Метрів за десять дама вказала поглядом на вхід у печеру.

«Ça, c’est le passage de la rive droite vers la rive gauche, n’ayez pas peur, suivez-moi!»[11] – запросила вона мене слідувати тунелем, що, з її слів, вів на лівий берег. Я розгубився і намагався пояснити, що це може бути небезпечно, що вона ризикує своїм життям. Про моє я вже промовчав… Відповідь була дивною.

«Pas du tout. Je connais bien ce tunnel, nous l’avons longé même avec les enfants»,[12] – відповіла незнайомка, і мені стало соромно через свої побоювання, та я був здивований, як така тендітна жінка могла блукати закинутим тунелем, а тим більше – разом із довіреними їй дітьми банкіра?!

Я зробив кілька кроків уперед і помітив у глибині тунелю світло. Закріплені метрів за двадцять один від одного, на стінах горіли факели, пахло вже не прілим листям, а теплом вогню, стіни були земляні, глинисті, але досить рівні й сухі. Поліна рухалася вперед у світлі факелів і здавалася схожою на марево. Мені закортіло торкнутися її, щоб пересвідчитися, що вона реальна. Натомість я боляче вщипнув себе за руку – нічого не змінилося. За мить мене накрило хвилею непереборного бажання, ніби кров закипіла в мені і застукотіла у вухах, я наздогнав її, обхопив руками за талію, повернув до себе і… поцілував у губи. Я зробив би те саме, навіть якби це загрожувало моєму життю. Це було сильніше за мене.

– І?… – не втримався Віктор, а Амалія промовчала, тільки дивилася на оповідача широко розплющеними очима.

– Вона не дала мені ляпаса, не виривалася і нічого не сказала. Вона відповіла на поцілунок… Капелюх мій злетів із голови, її зачіска розтріпалася, але нам це не заважало…

Пан Юрій замружив очі, ніби знову поринувши у спогад про цю неймовірну пригоду. Тепер не витримала Амалія:

– Боюся навіть питати, що було далі, пане Юрію.

Чоловік мовчав, і далі сидячи із заплющеними очима. І жінці навіть здалося, що так він стримував імовірні сльози, щоб, бува, не викотилися перед чужими людьми. Потім зітхнув і продовжив:

– Якась чужа рука грубо тормосила мене за плече, і незнайомий голос питав, чи не збираюся я їздити по колу, адже вже кінцева…

– То все це вам наснилося?! – вихопилося з полегшенням у Віктора.

Юрій помовчав, а потім нерішуче промовив:

– Не думаю.

– Але як же це?! Хіба таке можливо? – здивувалася Амалія і трохи насторожилася: чи, бува, у цього пана немає проблем із головою?

– А ви тієї п’ятниці випадково нічого не святкували на роботі? – стримав на устах усмішку реаліста Віктор.

– По-перше, я не п’ю, – навіть образився на таке припущення Юрій, – а по-друге… я мушу розповісти продовження. Хоча ви, звісно, можете вважати мене божевільним. Але якби це трапилося в якомусь іншому місті… Проте містичність Києва не я перший помітив. Та ви й самі, мабуть, у курсі, звідки родом булгаківська Маргарита, точніше, її ідея…

– То невже ви хочете сказати, що історія мала продовження?! – не вгамовувався Віктор.

– Так.

– О! – здивувалася Амалія, склала руки на столі і приготувалася слухати.

– Я прийшов тоді додому сам не свій. Адже надто все було явним, щоб виявитися просто сном! Наступного дня була субота, я планував провести її вдома, почитати, подивитися телевізор, нікуди не їхати. Але… вдома мені не сиділося, я похапцем з’їв бутерброд із ковбасою, запив чаєм і навіть не відчув їхнього смаку. Мене тягнуло з дому, і я знову опинився на кінцевій.

Проїжджаючи повз Дніпрові кручі, я уважно приглядався до кущів і дерев, що вкривали їх і яскраво мерехтіли молодим листям. Події вчорашнього вечора знову прокрутилися перед моїми очима, мов у кіно… І серце защеміло ніби від утрати того, чого я й не мав. Невдовзі я знову опинився на Подолі й пішов гуляти по ньому неспішно, не так, як зазвичай крокую в робочі дні. Не маючи чіткого плану прогулянки, я звернув до Музею однієї вулиці, повз який саме проходив. Ви не були там? О, він цікавий! У ньому зібрано чимало старовинних речей, предметів побуту, документів… Я вже там бував раніше і зайшов не заради інформації, а щось мене завело туди в пошуках… емоційних вражень, скажімо так. І хотілося бути далі від туристів та екскурсоводів, побути на самоті… Я рушив до однієї порожньої зали і закляк у дверях…

У дальньому куті я побачив за фортепіано до болю знайомий силует… Темна сукня з мереживною накидкою, охайно зібране на потилиці волосся, білі мереживні манжети на рукавах, тонкі пальці на клавішах…

Серце затіпалося мені в грудях, піт виступив на лобі – я не знав, що робити. Чи кинутися до неї, розповісти, що тільки й думаю тепер день і ніч про свою Поліну, чи не рухатися, щоб це видіння не зникло, як учора?

– Ііі?! – впилася в нього очима Амалія.

– Огрядна дама-екскурсовод торкнулася ззаду мого плеча і попросила пропустити у двері групу школярів. Що я й зробив. Вона вишикувала дітей ліворуч, а я перестав дихати, очікуючи, що Поліна якось відреагує на прихід гостей, але вона не рухалася. Та пані розповідала про багатих городян старовинного Києва, показувала предмети їхнього побуту за склом вітрин, а в мене промайнула думка, що моя чарівна незнайомка тут працює! І саме тому по понеділках не їздить маршруткою, бо має вихідний. І що робочий день у неї починається пізніше, ніж мій… А про банкіра з дітьми вона просто пожартувала… Її образ був настільки співзвучний стінам цього закладу, що, здавалося, вона й сама була з іншого століття. І раптом до моєї свідомості долетіли слова екскурсовода: «Ось манекен, що зображує жінку в одязі того часу. Це, діти, не багата жінка, швидше за все гувернантка, але має освіту, уміє грати на фортепіано, напевне, знає французьку. А може, й узагалі француженка… Ви ж знаєте, що раніше багаті люди виписували з-за кордону вихователів своїм дітям, щоб ті, спілкуючись, вивчали мови…»

Я похолов і вигукнув: «Як манекен?!» Я кинувся вперед, діти зареготали, але мені було байдуже. Проте я не зміг наблизитись і мішком осів на стілець неподалік. Екскурсовод навіть захвилювалася, чи мені не зле, а потім повела групу школярів далі.

Я сидів і дивився на мою Поліну ззаду. Боявся підійти і зазирнути в обличчя. Серце вгамувалося і стукотіло так рідко й тихо, ніби його й зовсім не було. Із сусідньої зали долітали дитячі голоси, а я розглядав ту даму з голови до ніг, ніби торкався її руками. Раптом…

– Що ще?! – збентежився Віктор.

– Раптом я побачив, що одна нога піаністки стоїть, витягнута вперед, на педалі під інструментом, а друга трохи визирає з-під круглого стільця та довгої спідниці. Ви не повірите, але… На тонкій підошві чорних черевичків зі шнурівкою та на каблучку чітко було видно смужку засохлої рудої глини… Точнісінько таку я відчистив того ранку зі своїх черевиків…

Віктор, розраховуючись за столиком з Анею, попросив викликати для нього таксі до Хрещатика на чотирнадцяту тридцять – мав там якісь справи.

Потім, уже біля бару, у його руках знову звідкись виникла невелика металева трубка, що миттю перетворилася на довгу паличку, кінчиком якої він торкнувся краю першої сходинки. Амалія, що стояла поруч, не наважилася підтримати його на сходах, а тільки нерішуче озирнулася на дівчат за барною стійкою. Ті синхронно всміхнулися, а Віра впевнено махнула рукою вслід, і цей жест, певне, мав означати, що чоловік і сам непогано дає собі раду.

Жінка знизала плечима й пішла слідом за сліпим, усвідомлюючи нелогічність ситуації, а надто коли Віктор спустився сходинками до вхідних дверей, відкрив їх і відступив убік, пропускаючи даму.

Машини досі не було, вони стояли в затінку біля кав’ярні і не поспішали прощатися. Навколо ворушилося напоєне сонцем місто, у пилюці сварилися за шматочок мотузки горобці, схожий на бомжа кудлатий запилюжений дідуган важко шкутильгав від ринку, ніби «сам у собі», байдужий до інших про явів життя довкола. Амалія затримала погляд на ньому, зітхнула й промовила: