Цієї миті Ярослав уперше схотів зазирнути йому за окуляри, але, звісно, стримався, розпрощався і хутко спустився сходами вниз, притримуючись за перила скаліченою рукою. Віктор лишився за столиком, щоб трохи побути на самоті й обдумати почуте – чого тільки не трапляється з людьми! Ось тобі маєш – перша «прочитана» історія, а така неординарна!

Увечері таки грянула травнева гроза, яка сповіщала про своє наближення аж від обіду. Небом пропливали невеликі, але щільно-кудлаті хмаринки, на якусь мить прикриваючи пекуче сонце, час від часу здіймався вітер, крутив смерчі з пилюки й кинутих папірців, катав порожні пластикові пляшки, притулені десь під стіною чи парканом недолугими, не надто екологічно налаштованими мешканцями міста, котрі ще не навчилися, як європейці чи, скажімо, японці, нести ту пляшку в руках, аж поки не знайдуть смітничок, а то й додому, але не кидати абиде. Тож усе це надто тимчасове на тілі вічного міста з поривами вітру каталося під ногами, літало, кружляло, шурхотіло й гриміло, потім знову влягалося, але дощу все не було. Перехожі дослухалися до далекого гуркоту, примружували очі й відверталися від пісочного вітру, позирали на небо, але з нього за цілий день і не капнуло.

Та тільки-но місто накрив вечір, вітер угамувався, усе ніби завмерло навкруги – затихли навіть нахабні київські горобці, що лементували цілісінький день на квітучих каштанах перед балконом Амалії. Несподівана тиша видавалася жінці несправжньою і навіть підозрілою, адже вона зазвичай відчувала грозу і без прогнозів Гідрометцентру – біль у скронях чи в потилиці стискав її голову за кілька годин до початку дощу. А коли той вирішував оминути місто, голову відпускало й Амалія поступово оклигувала. Наразі голова боліла, пігулок пити не хотілося, кава на кухні закінчилася, тому жінка вирішила прогулятися до супермаркету і назад вечірнім містом, тиші якого вона не дуже довіряла і через це прихопила парасольку з довгою ручкою.

Джинси, футболка, кросівки, парасолька, п’ятдесят гривень у кишені – цілком достатньо, щоб пройтися дві зупинки до магазину. В останню мить перед виходом із дому рука потяглася за темними окулярами, що лежали на полиці в коридорі, – цей аксесуар навіть увечері створював ілюзію відстороненості від чужого життя, ніби закривав її у власному мікросвіті, являв собою бар’єр, захист, необхідний для людини, яка не хоче зайвих контактів.

Було ще не пізно, близько дев’ятої, але вулиця спального району здавалася безлюдною й на диво тихою. Натомість із відкритих вікон інколи виривалися емоційні вигуки – «наші» грали у футбол, і вболівальники прилипли до екранів.

Амалія бездумно рухалася в запланованому напрямку, і її мозок у змученій болем голові автоматично аналізував аромати квітучих дерев і кущів, які росли вздовж вулиці. Бузок ніби волав своїм запахом з темряви, вимагаючи звернути на них увагу. Колись дуже-дуже давно, в іншому житті, у невеличкому містечку Артур наламував біля приватних будинків оберемки бузкового цвіту і, підкравшись до її відчиненого вікна, залишав ті букети на підвіконні.

«А якби я жила не на першому поверсі того «хруща», а на останньому?» – спитала вона через багато років свого чоловіка.

«Я спускав би їх тобі з даху!» – відповів він.

Від тієї далекої пори їхньої спільної юності аромат бузку й жасмину завжди викликав у неї усмішку й відчуття дежа вю,[9] яке пробуджують фільми дитинства, знайомі від першого до останнього кадру. Завжди. Але не цього року. Наразі цей букет ароматів нагнітав біль головний, а також душевний.

Хвилин за десять Амалія вже вийшла із супермаркету і зупинилася на сходах, вражена виглядом блискавки, яка розрізала навпіл небо над дев’яти поверхівками. За мить загриміло, заревли сигналізацією машини, і здоровенні краплі одна по одній почали колотити по дахах автівок, розбиватися об асфальт і, зливаючись у калюжки, перетворювалися на струмки й річки. Злива за хвилину утворила стіну води перед очима людей, які завмерли на сходах. Дехто повернувся до приміщення, але жінка лишилася стояти, зосереджено й зачаровано спостерігаючи буйство стихії.

Знову блискало, гриміло, знову ревла сигналізація, вітром зривало і жбурляло додолу жмутами листя з дерев, з тріском падали й гілки – світу білого не було видно, якщо вночі можна говорити про білий світ. Амалія не зрушила з місця. Вона стояла, притиснувши до себе довгу нерозкриту парасолю та вакуумну упаковку меленої кави, і ніби не помічала, що дашок над входом прикриває лише голову, а всю її від грудей і до кросівок шмагають дощові струмені, ніби заходячи то з лівого боку, то з правого. Волосся теж стало вогким і розтріпалося вітром, але… Але жінці на диво ставало дедалі легше – головний біль відступив, і хотілося вдихати це вологе пахуче повітря на повні груди. Вона зробила крок уперед, іще крок… Однією рукою й далі притискала до себе каву й парасольку, а другу простягнула перед собою долонею вгору – краплі лоскотали й облизували її, і не було від цього холодно чи неприємно. Амалія глянула на свої мокрі вже джинси й кросівки, підняла обличчя вгору і повільно рушила в дощ, який, здавалося, трохи втомився.

– От якби в мене була із собою парасолька, то я б її принаймні відкрила! – резюмувала вчинок незнайомої жінки дівчина, яка тупцювала на кілька сходинок вище, біля дверей супермаркету, тримаючи в руках півлітровий пакет питного йогурту.

– Якби в мене була парасолька, я б дав її тобі, а тебе поніс би на руках! – продовжив розвивати ситуацію хлопець, який стояв біля неї, й обійняв подругу за талію.

– Але парасольок у нас немає, і ми, мов два пенсіонери, стоїмо і боїмося дощу! – виклично подивилася йому у вічі дівчина, і для цього їй довелося закинути голову вгору, адже вона ледве сягала плеча свого супутника.

– Ну, я б не став розписуватися за обох! – проворкотів їй у потилицю хлопець, торкнувшись пальцями гарячого дівочого тіла між короткою футболкою та шортами. – Я в пенсіонери не записувався!

– Невже?! – вщипнула його за руку дівчина.

– А то! – відповів він, підхопив мініатюрну подружку на руки і гайнув із нею під дощ.

– Гооооооооол! – вирвалося одночасно з багатьох вікон.