Люди з жалем пильнували за ним, зиркали в бік сонця, що втомлено хилилося на могутні плечі древнього Таола. Йому стало шкода цих людей. Подумати тільки — тужити тому, що не живеш вічно. Він ласкаво, сумно посміхнувся їм… «Не треба плакати, добрі люди. Живіть, милуйтесь життям. Воно прекрасне. Воно не таке довге й не вічне, це правда, але хіба людське життя вимірюється роками? Зовсім ні. Життя вимірюється радістю та щастям, яке приносиш, віддаєш, даруєш іншим людям».

Пильно глядів на юрму і малював в уяві знайомі картини.

«Дивіться, як ми живемо, дивіться…»

…З веселим сміхом, вигуками розбігаються школярі на залитому сонцем подвір’ї… Схиляється над немовлям молода мати, посміхається до нього, цілує. Підняв над головою чоловік малого хлопчика і обоє заливаються щасливим сміхом. Біжать під літнім теплим дощем юнак і дівчина, кричать щось, сміються. Весілля. Молоді ніяковіють, і цілуються під дружні вигуки «гірко», під малиновий дзвін кришталевих келихів з вином. З жартами і піснею молодь розвантажує цеглу. Чистять засипану снігом вулицю, кидаються снігом, когось Штовхнули в замет. Сміх. Регіт. На сцені у барвистому одязі танцюють кадриль, гопак, молдаванеску. Групу шахтарів вітають квітами, посмішками, тиснуть руки. Святково вбрані люди йдуть площею. Червоніють стяги на тлі блакитного неба, всюди квіти, радісні, щасливі посмішки.

«А ми теж смертні. Дивіться, як ми билися і як вмирали за життя».

…Штурмують Зимовий робітники, матроси, солдати, скидають з трону таких, як оцей Владика і його прислужники.

Мчать під кулями на тачанках. Білогвардійці розстрілюють моряка в пошматованому тільнику, а він гордо піднімає голову і звучать його останні слова: «Хай живе революція!»

Зоя в одній сорочці йде по снігу, і він не рипить під босими ногами; Матросов, зовсім хлопчик, ступнув у безсмертя; чорноока Уля і Олег — навіки молоді, прекрасні; Гастелло і Карбишев, Зорге і Аня Морозова, двадцять шість бакинських комісарів — вічно юні, вічно живі. Бо смерть безсила убити їх у пам’яті людства.

«Дивіться!» І люди дивилися, не закрили своїх облич, не відвернулися. Жадібно впивалися його думками-картинами, і солодко, і страшно, і дивно було їм те бачити. Навіть охорона задивилась, опустила свою зброю.

Хтось кинув Сергієві синю квітку. Владика метнув очима на своїх слуг. Ті не дуже охоче підняли списи. Ще якась хвилина — і сонце приголубить гарячими долонями сиву голову Таола. Не встиг Міл…

Сергій підвівся і, посміхаючись, підняв руку з квіткою, яка горіла синім полум’ям. І в цю мить щось ударилось об його черевик. Глянув — на траві лежав браслет! Сергій блискавично нагнувся — і перший спис просвистів над ним, встромився в дерево.

…Червона стрілка реле помчала вліво. Останнє, що помітив Сергій, був змилений кінь, а на ньому — Міл, він переможно, відверто сміявся.

Сергій розтулив повіки і знову примружив їх од сліпучої білизни. За вікном сяяв голубий морозний день. Ялинка одягла білий пухнастий капелюшок і, кокетуючи, задивилася на своє відображення у вікні. Щасливо кричала дітвора, з’їжджаючи санками та ковзанами з пагорба. Зима. Невже тут минуло більш як півроку? А там — всього кілька годин? Чи може все це приснилося?

Розтулив кулак з міцно затиснутим реле — і йому посміхнулася на долоні синім вологим оком яскрава несьогосвітня квітка.

Педро Фернандес пізнавав ці місця, хоча пройшло більше десяти років, як він був тут. Ті ж безлюдні савани і непрохідні гілеї — тропічні ліси. Мало що змінилося і в лісі, хіба міцніше переплелися ліани та ще вищими зробилися макаранги. Здавалося, вони своїми пишними кронами підпирають сухе африканське небо.

Фернандес повільно їхав у своєму старенькому «віллісі», зірко вдивляючись в таємничу гущавину лісу.

Він зовсім не хвилювався. В цю справу Фернандес вклав небагато доларів: вигорить — добре, ні — ну й диявол з ним. Цікаво, що сказав би мсьє Воляр, той старий віслюк, якби був живий?

Пригадав свою першу зустріч з ним. Це було, здається, в 1947 році. Фернандес тоді якраз прогорів у Штатах — занадто вільно обійшовся з грошима однієї спортивної «зірки». «Зірка» розгнівалась і вигнала свого імпресаріо. Правда, трохи пізно, бо грошики були вже у кишенях Фернандеса. Потинявшись деякий час без діла, він згодився поїхати сюди представником американської фірми.

Тепер цю фірму, як і багато фірм західноєвропейських країн, чорномазі, тю-тю, вишпурнули геть. Самі взялися хазяйнувати. Подивимось, що з того вийде!

Одного дня Фернандес і янкі на «джипі» виїхали на полювання в савану. Оглядаючи в бінокль місцевість, вони помітили стадо струнких газелей, які мирно паслися. Серед стада якийсь хлопчик. Пастушеня? Але це дикі тварини, ніхто не може їх пасти. Зацікавлені мисливці під’їхали ближче. Почувши небезпеку, газелі кинулися навтіки. Разом з ними і хлопчик, аніскільки не відстаючи від бистроногих своїх товаришок.

«Джип» — в погоню. Шофер вижимав з машини всі сили, але хлопчик мчав як вихор.

— Оце б його на олімпійські ігри! Б’юсь об заклад, що не мав би суперника! — захоплено гукнув хтось із янкі.

Педро Фернандес і сам про це подумав. Хто-хто, а він добре знав, що таке спорт, бо багато років терся біля нього. І знав, на чому можна нагріти руки. Цей малюк, безперечно, був би дорогоцінною чорною перлиною в легкій атлетиці. За всяку ціну — догнати!

І ганяли, доки хлопчисько не впав, загнаний мало не до смерті. Газелі теж зупинилися, тривожно дивилися в бік людей, мов чекали на малого.

Переслідувачі вискочили із машини, схилилися над хлопцем. Він важко дихав, в очах переляк. Силкувався піднятися, але не міг. На вигляд йому років сім-вісім. На ньому не було ніякої одежі, ноги — довгі, міцні, з добре розвиненими м’язами. А підошви тверді, ніби копитця.

Незвичайну здобич відвезли до госпіталю. Там хлопчика, який відпочив і тепер шалено пручався, прийняв лікар мсьє Воляр. Він страшенно обурився, дізнавшись, як ганяли по савані нещасну дитину.

— А що йому, чорномазому, станеться! Вони живучіші за кішку! — сміялись янкі.

Розгніваний Воляр наказав їм негайно залишити госпіталь.

Фернандес прийшов на другий день, і незабаром став тут своєю людиною, буцімто піклуючись про здоров’я хлопця. Лікар пом’якшав, з довірою ставився до відвідувача.

Якось Фернандес спитав:

— Скажіть, док, чи довго треба лікувати хлопця, щоб він став нормальною людиною?

Лікар, мсьє Воляр, високий, худющий, з жовтим від лихоманки обличчям і з чорними, мов вуглинки, очима під широкими сивими бровами, за звичкою нервово бігав по кабінету. Зупинився перед вікном, деяку мить дивився на розпечений сонцем двір госпіталю. Потім круто обернувся до Фернандеса і заперечливо захитав головою:

— Ні, мсьє Фернандес, з цього бідного хлопчика ніколи не буде людини.

Фернандес підозріло блимнув на нього: можливо, Воляр сам має якісь наміри щодо того хлопця? Е, ні, не такий Педро Фернандес, щоб випустити ласий шматочок із своїх рук!

— Чому? Пройде якийсь час, малий навчиться говорити.

— На жаль, хлопчик ніколи не навчиться говорити, — дещо сумовито відповів лікар. — Подібну дитину мені вже доводилося зустрічати. Якийсь час тому в нашому госпіталі помер юнак двадцяти одного року. Його привезли сюди, як і цього хлопчика, зовсім диким. Він злобливо шкірив на нас зуби, кусався, ходив і бігав тільки на чотирьох кінцівках, їв лише сире м’ясо, а воду хлебтав з мисочки язиком. Уночі тужливо вив на місяць. Говорили, начебто він жив змалечку у вовчій зграї, перейняв усі їхні звички. Це було дуже схоже на правду.

І що ви думаєте, мсьє Фернандес? П’ятнадцять років він прожив у нас. Ми робили все, що можна, аби повернути його хоча б трохи до людського стану. І за ці роки хлопець не наблизився ні на крок до людини, не навчився вимовляти жодного слова, не сміявся, не плакав. Єдине, чого ми добилися, це те, Що він уже не кидався на людей. Ні, дорогий мсьє Фернандес, людину може виховати тільки людина.