— То це та сама Гора? — спитав Більбо урочисто, витріщивши на неї очі. Раніше він ніколи не бачив нічого настільки величезного.

— Звісно, ні, — відповів Балін. — Це лише початок Імлистих Гір, а нам треба якось перебратися через них, горою чи низом, аби дістатися до Дикого Краю, що лежить за ними. І навіть на тому боці лишається ще довгий шлях до Самотньої Гори на Сході, де Смоґ стереже наші скарби.

— Ох! — видихнув Більбо й тієї миті відчув себе більш стомленим, аніж будь-коли раніше на своєму віку. Він укотре згадав свій зручний фотельчик перед каміном в улюбленій вітальні рідної гобітської нори, згадав насвистування чайника... І не востаннє!

Тепер шлях указував Ґандальф.

— Нам не можна губити дорогу, інакше нам кінець, — казав він. — Передусім нам потрібна їжа, потім — відпочинок у хоч трохи безпечному місці, а ще просто необхідно приступити до Імлистих Гір правильною стежкою, інакше ви там загубитесь і муситимете повернути назад і знову починати все з початку (якщо ви взагалі коли-небудь повернетеся).

Вони спитали його, куди він їх веде, й він відповів:

— Ми підійшли, як декому з вас, напевно, відомо, до самісінького рубежу Дикого Краю. Трохи далі ховається прекрасна долина Рівендолу, де в Останньому Прихистку живе Ельронд. Друзі передали йому моє послання, і тепер на нас чекають.

Це прозвучало приємно і заспокійливо, проте вони туди поки що не дістались, а знайти Останній Прихисток на захід од Гір було не так легко, як на словах. Попереду не було видно ні дерев, ані долин, ані пагорбів, і ніщо не порушувало одноманітності краєвиду, лише голий схил помалу підіймався все вгору та вгору — до підніжжя найближчої гори, — широкий терен барви вересу і розкришених скель, поцяткований плямами зеленої трави і зеленого моху, які вказували на вологі місця.

Проминув ранок, настав полудень, але в усій цій мовчазній пустелі їм не трапилося на очі жодної ознаки житла. Серед них наростала тривога, бо тепер було зрозуміло, що Прихисток може ховатися будь-де поміж ними та горами. Час від часу в них під ногами несподівано відкривалися вузькі видолинки з крутосхилами, і вони з подивом бачили внизу дерева і потоки, які струменіли по глибокому дну. Перед ними виринали прірви, через які вони, здавалося, могли перестрибнути, але прірви були дуже глибокі й помережані водоспадами. Траплялися темні ущелини, через які не можна було перестрибнути, як не можна було і спуститись у них. Траплялися трясовини, і деякі з них здавалися зеленими мальовничими місцинками, де росли яскраві квіти на високих стеблах; але один нав’ючений поні, що ненароком забрів туди, вже не повернувся назад.

Між бродом і горами справді пролягала набагато розлогіша місцевість, аніж здавалося спершу. Більбо був вражений. Єдину стежку позначали білі камені, малі й великі, і деякі з них наполовину заросли мохом і вересом. Загалом же, йти цим шляхом було дуже забарною справою, навіть під проводом Ґандальфа, який нібито знав дорогу щонайкраще.

Його голова і борода похитувалися туди-сюди, коли він придивлявся до каменів, а інші посувались услід за ним, але вони, здавалось, анітрохи не наблизилися до мети своїх пошуків — і день почав хилитися до вечора. Час чаювання вже давно проминув, і йшло до того, що незабаром так само мине й час вечері. Навколо пурхали метелики, і світло стало дуже тьмяним, бо місяць іще не зійшов. Поні під Більбо почав перечіпатися через коріння і камінюччя. І ось вони наблизилися до краю крутого урвища — так несподівано, що Ґандальфів кінь мало не зісковзнув схилом донизу.

— Ось ми нарешті й прийшли! — вигукнув чарівник, і решта мандрівників зібралися довкола нього, зазираючи вниз.

Там, у глибині, вони побачили долину. До них долинув шум бурхливого потоку, що біг своїм кам’яним ложем, у повітрі витали пахощі дерев, а на схилі протилежного берега мерехтіли вогники.

Більбо назавжди запам’ятав той крутий спуск, коли вони з’їжджали в сутінках слизькою зиґзаґоподібною стежкою до таємничої долини Рівендолу. Що нижче вони спускалися, то теплішим ставало повітря, і пахощі сосон навіювали на гобіта дрімоту, так що він раз у раз клював носом, мало не випадаючи з сідла й зариваючись обличчям у гриву свого поні. Просуваючись усе нижче й нижче, вони дедалі більше підбадьорювалися. їх обступили буки та дуби, й у присмерку мандрівники почувалися досить зручно. Трава вже майже втратила зелений колір, коли вони нарешті вибралися на широку галявину неподалік від берегів потоку.

«Гммм! Здається, запахло ельфами!» — подумав Більбо і подивився на зорі. Вони горіли яскравими блакитними вогниками. Саме тоді поміж деревами і залунав спів — чи то пісня, чи то сміх:

Так якісь жартівники хихотіли і співали поміж дерев; гадаю вам їхня пісенька здається дуже милою нісенітницею. Але їм це було байдуже — вони б лише ще дужче розсміялися, якби ви сказали їм про це. Звісно, то були ельфи. Невдовзі Більбо мигцем побачив їх у темряві, що ставала дедалі густішою. Він любив ельфів, хоча рідко їх зустрічав, а втім — і трохи побоювався. Ґноми не живуть із ними у злагоді. Навіть такі цілком добропорядні ґноми, як Торін і його друзі, вважають їх дурними (а так вважати — велика дурість) або ж дратуються через них. Бо деякі ельфи дражнять ґномів і глузують із них — надто з їхніх борід.

— Ну й ну! — пролунав чийсь голос. — Ні, ви лишень погляньте! Гобіт Більбо верхи на поні, мій любий! Хіба це не мило?

Потім вони завели іншої пісні — такої самої чудернацької, як та, що я записав од початку до кінця. Нарешті один високий молодий ельф вийшов із-за дерев і вклонився Ґандальфові й Торіну.

— Ласкаво просимо в долину! — промовив він.

— Дякую! — відповів Торін дещо грубувато.

Але Ґандальф уже спішився і приєднався до ельфів, весело з ними розмовляючи.

— Ви трохи збилися зі шляху, — сказав ельф, — якщо, звісно, ви прямуєте до будинку на тому березі потоку. Ми вкажемо вам правильну путь, але до мосту і через міст вам краще йти пішки. То ви збираєтеся зупинитися на часинку і поспівати з нами чи відразу рушите далі? Отам готують вечерю, — додав він, — я чую, як від багать тягне димом.

Більбо був такий стомлений, що волів би зупинитися на якийсь час. Ельфійський спів завжди варто послухати — та ще й у червні під зорями, — якщо вам подобаються такі речі. Також йому хотілося перекинутися кількома словами з цими створіннями, котрі, виявляється, знають і його ім’я, і все-все про нього, — хоча він їх ніколи раніше не бачив. Йому здалося, що їхня думка щодо його пригоди може бути цікавою. Ельфам відомо багато чого, вони навдивовижу сприйнятливі до новин і дізнаються про все, що відбувається на землі, зі швидкістю водоплину — або навіть швидше.