Командир дивізіону майор Гриценко батареєю командував так давно, що й тоді, коли теперішні «діди» були «чижиками», то й у ті доісторичні часи тодішні «дємбєля» цього не пам’ятали. А уявити відомого всьому полкові досвідченого й бувалого в бувальцях Гриця молодим старшим лейтенантом було взагалі вище можливостей солдатської фантазії. Але з пісні слова не викинеш. Та й Розенбургом, судячи з деяких солдатських написів, що дивом збереглися на кроквах на горищі казарми, заштатну Розенґартівку тутешні вояки почали називати задовго до появи самого Гриця на світ Божий.

Що цікаво: щораз, почувши саме цей зразок солдатського фольклору, майор тільки гмикав, усміхався й години зо дві не лаявся навіть попри те, що прекрасно знав: у кожній артилерійській частині округу до пісні вставляють свого крутого комбата-старлея.

Службу правив Микола так, як усі: бігав з «голим торсом» на зарядку, стріляв з гармати й автомата, із особливим задоволенням влучно шмаляв з гранатомета, вивчав дії відділення та взводу в наступі й обороні, їздив на полігон, ходив у наряди й караули… А от побутова дідівщина в казармі його практично не торкнулася: його спів любили всі призови, а він постійно поповнював свій репертуар і міг класно заспівати на замовлення майже будь-якого шлягера тих часів.

Відслуживши рік та перейшовши до повноправної касти «черпаків», котрі на Далекому Сході звалися «фазанами»[8], Шульженко не тільки не закинув свої вокалізи, а й зорганізував у частині ансамбль, розігнаний після кількох перемог на конкурсах самодіяльності особисто замполітом за «сомнітєльниє с ідєологічєской точкі зрєнія тєксти пєсєн»:

Відслуживши, співаючи, майже два роки, Микола успішно потрапив наприкінці служби на курси офіцерів запасу й додому поїхав уже майже лейтенантом, хоча документи про його офіцерство надійшли з Москви місяців лише через вісім після звільнення.

…А по дембелеві життя в Шульженка стало ще більш захопливим і цікавим. Вісім років він мотався на рефрижераторному потязі спочатку провідником, а потім уже й бригадиром. Йому подобались і це неспокійне розмаїте життя, і вічна дорога, і всілякі міста й містечка; вабили його нові враження, а надто — зустрічі з різнобарвним людом від волоцюг, бичів та злодіїв до вчених, художників, письменників, музикантів і навіть столичних журналістів. Дальні вояжі завжди багаті на цікавих попутників, треба тільки вміти вибирати собі компанію…

Пристрасний потяг до мандрів з часом не тамувався й не згасав попри те, що Микола встиг одружитися, завести дітей та обрости таким-сяким хазяйством. «Дромоманія або вагобандаж, інша назва — залежність пілігримів, нестерпний потяг до подорожування та зміни місць», — охарактеризував стан Миколиної душі недовчений лікар, що й сам став жертвою такої ж залежності. Микола взяв його в Павлодарі до станції Аркадак і всю дорогу вони пили чай з ромом у службовому купе й розповідали одне одному про подолані шляхи «від Москви до самих до окраїн». «Споріднена душа», — подумав Шульженко.

Ця робота давала купу вигід: пристойну зарплату, вільний час (місяць їздиш, потім майже стільки ж — удома), а ще, через тотальний дефіцит у країні, — солідний приварок. Дуже просто: затарюємось на Далекому Сході — чим? — звісно, рибкою та ікрою, і веземо куди? Правильно, до Білокам’яної, Києва чи Ленінграда. Там — знаємо, кому здати оптом. А закапелочок для цих ніжних делікатесів у нашому велетенському холодильнику на колесах завжди знайдеться. Трикотаж та радіотовари веземо з Прибалтики; з Єревана та Кишинева — коньяк і сигарети, дині — з Середньої Азії… А маршрути вже прокладені, і зв’язки напрацьовані.

Так без нудьги прожив Миколка вісім років, поки на межі вісімдесятих-дев’яностих не стало аж надто весело. Повернувшись додому навесні 92-го з Таджикистану в зрешеченому автоматними чергами вагоні, він вирішив: досить, час осісти.

Але життя готувало для нього нові родзинки.

Не встиг розвалитися «створений волею народною великий та могутній», як на Далекий Схід з усіх шпарин, мов таргани, посунули мешканці сусідніх країн: відважні сини й доньки непереможного В’єтконгу, працьовиті нащадки променів Чучхе, беручкі до роботи й торгівлі діти Великої Східної країни. Останніх, що й не дивно, було найбільше. Чужинці та приблуди, звісно, кучкувалися за етнічними ознаками: сини й доньки — зі своїми, променясті нащадки — з нащадками, численні беручкі діти — з дітьми, але слов’янське населення на правах давніх господарів цієї місцини не утруднювало себе різними етнографічними й лінгвістичними тонкощами для розрізнення прибульців, а, використавши апробовану міліцією на кавказцях формулу, вигадало — «ліцо восточной національності», швидко скоротивши незграбне словосполучення до зручного короткого «лівон». Спочатку Лі, Вонґи, Нґуєни, Паки та Кіми на усталений уклад життя суттєво не впливали.

Тамтешні мужички, дорвавшись після горбачовських обмежень до горілочки, до місцевого вермуту, котрий вони називали любовно «Віра Михайлівна», ба й просто до бражки, посміювалися, споглядаючи, як смагляві, з «розкосими та жадібними»[10] очима, зайди беруться за будь-яку чорну роботу чи відкривають мікроскопічні крамнички.

А молодки блискавично змикитили, що з «лівонів» можна мати пристойний зиск і без усякого сорому робити за їхньою допомогою чималі ґешефти. І все дуже просто: не треба ані хребта гнути, ані мізки ламати, — треба лише стати «лівонською нареченою». І ніхто не збирався, боронь Боже, створювати з ними сім’ю, цього ще бракувало! Суть цієї професії — залагодження міграційних проблем «лівонів».

Тут же як: або-або. Якщо ти — жалюгідний нелеґал, впіймають тебе та депортують туди, звідки ти вибирався потаємними стежками через кордони за чималі гроші, віддані провідникам, і де й без твоєї скромної персони цілий мільярд горопах. Або доїтимуть все життя так, що всі намагання обернуться пшиком і залишиться тобі хіба що ховатися від влади й тремтіти, розуміючи, що успішним до скону буде лише нервовий тремор від кожного шереху за дверима, або з ганьбою завертати голоблі назад до того-таки мільярду, котрий, треба завважити, за тобою не надто скучив і урочистої зустрічі, червоного хідника й хліба-солі тобі не готує.

Але якщо в тебе — посвідка на стале мешкання, видана законною владою на підставі свідоцтва про одруження з громадянкою омріяної країни, а в паспорті — штампи про шлюб і прописку, то тут кожному ясно, що ти в недалекій перспективі — законослухняний підданий нової Вітчизни. І всі ці переваги, — за ті самі кілька тисяч американських доларів, що деякі невдахи платять провідникам, — дає… правильно, «лівонська наречена»!

І нікого не обходить, який відсоток отримає вона, а який — шлюбна агенція, що за сумісництвом є й турфірмою. А те, що за кілька місяців ви «не зійдетеся характерами» і вона знов вийде заміж за іноземця — це, даруйте, взагалі нікого не стосується. Любить жінка східних мужчин — вам яке діло, свої он оковиту дудлять без міри: пляшки на трьох — замало, а жінки — забагато!

Такий собі бізнес — не гіршій за інші: це ж не наркоту малоліткам продавати, не вбивати — красти-рекетирствувати, не дівчат неповнолітніх на трасу виставляти; хто як вміє, той так і виживає, можете запропонувати щось краще — будь ласка, ні — йдіть на Хунань[11], поки вас далі не послали!

А лівонів додавалося й прибільшувалося, і не лише за рахунок працелюбних наречених. На теренах Великої Східної країни, наприклад, існувала традиція мати багато дітей. Брехуни й злостивці стверджують, що започаткувалася вона в старовину внаслідок звичаю, за яким старі й немічні батьки раз на тиждень відвідували свою дорослу дитину. І та, хоч би як бідно жила сама, була зобов’язана їх ситно нагодувати. Не обов’язково бути Лобачевским, аби здогадатися: треба вчасно розжитись не менш як сімома малюками! Урядові вкрай перенаселеної держави така заведенція геть не подобалася, і тому кожній сім’ї дозволили мати лише одне чадо, а всіх наступних обклали непідйомним податком.