Тієї ночі він почувався страшенно нещасним і ніяк не міг заснути. Наступного дня всі ґноми розбрелися хто куди: дехто вправлявся в їзді на поні, дехто блукав гірськими схилами. Цілий день Більбо похнюплено сидів на зеленій терасці, уп’явшись очима в камінь чи дивлячись крізь вузький пролам на захід. У нього було дивне відчуття, ніби він на щось чекає. «Може, сьогодні несподівано повернеться чарівник», — подумав він.

Коли гобіт підводив голову, то бачив невиразні обриси далекого лісу. Сонце схилилося до заходу і на його кронах запалахкотів жовтий полиск — ніби проміння пронизало останнє безбарвне листя. Невдовзі він побачив, як помаранчева куля сонця скотилася до обрію. Він підійшов до проламу — й ураз над краєм землі проступив блідий і тонкий серпик молодика.

Саме тієї миті Більбо почув позаду себе різке клацання. Там, на сірому камені серед трави, сидів здоровенний дрізд, вугільно-чорний, із блідо-жовтими грудьми, поцяткованими темними крапочками. Клац! То він упіймав равлика і гатив ним об камінь. Клац! Клац!

І раптом Більбо осяяло. Забувши про небезпеку, він став на карнизі, замахав руками і закричав, кличучи ґномів. Ті, що були поблизу, щодуху кинулися до нього карнизом, перечіпаючись через каміння і не розуміючи, що там трапилось. Інші кричали, щоб їх підняли на мотузках (звісно, за винятком Бомбура — він спав).

Більбо швиденько все пояснив. Усі заніміли: гобіт стояв біля сірого каменя, а ґноми з розмаяними бородами нетерпляче чекали. Сонце спускалося дедалі нижче, і надії їхні згасали. Ось воно закотилося за смугу червонястих хмар і зникло з очей. Ґноми застогнали, але Більбо стояв нерухомо. Молодик западав за обрій. Поночіло. І раптом, коли надії в них майже не лишилося, крізь просвіт у хмарах вистромився, ніби палець, червоний промінь сонця. Сонячний зайчик ковзнув просто крізь пролам на тераску й упав на гладеньку поверхню скелястої стіни. Старий дрізд, який, схиливши голову набік, теж стежив за променем оченятами-намистинками зі свого високого сідала, зненацька защебетав. Пролунав гучний тріск. Від стіни, приблизно за три фути від землі, відпала кам’яна лусочка. На її місці зненацька з’явилася шпаринка.

Мерщій, аж тремтячи, щоб не проґавити моменту, ґноми кинулися до скелі й навалилися на неї — але марно.

— Ключ! Ключ! — закричав Більбо. — Де Торін?

Підбіг Торін.

— Ключ! — не вгавав Більбо. — Ключ, який був при мапі! Давай його сюди, доки не пізно!

Торін виступив наперед, зняв із шиї ланцюжок, на якому висів ключ, і вставив його у шпаринку. Ключ підійшов і повернувся! Клац! Сонячний зайчик ковзнув назад, сонце сіло, місяць щез, і небо затопила темінь. Тепер вони навалились усі гуртом, і поволі частина скелястої стіни піддалася. Прорізались і розширились довгі рівні щілини. Вималювалися двері у п’ять футів заввишки і в три завширшки — і повільно та беззвучно прочинилися досередини. Перед очима в них стояла густа темрява, яка, здавалося, випливала з отвору в гірському схилі, ніби пара, — глибока непроглядна темрява, бездонна паща, що западала вниз.

Досить довго ґноми стояли в темряві перед дверима і радились, аж нарешті Торін виголосив:

— Саме час нашому вельмишановному панові Торбину, який зарекомендував себе протягом нашої довгої подорожі як добрий товариш і як гобіт, наділений відвагою та кмітливістю, надзвичайними для його маленького зросту, і, якщо можна так висловитись, обдарований везучістю, що набагато перевершує пересічну, — тепер йому саме час виконати місію, заради якої його й було прийнято до нашої Компанії: тепер йому саме час заробити свою Винагороду.

Вам знайомий Торінів стиль в особливо важливих випадках, тож далі я не цитуватиму, хоча промова його була набагато довшою. Безперечно, то був особливо важливий випадок, але Більбо взяла нетерплячка. На той час він також досить добре вивчив Торіна і розумів, до чого той хилить.

— Якщо ви маєте на увазі, що вам здається, ніби це мій фах — першим заходити в потайний хід, о Торіне Дубощите, сину Траїна, нехай ваша борода дедалі довшає, — відповів він гостро, — то скажіть про це коротко, та й по всьому! Звісно, я міг би відмовитися. Дотепер я визволив вас із двох халеп, про що аж ніяк не йшлося в угоді, — тож гадаю, що вже заслужив якусь винагороду. Втім, «до смерті три чисниці», як любив казати мій батько, і чомусь я певен, що не відмовлюся. Може, я вже став довіряти своїй фортуні більше, ніж за старих часів (він мав на увазі минулу весну, перед тим, як покинув рідний дім, але відтоді, здавалося, минули століття), проте хай там що, а я гадаю, що таки піду й зазирну туди одним оком — і спекаюся цього. А зараз — хто піде зі мною?

Він не сподівався, що йому відповість хор добровольців, тому й не був розчарований. Філі та Кілі почувалися явно незручно і переминалися з ноги на ногу, а інші навіть не приховували, що не бажають зголошуватися, — за винятком старого Баліна, дозорця, котрий устиг полюбити гобіта. Він сказав, що принаймні зайде досередини, а можливо, ще й подолає якийсь шмат дороги, готовий при потребі прийти на допомогу.

На виправдання ґномів можна сказати щонайбільше ось що: вони мали намір справді щедро заплатити Більбо за його послуги, вони привели його сюди, щоб він виконав замість них усю чорну роботу, і, звісно, не заперечували, аби бідолашний коротун виконав її самохіть, — але вони зробили б усе можливе, щоб уберегти його від неприємностей, якби він їх спіткав (як вони й вчинили у випадку з тролями на початку пригоди, іще не маючи якихось особливих причин бути йому вдячними). Так уже воно повелося: ґноми не є героями, — це обачний народець, який над усе ставить гроші; декотрі з них хитрі та зрадливі, й узагалі доволі неприємні, декотрі — навпаки, цілком порядні особи на кшталт Торіна та його Компанії, якщо не вимагати від них надто багато.

На блідий небосхил, затягнутий чорними хмарами, висипали зорі, коли гобіт прослизнув крізь зачаровані двері й почав прокрадатись углиб Гори. Іти було набагато легше, ніж він побоювався. То не був ані ґоблінський тунель, ані печера Лісових ельфів із грубо обтесаними стінами. То був коридор, який проклали ґноми, гідний їхнього багатства та майстерності: прямий, як стріла, з гладенькою підлогою і стінами, він вів під рівним і плавним ухилом кудись далеко — в чорноту, нагуслу внизу.

Через якийсь час Балін побажав Більбо успіху й зупинився там, звідки ще було видно бліді обриси дверей і, завдяки хитромудрій акустиці тунелю, було чути шелестливий шепіт ґномів десь за дверима. Тоді гобіт надів свого персня та, наляканий відлунням і тому більш ніж по-гобітськи дбаючи про те, щоб не шуміти, беззвучно покрався все нижче і нижче в темряву. Він тремтів од страху, але його маленьке личко було суворе і похмуре. Він уже доволі сильно відрізнявся від того гобіта, котрий давним-давно вибіг із Торбиного Кута без носовичка. Власне, носовичка в нього не було вже цілу вічність. Він намацав свій кинджал, затягнув пояс і рушив далі.

«Ось нарешті ти й на місці, Більбо Торбине, — казав він сам до себе. — Ти сам устряг у це того вечора, під час пам’ятної гостини, і тепер тобі доведеться самому виплутуватися й розплачуватися за це! Лишенько мені, яким дурнем я був, таким і лишився! — дорікала йому аж ніяк не туківська його половина. — Мені зовсім не потрібні скарби, які стереже дракон, — хай собі лишаються тут на віки вічні, аби мені тільки зараз прокинутись і виявити, що цей триклятущий тунель — передпокій моєї власної нори!»

Звісно, він не прокинувся, а натомість просувався все далі, доки від дверей навіть знаку не лишилося. Він був сам-один. Невдовзі йому здалося, що стає тепліше. «Чи воно справді щось світиться з глибини, звідки пашить жаром, чи мені лише ввижається?» — подумав він.

Але гобітові не ввижалося. Що далі він просувався вперед, то менше сумнівів у нього залишалось. То справді було червоне світло, що ставало дедалі яскравішим. До того ж у тунелі тепер, поза сумнівом, стало спекотно. Повз Більбо, підіймаючись угору, пролітали клуби пари, й він почав спливати потом. А ще в його вухах залунав якийсь шум, що пульсував так, наче то великий казан булькотів і танцював на вогні, а до того звуку домішувався гуркіт, подібний до муркотіння велетенського кота. Шум наростав, і в ньому вже безпомильно вгадувалося розкотисте хропіння якогось великого звіра — ніби він спить десь попереду, в глибині, де червоніє заграва.