Я повернув голову в той бік — і мало не впав з пенька. Зовсім близько, ну прямо поруч мене, у пожухлій траві, освітлене ліхтарем, лежало… таке кругле, блискуче, схоже на металеву коробку або й на… тарілку. Мабуть, ввижається. Протер очі — тарілка на місці, і Джім намагався лапою перекинути її. Я підхопився, насварив:
— Не руш! Не руш! Юрко-о-о! Сюди! Швидше!
З ліхтариком у руці Юрко, як шалений, видерся з кущів бузку, брудний, у волоссі заплуталось дрібне листя, рукав піджака розірваний.
Я мовчки вказав йому на коробку. Кілька секунд він стояв, мов укопаний. А потім обережно-обережно, навшпиньки, затамувавши подих, підійшов ближче, витягнув шию та так і завмер, розглядаючи загадковий предмет, що таємниче виблискував у світлі звичайнісінького ліхтаря.
— Диск, металевий диск, — захоплено прошепотів Юрко. — Я ж казав, я ж казав… Дивись, трава навколо нього вигоріла… Летів через земну атмосферу з великою швидкістю, розігрівся. Але не розплавився — гальмував…
Ну й дурниці плете Чумак! Уявляє, що цей металевий брухт з іншої планети! А проте… Знаєте, мені теж захотілося, щоб саме воно так і було.
Ми нагнулися і обережно, вдвох підняли той диск. Був він легкий, мов порожній, і складався з двох половинок. На верхній — якісь рівчаки, а збоку по колу — маленькі чотирикутні отвори, схожі на крихітні віконця, зачинені зсередини.
— Жалюзі опустили, — знову прошепотів Юрко.
Він чомусь почав говорити зі мною пошепки, ніби боявся когось потурбувати або злякати голосною розмовою.
Тут я вже не витримав:
— Опустили! Жалюзі! Та ти що, Чумаче, думаєш, що в цій коробці люди чи що?
— Ні, яв цьому ще не переконався, — поважно відповів Юрко з виглядом учителя і поправив окуляри на носі. — Але все можливо. Тільки подібні до тебе невігласи можуть думати, що форми життя у Всесвіті обов’язково схожі на наші…
Ми поцікавились — а знизу що? Знизу диск теж гладенький, блискучий, посередині — кругла, правильної форми дірка. А в дірці видно маленьку трубочку.
Юрко багатозначно глянув на мене.
— Ти бачиш? Схоже на вихлопний отвір.
Я знизав плечима. Можливо. Адже мені в своєму житті ще не доводилося бачити міжзоряних літаючих дисків, а тим більш — з чужої планети.
Ми вийшли на безлюдну алею і всілися на лаві під ліхтарем, а знайдене диво поклали між собою. Зморений Джім примостився біля наших ніг.
Юрко не відривав завороженого погляду від диска. Я запропонував:
— Відкриємо? Він завагався:
— А чи маємо ми на це право? Адже це послання з далеких світів не тільки нам, а всій Землі. Можливо, треба повідомити…
— Таке! Повідомити! Поки там повідомлятимемо, та поки приїдуть… Ще й не повірять! Скажи кому в школі, що ти знайшов літаючу тарілку, — засміють!
Останній довід Юрко пропустив повз вуха. Тоді я сказав:
— А ще збираєшся бути вченим! Який же з тебе вчений, коли ти зіткнувся з невідомим і не цікавишся ним, не намагаєшся дізнатися, що воно таке?
Це вплинуло. Ми почали відкривати верхню половину диска — кришку, але вона не піддавалася. У нас тремтіли руки від хвилювання, і ми ніяк не могли зняти її. Спробували розкручувати. Кришка посунулася в один бік — і всі «віконечка» раптом відчинилися. І так, і сяк заглядали ми в ті отвори, але вони були такі малесенькі, що ми нічого не побачили.
Врешті-решт ми зняли уперту кришку. Що там всередині? Що?
А там знаходився жовтий круг, прозорий, з візерунками й дірочками. Він був надітий на трубочку, зріз якої ми бачили знизу. На стержень круга була щільно намотана стрічка…
— Бобіна! — простогнав Юрко, — Генко, це бобіна! Але, звичайно, не наша, не земна….
Дійсно, це схоже на велику бобіну, хоча й незвичайної форми. Стрічка теж якась дивна. Я хотів був доторкнутися пальцем до неї, та Юрко зашипів на мене:
— Не хапай, Мироне! Ти що… Ти розумієш, що це таке? Розумієш? — уже майже кричав Юрко і тикав мені під ніс кришку. — Вони надіслали нам інформацію! На цій дорогоцінній стрічці все записано, все, про що вони хочуть нас повідомити… У тебе є магнітофон, є? — раптом присікався він до мене, хоча чудово знав, що ніякого магнітофона у мене немає і ніколи не було.
Справді, де взяти магнітофон? Хто з хлопців має його?
На алеї, де ми сиділи й журились над нашим диском, з-за повороту з’явився повний чоловік. Він швидко, майже бігом, поспішав до нас. Ще здалеку гукнув:
— Хлоп’ята, ви нічого тут не знаходили?
Не встигли ми відповісти, як він уже був біля нас і зразу побачив нашу знахідку. Кинувся до неї, занепокоєно оглянув бобіну і тільки тоді, знеможено віддихуючись, присів поруч на лаву.
— Фу! Ну й перехвилювався я! Слава богу, знайшлася!
Дістав із кишені носовичок, втер червоне спітніле обличчя. Зняв капелюха, відкривши голову з густим хвилястим, але зовсім білим волоссям, і обмахувався тим капелюхом, як віялом.
— Весь час біг, а в мої роки тільки наввипередки…
Юрко жваво спитав:
— А ви побачили?..
— У тому й річ, — перебив чоловік, — що тільки вдома побачив. І зразу сюди.
— Я теж побачив — і ми з дружком прибігли. Це мій друг Мирон, тобто Генка, а мене звуть Юрієм.
— Дуже приємно! Петро Семенович, професор.
Як тільки Юрко почув, що наш новий знайомий — професор, він зразу набув поважною вигляду, спробував1 навіть пригладити свою кураїну на голові. Мабуть, уявив собі, що він уже теж вчений і зустрів колегу.
— Як ви гадаєте, Петре Семеновичу, — солідно спитав Юрко, — це треба в академію чи…
— В академію, звичайно.
— А як, на вашу думку, чи зможемо ми зрозуміти, розгадати, що тут записано на цій стрічці?
— Чому ж ні? — здивувався професор.
— Але на тій планеті, звідки надіслали цей диск, можливо, зовсім інший, відмінний від нашого склад мислення… Хоча, як ви, очевидно, помітили, ці предмети схожі на наші, навіть здається, що вони зроблені на Землі.
Петро Семенович перестав махати капелюхом і здивовано оглянув нас. Перевів погляд на диск, знову на нас і зачудовано спитав:
— Ви гадаєте, ця… штука звідти, з космосу?
І він тицьнув капелюхом у темне вечірнє небо.
— Аякже! — гаряче заволав Юрко, враз утративши свій статечний тон розмови. — Невже ви не бачите? Там, де ми знайшли його, навіть трава навколо вигоріла. От коли б магнітофон. Може у вас є?
Професор мовчав, уважно вивчаючи наші обличчя, потім зітхнув, немов шкодував за чимось, і пробурмотів сам до себе:
— Діти віку космічних завоювань… Усе закономірно. Так, у мене є магнітофон. Ходімо.
І знову немов би з жалем і водночас із заздрістю глянув на Юрка і на мене.
Хвилин за десять-п’ятнадцять ми вже були в квартирі Петра Семеновича. На порозі нас зустріла невеличка, худенька літня жінка, з високою зачіскою, в барвистому халаті. Стривожено спитала:
— Ну що, Петю? Знайшов?
— Знайшов, знайшов! — заспокоїв її Петро Семенович. — Ось ці молоді люди надибали. Все гаразд.
Джім ввічливо залишився у передпокої на підстилці, а нас професор завів до свого кабінету, геть заставленого стелажами з книгами. У кутку обіч вікна стояло піаніно, на ньому купою теж книги, ноти, якісь папки. На низенькій тумбочці те, що нам треба, — великий магнітофон.
Петро Семенович узяв бобіну. Юрко поправив окуляри, що сповзли на кінчик носа, і мовчки ревниво слідкував, за кожним рухом професора. Петро Семенович дуже ніжно, обережно і вміло поводився з безцінною знахідкою. Приладнавши бобіну та включивши магнітофон, він сів у крісло, запросив і нас на диван. Ми всілися рядком і застигли в чеканні, не зводячи очей з бобіни, яка повільно розкручувалась.
Я чомусь уявляв собі, що хтось заговорить з тієї стрічки страшним голосом і зачне твердити що-небудь подібне до «два рази по два — чотири», або «квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів». Та поки що нічого не було, тільки ледь чутно шаруділа, розмотуючись стрічка.
Нарешті народивсь якийсь невиразний звук. Юрко застережливо прошипів: «Тихш-ше», хоч ніхто й не поворухнувся.
