Фернандес влучив момент, коли Ремі зацікавився великим рогатим жуком, і сховався в густих кущах, але так, щоб йому було видно Ремі. Хлопчик озирнувся, запрошуючи і сеньйора Педро подивитися на чудову знахідку. Але сеньйора не було видно. Ремі, гадаючи, мабуть, що з ним граються, почав із сміхом бігати по галявинці, заглядати під кущі. Потім знову здибав того ж жука і присів біля нього, аніскільки не тривожачись відсутністю Фернандеса.

Мавпи, побачивши, що хлопчик один, залопотіли щось по-своєму, підняли страшенний лемент, метушню. Стрибали з дерева па дерево, пролітали, вчепившись в ліану, майже над головою Ремі. Хлопчик залишив жука, почав збирати квіти, щось примовляючи сам до себе.

Одна із мавп осміліла, опустилась па ліані, гойдалася перед обличчям Ремі. Він засміявся, простягнув їй квітку:

— Дивись, яка гарна квітка! Червона! Хочеш, візьми собі! А я ще назбираю.

Мавпа щось заверещала, і в одну мить з дерев посипались її подруги, всілися колом навколо Ремі і почали кривлятись, жестикулювати, кричати. Хлопчика це тішило, він сміявся, аж захлинався, а потім і собі заходився гримасувати у відповідь. Мавпи були в захопленні.

І тут нарешті сталося те, чого з нетерпінням чекав Фернандес. Одна із мавп схопила Ремі, притисла до грудей і миттю видряпалася з ним на дерево. За нею з вереском кинулися всі інші — і галявина враз спустіла.

Фернандес вибрався з своєї схованки і спокійно, навіть не озирнувшись, пішов до машини. Совість його не мучила, ні. Жалість або каяття — теж ні. Всі ці почуття йому були незнайомі. І він виріс у лісі, серед хижаків. Тільки той ліс був кам’яний, а хижаки — двоногі, котрі перегризали одне одному горлянку заради грошей.

Минули роки.

…Ось і те місце, де він з Ремі гуляв останнього разу. Фернандес зупинив машину, взяв рушницю, поклав за пазуху капронову сітку і заглибився в ліс. Довго блукав, але поки що Ремы не зустрів, тільки мавпи, як і тоді, верещали над головою. Втомився, сів перепочити, привалився широкою спиною до кореня могутнього дерева — макаранги. Мабуть, цьому велетню він здається нікчемно малою комашкою. Фернандес підняв очі вгору, щоб глянути на верховіття, — і побачив… Ремі.

Звичайно, це був він. Хлопець сидів зовсім низько на товстезній гілці і плів циновку з підкоркового шару фікусового дерева. Такі циновки тут плете все туземне населення. Інколи він поглядав униз, на Фернандеса, але особливої цікавості не виявляв.

Фернандес, навпаки, з величезною увагою розглядав Ремі. А той одіклав плетіння, підвівся, ніби спеціально для того, щоб Фернандес зміг краще його роздивитись. Височенький, стрункий, з прекрасно розвиненими руками й ногами, широкими грудьми, хлопець виглядав старшим за свої роки. Можливо, це не він? А хлопчина, ніби вгадавши, в чому зацікавлена людина внизу, почав плигати з дерева на дерево, перелітати на ліанах, спритно і звично хапаючись дужими руками за гілля. Рухи його були точно розраховані, а тіло надзвичайно гнучке й красиве. Слідком за ним плигала ціла зграя мавп. Він грався з ними, і вони, вдоволені, підняли страшенний ґвалт.

Педро Фернандес був у захваті. Це було щось більше, ніж він мріяв, ніж він міг собі уявити. Жоден спортсмен світу, навіть найкращий, не може зрівнятися з Ремі силою і вправністю!

Нарешті хлопець (Фернандес не встиг навіть уловити оком, коли і як) опинився перед ним, аніскільки не втомлений і не задиханий після таких головоломних гімнастичних вправ. Стояв у вільній граціозній позі. На стегнах мав одежинку, теж сплетену з волокон фікусового дерева. Фернандес придивився і розглядів на його плечі татуїровку, яку він зробив ще тоді: «Ремі», рік і свої ініціали — «П. Ф.». Тепер немає ніякого сумніву, що це Ремі!

Обличчя хлопця було жваве, погляд розумний, кмітливий. На руки йому плигнула маленька мавпочка, і він посміхнувся їй, ласкаво погладив рукою. Мавпочка, тулячись до нього, з острахом і цікавістю втупилась у Фернандеса,

Не підводячись і не ворухнувшись, щоб не злякати хлопця, Фернандес заговорив тихо, вкрадливо:

— Любий хлопчику, нарешті я тебе знайшов. Іди сюди ближче, не бійся. Я знаю — тебе звуть Ремі, бо й звідси добре бачу твоє ім’я на плечі, яке я сам колись написав.

«Цікаво, чи пам’ятає він мову, чи розуміє мене?»

Хлопець продовжував гладити мавпочку, але глянув скоса на своє плече. Розуміє! Бідолаха Воляр, як зрадів би він, побачивши докази чудесної дії винайдених ним гормонів! Кажуть, що він помер раптово, від інфаркту, тримаючи в руках відкорковану пробірку з водою, забарвленою в коричневий колір. Хе-хе!

— А ти хто? — спитав Ремі так зненацька, що Фернандес здригнув. — Чого ти прийшов сюди? Ми за тобою слідкуємо вже з самого ранку.

«Ми? Хто це — ми? Тут ще хтось є, крім нього? Чи він має на увазі отих бридких створінь — мавп?»

— Я — сеньйор Педро, пам’ятаєш? Твій названий батько, котрий так піклувався про тебе, так любив і мало не збожеволів, загубивши тебе. І весь час шукав, шукав, шукав… Тебе вкрали, мабуть, ці огидні потвори — мавпи.

Ремі насупився, щільніше притис до себе мавпочку і різко відповів:

— Це не потвори. Це найкращі мої друзі. І всі, хто живе тут у лісі, мої друзі. Я їх люблю, вони мене теж.

— Звичайно, звичайно, мій хлопчику. Вони всі гарні, чудові, прекрасні. Я теж їх люблю.

Фернандес підвівся і ступив ближче до Ремі. І в ту ж мить із заростів, ліниво потягаючись, вийшла молода красива левиця. Вона вороже блиснула очима і погрозливо рикнула на Фернандеса. Той побілів, схопився за рушницю, а мавпочка з рук Ремі блискавкою мигнула на дерево.

— Не бійся, — сказав Ремі і погладив левицю, яка від задоволення прикрила очі і ласкаво завуркотіла. — Це моя сестричка Лас. Її. матір убили злі люди, а маленька залишилась і мало не загинула з голоду. Я знайшов її і вигодував. Тепер вона завжди зі мною. А людей я не люблю. Вони інколи приходять сюди і вбивають моїх друзів.

— Але ти теж людина, — відказав Фернандес, сторожко поглядаючи на красуню левицю. — Хто навчив тебе плести циновки?

— Ніхто. Я сам знаю. І халупу збудував сам.

— Звідки ти знав, як будувати? Ти бачив такі халупи?

— Ні, не бачив. А звідки знає птиця, як мостити гніздо? Левиці надокучили, мабуть, ці розмови і вона нечутно знову зникла в заростях.

Фернандес осмілів:

— Любий мій, а пам’ятаєш, як ми жили з тобою у великому місті? Ти любив ласувати морозивом, цукерками… Ремі нічого не відповів.

— Ти чудовий гімнаст! Які в тебе чіпкі, дужі руки, ноги. А бігати добре вмієш? — спитав Фернандес.

— Мій приятель страус Чомі не міг наздогнати мене. Він біжить — і все. А я розраховую, зберігаю сили, і тому завжди випереджаю.

Фернандес затремтів од радості. Йому вже вчувалися захоплений гомін, крики на стадіонах всього світу, світло «юпітерів», юрми запеклих болільників і, найголовніше, гроші, гроші. Ось вони вже шелестять в кишенях — тільки руку простягни.

І він простяг руки до Ремі, немов зібрався обняти його:

— Мій любий, поїдемо зі мною. Зараз же. Негайно.

— Ні. Я тут виріс. Мені тут добре.

— Але там буде краще. Ми з тобою будемо їздити по всіх країнах, тебе буде знати весь світ. На тебе чекають оплески, квіти, поклонники.

— Чому чекають? — здивувався хлопець

— Тому що ти бігаєш швидше за всіх, а плигаєш — далі і вище за всіх. Ти всюди будеш найпершим. Тебе ніколи ніхто не наздожене. А таких люди люблять і таким дають великі гроші.

Ремі відвернувся і пішов, нічого не відповівши. Фернандес якусь секунду милувався його стрункою поставою. І такі великі гроші пропадуть? Ні, цього він не допустить, не задля того він обікрав Воляра, чекав довгі роки, покладав надії.

Швидко дістав з-за пазухи капронову сітку і вправно кинув услід Ремі.

Хлопець заплутався в ній, упав. Фернандес підбіг:

— Не хотів добром, кляте щеня! Мавпа нещасна! Силою заберу тебе!

Але він не встиг зв’язати хлопця, бо в цю мить щось важке звалилось йому на плечі і кинуло на землю. Падаючи, він встиг обернутися і побачив над собою страшні ікла і розлючену морду левиці. Важкими лапами вона придавила його до землі.