– Та біс їх знає… – випалив Микола перед тим, як залишити своє тимчасове пристановище.

Подружжя ще й не вийшло з каюти, лише відчинили двері, як поліцейські, троє вернигір, зиркнувши на руки українців, загули хором:

– З речами!

Людочка й Коля перезирнулися, чоловік похапцем завантажив розкидану білизну до сумки. Валіза лишалася нерозпакованою відтоді, як вони заселилися на баржу «Стокгольм». Надворі на процесію чекав традиційний для шведської поліції «сааб». «У них що, інших машин немає?» – подумала Люся з неприхованою зневагою, яка відкарбувалася в неї на обличчі.

Підійшовши до авта, поліцейські жестами наказали Людочці й Колі покласти руки на капот і розставити ноги. Обшукували-обмацували, наче у гангстерських фільмах чи бойовиках. Людочка, торкаючись щокою чистого гладенького капота, дивилася на один із ілюмінаторів плавбази, звідки за нею спостерігала адміністраторка біженського притулку. Її очі волошково-фіолетового кольору були наповнені сльозами, і, здавалося, шведка поглядом перепрошує у Люсі за те, що так і не змогла влаштувати їй зустріч із лікарем.

У міському поліційному відділку під стіною яскраво-білої кімнати з великим пластиковим вікном сидить двійко розгублених мовчазних людей – Люда і Коля. Вони не розуміють, чому опинилися саме тут, що з ними робитимуть, які несподіванки чатують на них.

– Вони зачинили двері на ключ, – за двадцять хвилин цілковитої мовчанки Люся наважується порушити тишу.

– Не переймайся дурницями, – удавано спокійно відповідає їй чоловік.

– А якщо мені припече до туалету?

– То покличемо когось, – питання спантеличило Миколу, але він не піддавався на провокації дружини. – Усе! Розумієш, це все, – радісно зашепотів. – Тепер нам дадуть дозвіл, чує моє серце. Чи перекинуть до табору, більш придатного для життя. Ахмед мені розповідав…

Коля завчено переказував дружині історію Ахмеда-афганця, який їздив до товариша на північ Швеції в один із сімейних таборів. І які там дивовижні умови, і як там усі радіють життю, і таке інше. Людочка усвідомлювала, що ця розповідь – біженський міф, уквітчаний пахучими гіперболами, ліричними метафорами й нездійсненими фантазіями більшості втікачів. Розповісти притчу до кінця Миколі завадило втручання ззовні. Зі скрипом (чоловік і жінка від несподіванки виструнчилися) відчинилися двері, й до кімнати впхалися двоє абсолютно безтурботних, веселих юнаків, які не мали з собою жодного багажу. Один – типовий скандинав. Біляве волосся, блакитні очі, високий на зріст. Інший – повна його протилежність: маленький, в’юнкий, чорнявий, із очима-вуглинками. На вигляд їм було не більше двадцяти років. Люся відзначила, що мимохіть усміхається, розглядаючи цих двох. Микола, насупившись, дивився на сусідів із підозрою, бо вони заважали зосередитися на власних думках, галасували й борсалися, щипали один одного, цибали по кімнаті, відчайдушно сміялися. Нарешті Коля не витримав та, перекрикуючи гиготіння, звернувся до дружини:

– Якого рожна ми тут так довго чекаємо? – демонстративно постукав черевиком об підлогу, показуючи, що нервує.

– Депортації! – випалив російською блондин, у вимові якого відчувався сильний прибалтійський акцент.

Микола остовпів від новини, потім хутко рвонув до дверей, шарпонув – вони не піддалися.

– Так зачинили-бо навмисно, щоб не втекли, – повідомив інший хлопець, не припиняючи веселитися.

Микола підбіг до вікна.

– Зависоко, – по-філософськи серйозно сказав чорнявий. – Ти не хвилюйся так. Далеко не депортують.

– Лише до Суомі, – додав схожий на скандинава.

– Ми вже втретє летітимемо, – подивився на друга маленький.

– Летітимете? – запитала Людочка.

– Так! І, наскільки я розумію, не лише ми, а й ви. – У кімнаті стало дуже тихо. – За годину, – додав, поглянувши на годинник.

– Вони не мають права! – засичав сполотнілий Микола, у якого тремтіли руки. Після кількох секунд внутрішньої боротьби його бліде обличчя почало вкриватися червоними плямами. – Людко! – звернувся до неї пошепки. – Ану, симулюй пологи… Падай на підлогу, – наказав, не підвищуючи голосу, від чого цей наказ прозвучав як жарт.

Людочку вразила пропозиція чоловіка, але вона була так зацікавлена юнаками, що відмахнулася від надокучливого Миколи й пересіла ближче до хлопців.

– Люся! – простягла руку для знайомства. – А це мій чоловік, Коля. Ми з Союзу.

– А ми з вільної Естонії, – гордовито промовив білявий. – Немає такої країни – Союз. Є імперія. Рандо!

«Що таке «рандо»?» – думала, всміхаючись, Люся. – «Можливо, це естонською, наприклад, свобода чи воля, чи ще щось». Вона б іще довго міркувала, якби інший юнак не втрутився:

– Так його звати. Рандо – це ім’я. А я Петя (саме так і сказав, не Петро чи Пєтя, а Петя, як говорять в українських селах).

Жінка зацікавлено допитувалася, що таке депортація, як проходить і що за собою тягне. Петя натомість розповів свою з Рандо історію.

Рандо – стовідсотковий естонець, чого не можна сказати про Петю, прізвище якого Популос. Рандо звертався до нього не інакше, як Піотрас. Петя – грек. Етнічний, бо всі дев’ятнадцять років прожив в Таллінні. І ось трохи більше року тому він познайомився з Рандо на призовній комісії. Їх мали ось-ось забрати до війська, а вони не хотіли захищати чужу державу, хоч ти лусни. Після знайомства дійшли висновку, що косити від служби – занадто просто, а непогано було б дременути подалі від тоталітарних умов існування. Наступного дня, маючи детально розроблений план дій, спокійно поїхали до Карелії… в ліс… по гриби…

– Отак, пішки-пішки, дійшли до фінського кордону, – оповідку про нелегальний перетин кордону, кримінальний злочин, Петя викладав, як гумореску.

Рандо перебивав його, намагаючись і собі вставити слово.

– Через совєтів прочкурнули, а фіни пов’язали.

– Питають: що це ви, хлопці, тут робите? – вів далі Петя, не зраджуючи сатиричній манері. – А ми, як ті ягнятка: «Грибочки збираємо». Ну, вперше нас депортували назад до Естонії тижнів через два, – хлопець замислився й подивився на друга.

– А за півроку ми знову пішли. Аби цього разу нас не взяли, були обережніші. У Гельсінкі здалися поліції. Кажемо: «Ой, врятуйте! Нас у гарячі точки направляють, а ми не хочемо помирати за чужу державу», – сміються, хапаючись за животи.

– Нас везуть у табір. Ми там сидимо недовго. Тоді взнаємо, що нас ось-ось можуть назад турнути, бо з такими легендами тут тисячі сидять. Ну, Рандо десь довідався, що можна в Стокгольм завіятися. Ми й попхалися.

– Нас протримали півроку й два місяці тому вислали додому. Бо не було ніякої візи. То була друга депортація.

– Цього разу ми вже з візою приїхали.

– Але шведську візу фіг купиш, ми й придбали фінську. А самі знову до Швеції, де вірогідність залишитися вища.

– Та й країна не така рогульна, – виголосив Рандо.

– Рогульна? – перепитав Микола, який долучився до прослуховування естонської саги.

– Ну, фіни – лосі, – констатував Рандо.

– Лосі?

– Та яка різниця, – швидко промовила Люся й повернулася до перерваної розповіді. – Далі!

– Що далі? Тепер ми тут.

– Чому?

– Тому що віза у нас лише фінська, а ми у Швеції, – наголошуючи на кожному слові, розтлумачив Петя. – Думаю, у вас схожа історія.

– Так, – підтвердив Коля.

– Вони все правильно роблять, – розмірковував Піотрас. – Не мають права розглядати наші справи. Але ви не хвилюйтеся. На батьківщину ще не поїдете, – підморгнув.

– Будемо в Суомі, – хлопці плеснули один одного в долоню.

Людочка всміхнулася до чоловіка, але не побачила на його обличчі радості.

– Ти чого? Усе ж добре. Таки краще, ніж на тій баржі. На цій оптимістичній ноті двері до кімнати різко розчахнулися.

– Піотрас Популос! – по складах зачитав із папірця поліцейський, який зазирнув до кімнати.

Петя артистично послав повітряний поцілунок і вийшов. За кілька хвилин викликали Рандо. Микола почав нервово щось шукати в чималій спортивній торбі, крекчучи й стиха матюкаючись. Тоді випростався, простягнув Людочці половинку леза «Нива» зі словами: