Голос директора клініки запищав у вусі, мов нав’язливий комар. Павло скривився. Інеса Борисівна Тягнидуб, яку в «Леді» заочі називали «Арманд», цілком відповідала як своєму прізвищу, так і прізвиську, носила виключно шкіряний одяг – лікарі в ординаторській закладалися, що й спіднє в неї шкіряне, рясно всіяне металевими кнопками та шипами – курила «Приму» без фільтра і робила похибку на стать підлеглих лише у звертанні до них, уживаючи відповідно «стара» та «старий», навіть якщо розмовляла з сімнадцятирічною медсестрою чи санітаром років двадцяти. У її вустах поради звучали, як армійські накази набували інтонаційного забарвлення цілком таємних урядових радіограм, і сперечатися з нею чи, Боже борони, ставати їй поперек дороги наважився б хіба що потенційний самогубця. У клініці «Леда» таких не було. Психологічне (та й професійне) тестування претендентів на посаду в найкращій медустанові Змієва проводилося на вищому рівні. Задля створення потрібного мікроклімату в колективі можна піти на будь-які жертви, частенько повторювала Арманд. І так само часто йшла на жертви – моральні, матеріальні, людські. Однак потрібний мікроклімат аж ніяк не заважав колегам сахатися від Штоса, як від пранцюватого. Після інциденту головний лікар перестав із ним вітатися, завідувач хірургії більше не забігав на чай «із грамулькою коньячку», при випадкових зустрічах у коридорі коротко кивав, на нарадах, сипнувши з вуст сухе, піщане «Павле», не звертався до нього прямо, від чого їхні перемовини нагадували дурну дитячу гру в «зіпсований телефон», а керівник невропатології, приваблива брюнетка років сорока, з якою в Павлуші передбачався перспективний в усіх сенсах цього слова зв’язок, прямо в лоба назвала об’єкт своєї нереалізованої пристрасті «катом», і взяла за правило обходити зіщуленого, мов побитий пес, Штоса десятою дорогою. Що думали про нього підлеглі, Павла Вільгельмовича не вельми обходило, але також було прикро, і бадьорості та бажання працювати не додавало.

Клініка, якій він віддав десять років свого життя, тепер висмоктувала з нього всі соки. Якась, прости Господи, Голгофа, де його розпинали щодня. Страшна то річ – людський осуд. Страшна, сліпа і безжальна.

Штосу пригадалося, як він ще зеленим новачком – усього лише п’ять років професійного стажу після інтернатури, та й ті в задрипаній районній поліклініці – уперше переступив поріг кабінету Інеси. Амбіційний, самовпевнений, дещо зухвалий Павло чимось припав їй до душі, і отримав роботу з легкістю, що вразила пані Тягнидуб не менше від нього самого. Шкірячись до Штоса, як казкова Кобиляча Голова, Інеса, поміж іншим, поквапилася розвінчати культ особистості Гіппократа, кількома влучними і дотепними зауваженнями змалювавши справжні моральні засади отця медицини. Пані директорка нагадала, що давній грек працював за драхми, а не за ідею, не гребував тим, аби виписати неправильне лікування чи поставити невірний діагноз неборакам, що не могли йому заплатити, а деколи просто посилав таких якнайдалі в недипломатичних виразах. Збереглися письмові свідчення, що кільком його пацієнтам таке «оздоровлення» вартувало життя, а отже, підсумувала Інеса, у гузно всі ці сентименти навколо клятви Гіппократа та людей у білих халатах. Присяга і безкоштовна допомога – це туди, за півкілометра від «Леди» – в обласну клінічну лікарню. Або ще далі, кілометрів за сім – там поруч відразу дві поліклініки: і центральна міська, і обласна. Або високо в гори, де ведмедячі стежки, і де на безіменному хуторі з трьох хат живе знахар, травник, а за чутками, ще й мольфар, старий Єремія – він грошей не бере, бо в долину вже років сорок не спускався. Якісна ж медицина не може бути даровою, а хороший лікар – голодним. Це закон. Окрім того, «Леда» – не благодійний фонд, а приватна клініка, якою володіє – сюрприз! – Інеса Борисівна одноосібно. Отже… і пані Тягнидуб зробила паузу, красномовнішу від тисячі слів.

…До речі, того дня Павло мав непоганий шанс дізнатися, яке спіднє носить директорка – шкіряне, бавовняне чи шовкове – але застидався, чим розчулив Інесу заледве не до сліз. «Хлопчик-кульбабка» – нарекла вона новачка. І вважала таким ще деякий час, приблизно рік, доки кульбабовий пух Штоса не зійшов на пси, і не виросли натомість довгі залізні голки. А нині… лише статус директорського мазунчика врятував Павлушу від неминучого звільнення. І за що? Адже він лише робив, що веліли. Гроші наперед.

«Газель» або «Рафик», чи як там, у дідька, називалася бляшанка, на яку він мав нещастя сісти, занесло на повороті, і Павло увесь аж затрясся, вважаючи, що з цього крутого піке йому уже не вийти. Проте минулося, водій, лисий кремезний чолов’яга з блідим лицем упиря в третьому коліні, на диво зграбно вирівняв машину і на мить озирнувся, підбадьорливо усміхнувшись пасажирам. Штос почув, як коротко, крізь зуби, застогнала дівчина за його спиною, та й сам він, правду кажучи, ледь утримався від зойку. Бо в ту секунду напівоберту очі шофера чомусь жевріли червоним, як цигаркові вогники в сутінках.

Примарилося, – вирішив Павло, ремствуючи подумки на своє авто. Як невчасно зламалося і як несподівано! Ось тобі й славетна німецька якість! А новісінький же був «Порше», ще й десяти тисяч не відкатав. Та що вже за цим побиватися?.. Краще подрімати трохи, якщо вдасться, на цих віражах… А потім, прокинувшись, ще пофліртувати зі заспинною панною. Та й спитати треба, як її звуть. Вона гарна, дуже, ще й ефектна – а це важить більше за вроду.

А шлях до Зоряного неблизький. Буде, як згаяти час.

Від Змієва до Зоряного було кілометрів двісті, але хто в горах міряє відстань кілометрами, той ніц життя не знає. Дорога то звивалася кільцями, мов розгодований удав, то зненацька повертала назад під кутом, гострим, як лікоть дистрофіка, то зляканим зайцем петляла між скелями, і мало де дозволяла їхати з порядною швидкістю. На Займищі, невеликому хуторі під Змієвом, маршрутку зупинили двоє дівчат, на вигляд – сестри, десяти і восьми років. Сіли вони за перегородкою, на подвійне місце біля водія, чим, як здалося Владі, викликали невдоволення останнього. Дивний шофер увесь час позирав на школярок скоса, і заспокоївся, лише коли вони хвилин за сорок вийшли на якомусь перехресті. Видимих причин для злості в нього не було, дівчата виглядали чемними та тихими, не хихотіли, не пускали бульбашок із жувальної гумки, не вмикали мобілки з музикою, між собою не перемовлялися і відразу заплатили за проїзд. Та хто його Бога в душу знає, того водія? Певно, він узагалі дітей не зносить, подумала Влада, і викинула це з голови. Озирнулася, ніби ще раз переконуючись, що металевий покручений кістяк позаду неї не став раптом повноцінним сідалом, і що зі спини їй так само ніщо не загрожує, а потім вирішила подрімати. Машину трусило й підкидало, як дідька на горосі, та, на диво, задрімала вона досить швидко – попри це, а чи завдяки цьому? Давно вже її не загойдувало в автівках.

Утім, вона давно вже не їздила на купі металобрухту.

Влада спала, і чи не вперше за цей шалений тиждень їй не наснився Антон.

Вона йшла до школи, сільської школи, монументальної споруди на п’ять поверхів, із доричними колонами обабіч входу, високими сходами, що ведуть на ґанок під трикутним дахом, високими заґратованими вікнами, холодної і похмуро-непривітної навіть улітку. За живою огорожею з невідомого ботаніці чагарника, окрім, власне, школи, знаходились також вражаючий стадіон – п’ятсот метрів коло, баскетбольний майданчик, яма для відкритого басейну, повна дощової води (яму викопали і гроші скінчилися), трансформаторна будка, кілька вуличних туалетів і клумба, на якій висаджували усе впереміж, і тому нічого, як слід, не росло. На ґанку стояв високий, стрункий чоловік у гуцульському уборі, з барткою в руках. На голові чорний бриль-кресаня, з квітками та павами, біла полотняна сорочка і кептар, оздоблений блискучими ґудзиками та сап'яном, видно, старожитні, на ногах – білі покрениці і ходаки-постоли. Подолавши сходи, Влада наблизилася до чоловіка упритул і побачила дещо втомлене, приємне лице та іконописні карі очі. Добре виголений, тверді вуста посміхалися – їй.