Потому Більбо забігав од дверей до дверей, аж поки його супутників стало дванадцятеро, — й усім бракувало сприту, і через темряву, і через довге ув’язнення. Серце у Більбо починало калатати щоразу, коли вони потемки наштовхувались один на одного чи бурчали й перешіптувалися. «Хай йому грець, цьому ґномівському гармидеру!» — лаявся він собі під ніс. Але все йшло добре, і вони не зустріли жодного охоронця. До речі, тієї ночі в лісі й у верхніх залах відбувалася велика осіння учта. Бенкетували чи не всі королівські підданці.

Нарешті, після довгих блукань, вони дісталися до затвору Торіна, розташованого глибоко під землею, але, на щастя, недалеко від камер.

— Слово честі! — видихнув Торін, коли Більбо пошепки звелів йому вийти і приєднатися до друзів. — Ґандальф, як завжди, мав рацію! Здається, з тебе вийде добрячий зломщик, коли настане відповідний час. Запевняю: хай би що трапилося — ми завжди до твоїх послуг. Але куди ми далі?

Більбо побачив, що настав момент якомога детальніше пояснити весь задум, але не мав певності, як сприймуть його ґноми. Його страхи цілком справдилися, бо вони його аж ніяк не схвалили, а почали голосно ремствувати, не зважаючи на небезпеку.

— Ми неодмінно понабиваємо синці й поламаємо собі руки-ноги, ще й потопимося на додачу! — бурчали вони. — Ми думали, ти запропонуєш щось путнє, коли вже примудрився поцупити ключі. Але це — божевільна ідея!

— Дуже добре! — процідив Більбо, похнюпившись і водночас роздратувавшись. — То вертайтеся до ваших милих буцегарень, а я знову позамикаю вас усіх, — там ви зможете зручно посидіти і вигадати кращий план, — але не думаю, що коли-небудь я знову викраду ключі, навіть якщо в мене виникне таке бажання.

Для них це було занадто, і вони вгамувалися. Звичайно, врешті-решт вони мали зробити те, що пропонував Більбо, бо самі, безумовно, не змогли б знайти дорогу до верхніх зал чи пробратися за зачаровану браму. А з бурчання по коридорах нічого доброго не вийде — так можна добурчатися до того, що їх знову схоплять. Отож, услід за гобітом ґноми почали прокрадатися до найнижчих льохів. Вони проминули двері, крізь які було видно начальника варти і мажордома, — вони досі хропли з блаженними посмішками на обличчях. Дорвіньйонське вино навіює глибокий сон і приємні сновидіння. Наступного дня вираз обличчя в начальника варти буде інакшим, хоча добросердий Більбо мимохідь прошмигнув до погрібця і причепив ключі йому до пояса.

«Це хоч трохи убезпечить його від неприємностей, — сказав пан Торбин сам до себе. — Він непоганий хлопець і до в’язнів ставився цілком поштиво. До того ж, це заплутає їх усіх. Вони подумають, що ми володіємо дуже сильними чарами, завдяки яким подолали всі ці замкнені двері й зникли. Зникли! Нам треба чимдуж поспішати, щоб саме так і було!»

Балінові було наказано стежити за начальником варти й мажордомом і попередити товариство, якщо вони ворухнуться. Усі інші ввійшли до прилеглого льоху, де були люки. Не можна було гаяти ні хвилини. Більбо знав, що раніше кілька ельфів отримало наказ спуститися сюди і допомогти мажордомові повикидати порожні діжки крізь люки у струмок. Діжки і справді вже стояли рядами посеред льоху, чекаючи, поки їх зіштовхнуть донизу. Деякі діжки призначалися для вина — але від них було небагато користі, бо в них нелегко було вибити дно, не наробивши шуму, як і нелегко було припасувати його назад. Але тут стояло й кілька діжок, у яких до королівського палацу доправляли інший харч — масло, яблука тощо.

Невдовзі серед них було знайдено тринадцять діжок, у кожній з яких міг поміститись один ґном. Утім, деякі виявились аж занадто просторі — тож ґноми, залазячи в них, непокоїлися, як би їм не розтрястись і не потовктись, хоча Більбо докладав усіх зусиль, аби розшукати солому й інший мотлох і запакувати друзів так зручно, як тільки можливо в такому поспіху. Врешті-решт дванадцятьох ґномів було обкладено соломою. Багато клопоту завдав Торін: він крутився та пручався у своїй діжці й буркотів, як великий пес у маленькій буді. А Балін, який надійшов останнім, страшенно обурювався, що в його діжці замало продуховин, і казав, що він задихнеться ще до того, як насунуть покришку. Більбо ж зі шкіри пнувся, щоб законопатити в діжках шпарини і якомога надійніше приладнати покришки, — а потому, знову залишившись сам, бігав довкола, востаннє підправляючи пакування і без надії сподіваючись, що його план здійсниться.

Утім, це сталося не надто швидко. Лишень через одну-дві хвилини після того, як було припасовано Балінову покришку, залунали голоси і замиготіли вогні. До льохів завалились ельфи — сміючись, теревенячи й наспівуючи уривки якоїсь пісні. Вони покинули веселу учту в одній із верхніх зал і хотіли якомога швидше повернутись назад.

— А де ж старий Ґаліон, мажордом? — здивувався один із них. — Я не бачив його цієї ночі за столом. І зараз він мав би бути тут і показати нам, що треба робити.

— Я розсерджусь, якщо старий тюхтій запізниться, — докинув другий. — Не маю жодного бажання марнувати тут час, коли нагорі співають і веселяться.

— Ха-ха! — залунав чийсь регіт. — А от і старий паскудник — носом у кухлі! Трохи побенкетував зі своїм приятелем капітаном.

— Трусони його! Розбуди його! — загорлали інші нетерпляче.

Ґаліонові зовсім не сподобалося, що його трусять і будять, а ще менше — що з нього глузують.

— Ви всі спізнилися, — пробурчав він. — Я тут жду-жду, а ви собі п’єте-гуляєте і геть забули про свої обов’язки. Хіба дивно, що я заснув від утоми?

— Не дивно, — відказали вони, — тим паче причина зовсім поруч, у кухлі! Дай-но нам скуштувати твого снодійного, а тоді вже станемо до роботи! Не треба будити тюремника. Судячи з усього, він уже випив своє.

Тоді вони по черзі хильнули винця і зненацька страшенно розвеселились. Але не зовсім втратили розум.

— Та годі вам, Ґаліоне! — закричали деякі. — Ви почали частуватися раніше, і в голові у вас усе переплуталося! Наскладали тут он скільки повних барил замість порожніх, якщо їхня вага не бреше.

— Робіть своє діло! — гримнув мажордом. — Такі ледачі пияки, як ви, не годні відрізнити повне від порожнього. Ви маєте дати раду з цими діжками, а не з якимись іншими. Робіть, як я кажу!

— Гаразд-гаразд, — відповідали ельфи, котячи діжки до ляди. — Начувайтесь, якщо королівські кадуби, повні масла та найкращого вина, попливуть до озерних людей — ото вже там побенкетують задурно!

Так вони співали, з гуркотом підкочуючи першу діжку — а за нею й інші — до темного отвору і зіштовхуючи їх із кількаметрової висоти в холодну воду. Тут були і справді порожні діжки, і кадуби, кожен із акуратно запакованим ґномом усередині, — й усі вони одне по одному шубовстали у струмок, зі стукотом і грюкотом, зіштовхуючись між собою, ляскаючи об воду, налітаючи на стіни каналу, зударяючись боками і погойдуючись на бистрині.

І саме в той момент Більбо раптом виявив слабке місце свого плану. Найімовірніше, ви помітили це дещо раніше й уже посміялися з гобіта, але не думаю, щоб на його місці ви впоралися бодай наполовину так добре. Звісно, сам він не сидів у діжці — й не було нікого, хто б запакував його, навіть якби й випала така нагода! Скидалося на те, що цього разу він таки напевно загубить своїх друзів (майже всі вони вже зникли в темному люці), остаточно відстане і муситиме до смерті переховуватися в ельфійських печерах, ніби якийсь довічний зломщик. Бо навіть якщо він зможе відразу втекти крізь верхню браму, в нього майже не буде шансів коли-небудь розшукати ґномів. Сухопутного шляху до того місця, де діжки виловлювали з води, він не знав. І поняття не мав, що може трапитися з ґномами без нього, — адже в нього не було часу розповісти їм про все, що він з’ясував і що думав робити, коли вони виберуться з лісу.