Ще якусь мить дівчинка дивилася на нього, потім рішуче хлюпнула води собі в пригоршню і обережно піднесла пораненому. Він жадібно випив. Налила ще. Поранений напився, зітхнув і вдячно посміхнувся їй. А вона зовсім осміліла. Обмила закривавлене чоло, обличчя. Знайшла якусь траву і приклала до рани на голові. З великого листа лопуха зробила дашок, щоб сонце не пекло в лице.
— Як звуть тебе? — кволо спитав поранений.
— Малуша.
— Малуша… — шепоче. — Хощу у вас умрети… Отчина моя тут. А був я в землі незнаємій. Путь зла. Силушка поганая одоліла. Комонь убитий. Находники…
Дівчина схопилась, озирнулася- вона дуже боялась находників-розбійників. Коли-не-коли вони з’являються біля їхнього поселення.
— Не бійсь. То на ровні… В степу.
Малуша поставила ближче до нього глек з водою і сказала:
— Додому я піду. Людей покличу. Волхви сюди прийдуть. Вони знають заклинання, заговорять твої рани.
Сказавши так, хотіла йти, та поранений зупинив її слабким рухом руки. Вийняв з-за пазухи намисто з крупними червонуватими намистинами, простягнув дівчинці.
— Візьми собі, Малушо. Обереги це. Нехай бережуть тебе від хвороби лютої, від зла і напасті… Мене не вберегли.
Малуша вражено гляділа на великі намистини, що спалахнули в його руці, немов то був живий вогонь. Обережно торкнулася пальцем — ні, не пече.
— Не бійся. Чужинець дарував мені за те, що врятував його дітей од смерті. Говорив: «Старе це намисто, як земля наша, а то п старіше. З далекої і дивної країни воно, давно загиблої».
Дівчина взяла намисто — і наче заплуталися між її пальцями сонячні промені.
— Одягни, заплющ очі — дива дивнії постануть перед тобою, Люди небачені, землі незнаємі…
Та Малуша не посміла одягти таку чарівну красу — тільки дивилася, милувалася. А потім притисла до грудей і помчала щодуху, плутаючись у траві. Губи її шепотіли, хоча поранений уже й не міг її чути: «Люди зараз прийдуть. Допоможуть тобі. Волхви…»
Гора віддалялась, крізь густий чагарник засиніла вода. Стежка, яка в’юнилась понад яром, круто завернула вліво — і відкрився вид на широку ріку, таку широку, що протилежний лісистий берег ледве виднів.
А на цьому березі наполовину в землі сиділи хатки. Стіни обмазані жовтою глиною, спадисті дахи де присипані землею, а де й криті соломою. Між хатками вешталися дорослі, бігали діти.
Малуша зупинилась, нерішуче подивилась на дарунок. Загорнула його в листя і сховала під камінь.
Коротка темрява — і знову ясний сонячний день, обличчя дівчинки крупним планом. Вона сидить на самоті, сховавшись у кущах дикого терну, і милується, пестить, навіть цілує намисто. А воно грає, манить вогниками в своїй таємничій глибині. Натішившись, несміло одягла на тоненьку шию, схилилась над глеком з водою, видивлялася на себе. Потім прихилилася головою до теплого каменю і з щасливою посмішкою зажмурила очі. І випливали з трави, із кущів дива дивнії…
Наталя теж бачить все те, що й Малуша. Як буває в кіно, коли герої картини теж дивляться якийсь фільм або телевізор. І глядачам видно те, що бачать діючі особи на своєму екрані. Немов би кіно в кіно.
…Місячна ніч. В примарному світлі все навколо таємниче, незвичайне. Пишні крони пальм обрамляють величезні казкові споруди. Але ніякі дерева не можуть затулити, навіть дотягтись до середини надзвичайної краси будівлі, схожої на храм. Вона підноситься до неба, і золочені шпилі її, здається, торкаються блідих у сяйві місяця зірок. Будівля огороджена кам’яним муром, викладеним з білого, чорного і червоного каменю.
Вздовж муру йде високий плечистий юнак, одягнутий в коротеньку туніку. Талію стягує блискучий пасок. На плечі недбало кинуто плаща. Він іде, притримуючись мережаної гіллям тіні. Але інколи потрапляє на освітлені місця, і тоді добре видно мужнє широке обличчя з трикутним підборіддям, великі темні очі під різкими бровами і ніжну посмішку, яка то з’являється, то щезає на його вустах. На шиї теплими червонуватими вогниками мерехтить крупне намисто.
Ось він досяг гаю з розкішними деревами, білими статуями. Вода з джерела падає маленьким штучним водоспадом у велику чашу, зроблену у вигляді рожевої морської черепашки, яку підтримує на своїй спині дельфін. Юнак став поблизу в тіні дерева, притулився до стовбура, зірко приглядаючись до тінистої алеї. Нечутно майнула жіноча постать, закутана в довгий плащ. Парубок кинувся назустріч, упав на коліно, підняв і поцілував краєчок її одягу.
Жінка випростала з-під плаща руки, оздоблені дорогоцінними прикрасами, і охопила ними темноволосу голову хлопця, підняла його з колін.
Зовсім юне личко її з стрілчастими бровами і продовгуватими очима сяяло радістю і страхом водночас. Обличчя і руки здавалися голубуватими, мабуть, від місяця.
— Ти втомився? — співчутливо спитала і ласкаво погладила вузькими долонями юнакове обличчя.
— Ні, я не втомився. Адже я не йшов — летів. Хвилько блакитна, ти добре знаєш, що я зміг би подолати будь-яку відстань, аби тільки глянути на тебе…
Вони пішли щасливі, прислухаючись до мелодійного дзюрчання джерела.
— Яке чудове намисто! — вигукнула жінка. — Наче вогники…
Юнак зняв з себе намисто і надів його жінці. Відсторонився і милувався нею.
— Це я приніс тобі, хмарко білосніжна. Більш мені немає що подарувати. Це не звичайне намисто. Все, на що воно дивиться, що бачить, запам’ятовує, а потім, досить тільки заплющити очі, воно все-все показує. Ось, наприклад, зараз запам’ятає нас, а потім ти знову побачиш і себе і мене. Я завжди тепер буду з тобою хоча б так… Не дивуйся, росинко вранішня… Мені це намисто залишив на згадку мій Учитель. А самого жерці принесли в жертву богові Посейдону за те, що Учитель порушив закон: передав мені, бідному хлопакові, всі свої знання. То була для бога Посейдона занадто дорога жертва: Учитель мій був наймудрішим…
— Тихо, — лячно перервала жінка юнака, затуляючи йому рота рукою, — тихо. Дивись, і звідси видно храм і грізну постать Посейдона на колісниці, запряженій шестіркою крилатих коней. Ще почує бог і розгнівається. Жерці вже й так повсякчас натякають, що Посейдон погрожує спалити вогнем, затопити водою нашу прекрасну країну…
Молодик насупив різкі брови:
— Вони так говорять? Жерці щось знають… Чекай, адже я бачив сьогодні багаті триреми, що поспіхом відпливали з Великої гавані. Тікають жерці… Чи не пов’язано це з тим, що прокинулась Стара гора, курить, і чорна хмара стоїть над нею? Чому жерці мовчать про загрозу? Люди не знають…
І раптом — без очевидного зв’язку з попереднім, немов хто поплутав послідовність частин фільму — жахлива картина. Страховинні блискавки краяли небо, зловісні чорні хмари клубочилися над містом. Але замість дощу із хмар сипав сірий попіл, падало каміння. На вулиці юрмилися люди, коні, слони. Всі метушилися, кидалися в різні боки, стикалися, падали, топтали одне одного. Одні тягли з собою якийсь домашній скарб, інші пригортали тільки дітей, намагалися затулити їх собою від каміння, від оскаженілого зі страху натовпу. Грізно стугоніла земля, тріскалася прямо на очах, і в тих проваллях миттю зникали люди, цілі будинки, палаци. Прекрасний храм палахкотів, немов гігантський смолоскип. Інколи вітер відхиляв убік вогонь і дим, і тоді в тому пеклі можна було бачити ще непошкоджену чудову скульптурну групу: шестірка крилатих коней розплаталася над палаючим містом, і їх ледве утримував дужою рукою бог Посейдон…
У юрбі і молода жінка з стрілчастими бровами, в пурпуровому плащі, з червоним намистом на шиї. Вона безпомічно простягає до кожного руки в коштовних прикрасах. Але хто зверне на неї увагу в цьому стовпотворінні? Хто допоможе, коли кожний думає лише про себе? її кидає разом з безумними людьми то в один бік, то в другий. Голубі очі її повні жаху, німого благання.
Та ось в них палка радість. Розкидаючи, розштовхуючи людей, до неї намагається протиснутись той самий темноволосий юнак, котрий подарував їй намисто. Його обличчя в крові, кров капає на голі подряпані груди. Та він, мабуть, цього й не помічає, бо бачить тільки блакитні очі й, німе благання допомогти. І хлопець уперто прокладає собі шлях. Ось він уже біля жінки, схопив її на руки, а вона охопила руками його шию.
