– Буду пізно! – кричить дочка від дверей, вислизає з квартири з відчуттям полегшення.

– Щось вона сьогодні рано пішла, – тато вдивляється в круглого годинника, що висить на стіні.

– Мабуть, із Миколою домовилась зустрітися.

– Та він ніби й нічого.

– Ну, рік із ним зустрічається, то вже ж нічого. Доливати? – Ірина Романівна вказує на чайничок із запашною заваркою.

У дівчини, яка підходить до обдертої будівлі, що стала їй до болю знайомою за останній тиждень, підкошуються ноги. Не наважується переступити поріг дверей із написом «Приймальне відділення», куди, оминаючи дивну молодичку, що стоїть мов укопана, вже втелющилася добра отара жінок. Лише холод примусив її увійти в просмерділу ліками приймальню, де підземельною луною віддавався кожен звук. «Навіщо лікарні повністю обкладають плиткою, наче склеп?» – подумала Жужа, але не встигла відповісти на запитання чи поставити інше, бо з сусідньої кімнатки вискочила жінка з нездоровим синюшним рум’янцем та пискляво вигукнула:

– Аборт!

Пацієнтки здригнулися як одна, а медсестра втягнула щоки. На медичці був зачовганий халат і накрохмалена шапочка, на ногах дерматинові капці брунатного кольору без задників. Медсестра завела охочих позбавитися дитини до окремої оглядової, наказала переодягтися у домашнє, після чого відбувся колективно-масовий огляд черговим лікарем. Знервованих вагітних табунцем повели до палат.

Люся сиділа на краєчку незручного ліжка з залізним прогнутим матрацом і чекала, вслухаючись у баламбання власного серця.

Коли її викликали, згадала, що забула сходити до туалету.

– Я зараз, – сказала перелякано, стоячи посеред операційної.

– Заходь, заходь, – лікар подивився бланк, який лежав у нього на столі. – Людмила Олегівна Жужелиця, десять-одинадцять тижнів.

Люся не могла зрозуміти, до кого він звертається. Асистентки, дві молоді дівчини, прицмокнули, коли почули оті «десять-одинадцять». Одна з них, дивлячись на лікаря, запитала:

– Чого ж вона так дотягла?

Люсі ніби й не було у приміщенні, вона прикипіла до підлоги й не могла зрушити з місця, аж захололи п’яти.

– Уже перехотіла до туалету? – запитав Паперний.

Відчула, що справді вже не хоче, бо її увагу відволікла страшна картина – на сусідньому гінекологічному кріслі лежала неприродно бліда жінка, навіть коліна були білими. Її оголені ноги прив’язано шматками тканини до підніжок, а руки до поручнів крісла. Жінка хворобливо стогнала й повільно вигиналася. Люсі запаморочилося в голові, загуло й підкотила до горла нудота. Одна з сестричок підбігла, підтримала, довела до крісла.

– Не бійся, дитя. Розкажи краще, де це твій мужик? – заспокоював лікар.

Люся крізь пелену переляку розповідала щось, вилазячи на крісло, продовжила белькотіти, лежачи горілиць. Гінеколог слухав, вдивляючись у її очі, ствердно хитав головою. Жужу прип’яли традиційним як для аборту методом до гінекологічної розкаряки, використавши подерте заздалегідь на стрічки простирадло, легкими заспокійливими рухами зав’язуючи легковажні бантики.

– Подивіться, яке тіло, – без жодного еротичного натяку мовив спеціаліст із абортів.

– Гарне! Чудове! – погоджувалася медсестра, вводячи у вену наркоз.

– Ти, напевно, спортсменка? – питала інша, одночасно віддаючи команду: «Рахуй»!

– Так, – відповідала Люся й підкорювалася наказу. – Один, два… – голос тремтів.

На цифрі десять він став більш упевненим, страх куди й подівся, на «п’ятнадцять» – слова почали розтягуватися та вислизати з-під Людиного керування. І вже на «дев’ятнадцять» Жужа перестала будь-що усвідомлювати. Не пам’ятає, що було з нею у цьому світі, та добре закарбувалося у хворобливій пам’яті те, що бачила в потойбіччі кетаміново-наркозних видінь…

… Упала-потрапила до глибокого темно-зеленого колодязя, куди повільно й дзвінко скрапувала вода. Кра-а-а-а-а-п, кра-а-а-а-п, кра-а-а-п, к-р-а-п!

Моторошно… Страшно… Гидко…

Людочка вперше відчула, що таке страх, як він смердить, як липне холодною вологою, як піднімає сторч волосся на потилиці. Він непрохано з’явився й заволодів усім тілом дівчини. Хтось невідомий, прозоро-непомітний поза межами слизької прірви-мішка казав: «Га-ло-ти-ко-ме, не-рі-ви-зи-ло, га-га-га?!?!» Людочка вслухалася до ломоти в бровах, та не могла зрозуміти, про що йдеться, хоча напевно знала, що говорять про неї. Відчувала шкірою жах від усвідомлення неможливості повернутися назад, у той прекрасний світлий світ, до якого звикла. Їй доводилося використовувати всю свою енергію й фізичну силу, аби не впасти на самісіньке дно кам’яної вічно холодної прірви. Люся розчепірила ноги й руки, вкарбувалася нігтями в слизьку мохову оболонку колодязя, аби втриматися на тому місці, де вона перебувала зараз. Відчула, як повільно сповзає по сірому слизу дедалі нижче й нижче й не має ніякої сили скерувати в інший напрямок невідворотне… «Кра-а-а-а-п, кра-а-а-а-п, кра-а-а-п. Ги-ду-ре-то-ве?!?!» – протяжно невідомою мовою манить колодязь. Люся пручається, але несвідомо втрачає рівновагу, зривається й летить донизу, туди, звідки, як вона знає точно, немає вороття. «Я вмираю! Я вмир-а-а-а-а-ю… Я вмираю?»

Дівчина чує свої крики – стогін пораненого звіра, тоді об неї вдаряється сильний біль, спочатку в голову, тоді відлунюється внизу колодязя, потім перекидається їй до живота. Нарешті, жінка усвідомлює, що це її стогін і її біль, і її «Гидуре-то-ве».

– З поверненням на орбіту! – чує десь над собою людську спотворену мову.

– Я вмерла? – вкотре повторює Жужа і не впізнає власного голосу.

– Усе добре! Ти жива… – Не видно, хто говорить. Люся намагається підвестися, її спиняє ота, з нездоровим рум’янцем.

– Треба полежати. Розігналася! Полежи! Тоді підемо.

– Куди? – Жужа не може віднайти притаманного їй тембру.

– До палати. Куди ж іще? – просто відказує санітарка.

– Навіщо мене запхали до криниці? – питає Люся.

Жінка у високій білій шапочці сміється. Люся чує поряд із собою стогін, повертає голову й бачить пацієнтку, не ту, яка була, коли її завели. Чорнявку. Волосся розпатлане. Ця стиха лається.

– У кожного по-різному, – розмірковує вголос санітарка. – Одні клянуть, інші хвицаються. Є такі, ось як ти, кричать: «Померла я, померла». Усе цей клятий наркоз. Придумали на свою голову. От як я була молода, то ніяких тих дурних наркозів не було. Прийшла дурепа, вишкрябали по живому, йди далі, череватій.

– То, може, й менше робили? – почулося по праву руку від Люсі. Там сиділа на кріслі, спустивши ноги донизу, ще одна, що відійшла від наркозу й підтримувала бесіду з санітаркою.

– Тю! Та я по живому більше двадцяти зробила, – без долі каяття зізналася медичка.

– Двадцять? – запитала Люся й відключилася.

За якийсь час прийшла до тями від нашатирю, що їй пхали під носа.

– Нічого-нічого, вперше воно завжди так. Тоді вбудешся.[7]

Хотіла заперечити, що не збирається більше цього робити, але санітарка перетворилася на суворого головнокомандувача.

– Встаєш потихеньку… Пелюшку – між ноги! Тримай! Обережно злазь… Тут дві сходинки… Так-так!

Ще не було шостої вечора, як Жужа стояла біля гардероба, очікуючи на когось, хто міг би видати їй речі й відпустити додому. Нарешті повз неї пропливла товста баба, пов’язана білою хустиною. Несла дві швабри й три порожніх алюмінієвих цебра. Люда, вкладаючи в прохання всю інтелігентність, попросила відкрити гардероб, аби забрати речі.

– Як це «забрати речі»? – чоловічим тембром запитала стара, помітно нервуючи. – На це потрібен письмовий дозвіл лікаря.

– Гаразд, зараз буде, – погодилася Жужа та гайнула на другий поверх, до ординаторської.

– Лікарі додому пішли, – оголосила медсестра, не відриваючись від книги.

– А як же бути?

– Ніяк не бути, йти спати. Завтра лікар вас відпустить.

– Але мені потрібно сьогодні, – в розпачі прошепотіла Люда.