– Молодець, синку, терпи, – сказав дядько Свирид. – Як же це ти, бідненький, так необачно…

 – Терпи, отаманом будеш, – встромив і своє Пилип Затірка. – На хронті ще не таке буває, – зовсім дурне ляпнув Пилип і пришелепкувато одвісив важку щелепу.

Свирид звів на нього очі, дивився, дивився й аж тепер усе зрозумів.

 – Ах ти гад, – тихо і страшно сказав Свирид. – Ти що ж оце робиш, га? Ти що оце витворяєш, гад повзучий? Та ти хоч був на тому хронті? Та я тобі зараз в’язи скручу.

 – Я не хотів, я не нарошне, я ж не знав, – швидко забелькотів Пилип і поточився до дверей, бо Свирид уже зводився на рівні, його широкі груди важко здувалися од гніву.

 – Брешеш, паскудо, це ти нарошне! – сказав Свирид таким голосом, що Пилип зрозумів: зараз точно скрутить в’язи й оком не кліпне.

Пилип, розпихаючи дітлашню, дременув у двері, скочив на свою підводу і так оперезав віжками коней, що ті відразу пішли в галоп.

 – Нічого, – сказав Свирид. – Бог його покарає.

Але Степанко звернувся до мене.

«Щедрику, покарай Пилипа Затірку, – подумки промовляв малий уночі, коли не міг заснути через біль у нозі. – Знайди йому кару, яку сам хочеш, але не лишай цього так, провчи його», – просив мене Степанко, прислухаючись до виття вітру, що зірвався вночі й гудів у комин, наче дув у велику дуду.

Часом Степанкові здавалося, що то я, Щедрик, подаю йому свій голос у комин, адже я, маленький жвавий бешкетун, залюбки можу вилізти на дах і бігати по ньому, мов кішка, і ще спритніше за кішку, можу навіть залізти в комин, не замазавши в сажу свої червоні шароварчики й брилика, і звідти подати голос Степанкові; от тільки явитись на очі не можу, бо вмру, а обізватися можу, чого ж.

Отож Степанко уявляв мене на даху і коли наступного дня почув, що в Пилипа Затірки щось позривало сніпки з хати, геть тобі розшило один бік покрівлі наче рукою, то відразу здогадався, хто те зробив. Люди балакали всяке, ох, чого тільки не понапридумують ці люди, щоб розпалити цікавість, перешіптувались навіть, що то стара Улита, Степанкова баба, наслала чорта на Пилипову хату, щоб помститися за онука. Улиту-знахарку дехто вважав відьмою, її боялися, проте й шанували, бо вміла стара і недугу вигнати з чоловіка, і зубний біль заговорити, і переляк із дитини викачати, і, либонь, багато ще чого вміла такого, про що ніхто й не здогадувався, хоч би й так, як от з цією Пилиповою хатою. Ідуть люди вранці по своїх роботах, дивляться – горище в Затірки чорніє, і сніпки валяються по дворі. А це що за напасть?

 – Ой, кумо, чи не Улита наслала йому таке?

 – Та Бог з вами, що ви таке кажете?

 – Чули ж, мо’, що учворив Пилип хлопцеві?

 – Та чула ж, бодай йому руки покорчило. Вчора мій прибіг увечері, розказує.

 – Ото хай знає, так йому й треба, пришелепкові. Це, їй-бо, Улита таке поробила.

 – Таж вітер був уночі страшенний, хіба не чули? Ото він і позривав сніпки, покрутив на віхті.

 – А вітром хто крутить, хіба не чорт? Мовчіть, кумо, я знаю, що кажу.

 – Таке видумаєте.

 – Ще мій тато покійний розказував, як Дементій Маколиз украв був на Улитиному подвір’ї якусь невірненьку дощечку, то ходив із тою дощечкою цілу ніч кругом хати й не міг із рук випустити та з подвір’я вибратись.

 – Чула і я щось таке, але люди всяке видумають.

 – Не кажіть і не говоріть мені, кумо! Того, чого немає на світі, не видумаєш, бо відки ж візьмеш у голову те, чого немає. Щось воно та є. Дементій потім сам признався, що ходив кругом хати, аж поки Улита не вийшла.

 – Та й що вона йому?

 – А що, подивилася та й питає любенько: «Чого це ти, Дементію, крутишся тут, як на налигачі?» А він: «Ой, відпустіть мене, бо я сам не свій, не знаю, що це мені пороблено». – «А чуже братимеш?» – питає Улита й посміхається, але не до Дементія, а так, десь убік, ніби до когось іншого. «Не братиму, – каже Дементій, – скільки житиму, і десятому заказуватиму, щоб не брав». – «Ну, дивись мені», – Улита на те, потім щось пошептала, пошептала, і спала мана з чоловіка, пішов додому й не оглянувся.

 – Може, п’яний був?

 – Та де, й краплі в роті не мав, то чорти ним крутили, Улита знається з ними.

 – Я чула, що вона всяке може, але щоб таке…

 – А чого ж, скажіть мені, кумо, ні в кого оце хату не розшило, а тіки в Пилипа? Он скільки старіших хат є, а стоять і нічого.

 – Це в Семена мого зуби були заболіли, так заболіли, що не стуляв очей і на стіни дерся. Тоді не втерпів, пішов до Улити, робіть, каже, що хочте, а рятуйте, бо світ не милий. І що ви думаєте? Взяла вона ножа, відкривай рота, каже. Відкрив Семен рота, приклала вона ножа до ясен, – іди, каже, більше не болітимуть. І після того, вірите, як рукою зняло.

 – Вірю, чого ж би не вірила, як вона ще й не таке вміє. Он якогось літа град сипонув був такий, як квасоля, був би все побив на городах і скрізь, а Улита винесла надвір рогача й коцюбу, поклала навхрест, і він перестав.

 – Ну, то могло так прийтися, що саме тоді й мав перестати, як вона з коцюбою та рогачем вийшла, а те, що в Семена зуби не болять ось уже скіки год, то це точно. Не має мороки з зубами.

 – Прийшлося, кажете. А те, що у Ворощуків корова здохла після того, як Ворощук Улиті город одміряв, – теж прийшлося? Не кажіть, бо не хочу й слухати.

 – Щось воно є. Краще обминати її хату десятою дорогою.

 – Десятою не десятою, а живи по правді, то й буде добре. Улита ще нікому зла не зробила й на ніготь задурно. Воно тре’ було, спитати б оце, тому Пилипові таке вкоїти з дитиною?

 – Я йому не сніпки позривала б, а очі видряпала, якби оце з моїм так зробив.

 – Отож і я так кажу.

Всяке люди говорили-балакали про бабу Улиту, всяке гадали про ту притичину із Пилиповою хатою, а Степанко був певен, що те вчинив я, Щедрик, помстився за нього вітряної ночі, щоб менше було підозр. Він знав, що його бабусю називають відьмою, але ніколи її не боявся, бабуся Улита нікому не бажала лиха, навпаки, вона зичила всім добра, лікувала людей од хвороб, од пристріту, берегла од всіляких напастей. Степанкові теж колись була помогла, це як він ще зовсім маленьким перелякався грому і став заїкатися, зробився таким полохливим, що тіні своєї боявся. Не міг зрозуміти, чого воно так, що він іде й тінь за ним суне, наче підстерігає його. І тоді бабуся Улита викачала з нього переляк: посадила собі на коліна, качала яєчком по голові, приказуючи:

Мов заворожений, вслухався Степанко в бабусині слова і все бачив: великий ляк чорною тінню виходить із нього, слухняно йде собі через поля й ліси десь далеко-далеко, у темні нетрі, і там провалюється в болоті, а Степанкові стає легко і світло, нічого тепер йому не страшно. Вигнала бабуся Улита з нього переляк, сконав він у болоті глибокому й більше ніколи не вернеться.

Ось яка була в нього бабуся! Може, і їй допомагає Щедрик? – думав Степанко. Смішні люди, вони, щоб виправдати своє нерозуміння, щоб пояснити те, чого не візьмуть у тямки, вигадують якогось чорта, якусь потвору з рогами й свинячим рильцем і не можуть здогадатися, що є такий собі милий чоловічок Щедрик, котрий могутніший за всіх їхніх дідьків. А бабуся Улита знає про нього, через те така мудра.

Втім, тут уже Степанко помилявся.