Я, видно, задрих у його коморі.

Цього року лише в лютому випав перший сніг.

Лютий зробив пару рок-н-рольних па — і сніг припинився.

Тоді чувак вибіг на двір і озирнувся.

Звидів дерево і видерся на нього.

Звідти спитав мене, закричав:

— Я ж говорив тобі, що відчуваю любов?!

Потім зліз відти, взяв мене за руку і вибіг зі мною за будинок на поле, там добіг до одного зі стовпів, що підтримували електродроти, і став впритул до нього.

Упершись вказівним пальцем.

І видав:

— Це сонячний стовп, стовп віри і стовп православ’я, і це любов, що я її відчуваю!

Я сказав:

— Ні! Стовп віри — це однозначно дещо вище!

— Дак куди вже вище? — спитав Лютий і швидко видерся на стовп.

Закричав звідти:

— О! Тепер добре видно! Воістину кажу тобі: усе, про що ти знаєш, живе біля тебе, чувак!

Я застрімався і закричав:

— Ану злазь!

Лютий на те зареготав і пішов дротом, як по линві.

Я пішов під ним.

— Ти ідеш піді мною, хлопче, — заволав Лютий, — бо ти — це любов, якого я відчув!

Я не заперечував.

Потім він зліз, взяв у руку трохи снігу, зім’яв комом і з’їв. І видав:

— О, смачненьке!

Зім’яв собі більшу грудку і знову з’їв.

Сказав мені, чамкаючи:

— Він завжди був для мене смачнющим. Але ж не таким!

Я тим часом приліг на сніг ницьма.

Від мого обличчя сніг трошки розтавав, і піді мною утворювалась ніби моя маска.

Я пролежав так із хвилину, а потім став.

Долі лежало моє зображення. Відбилися навіть зморшки, які утворюються, коли усмішка.

Лютого охопив невимовний захват.

Він покинув вижирати сніг і теж ліг ницьма.

Коли став — на снігу лежало красиве молоде його лице.

— Ху-ух! — весело скрикнув Лютий. — Хто тебе такого навчив?

— Випадково придумалося. Колись ми гуляли з однією дівкою. Вона показувала, як треба складатися, коли вітаєшся із королевою Британії. Не втрималась і впала лицем у сніг. І так утворилося її друге обличчя.

Лютий став на коліна і зробив іще однин свій відбиток веселий. А потім однин дикий і однин з відкритим ротом і з зубами.

— Як ти думаєш, що у мене на умі? — спитав Лютий.

— Я думаю, що ти відчуваєш любов, — сказав я.

Я звусь Іоаникій Бахмач. Мені сім років.

Ми живемо з мамою у половині квартири, а іншу половину здаємо Василію.

До нього не можна говорити, за ним не можна стежити.

Дивитися на Василія можна рівно стільки, скільки звичайна людина, як правило, дивиться на таку саму звичайну.

І не можна бути у ванній і ходити коридором, поки він на кухні їсть.

У Василія є всі руки і ноги, але вони не завжди його слухаються, і це від нього не залежить.

Я думаю: всередині Василія бракує якоїсь нитки, міцної і незримої. А всі його м’язи думають, буцім нитка є, і все роблять так, як якби була.

І щоразу, коли дивишся, як його зусилля закінчуються повною поразкою, — здається, ніби розглядаєш обличчя Великої Хвороби, а може, і самого Христа.

Першого разу, коли я закляк перед Василієм, мама відтягла мене в нашу кімнату і шльопнула. На дотик я тоді був кам’яним.

Василій звивавсь, як волосся Медузи Горгони.

У мене є друг, старший на чотири роки, його звати Йов Цвях.

Ця сама зморшка, котра тягнеться крізь м’язи Василія, пройшла Йову через розум. Він часто протирічить сам собі й кричить, але коли відчуває себе цілісно — вміє чаклувати.

І Славка каже, що його кров — коштовна.

А Ліля — ні.

Славка і Ліля — це такі дівки, які зі мною часто возилися, поки я був дошкільням.

Спочатку тільки Славка, бо вона жила тут, у Боярці, а потім із Василькова приїхала Ліля.

Сітка зморшок або тріщин проходить крізь нас усіх, але у когось вони тонші, у когось — товщі.

Крізь Славчині нерви тягнеться довга, але тоненька тріщина. Дівка постійно плаче, і я не вірю, щоб в неї ще залишилася чаклунська сила.

Інша річ — Ліля.

Її кров для мене коштовна.

У Василія є дружина, але вона живе окремо і приходе час від часу, коли немає вдома ні мами, ні мене.

— Ні, — відповів мені Лютий, —

І він став із землі, а сніг почав поволі танути.

З’явився туман.

На душі мені зробилося дуже недобре, я закричав:

— Ну навіщо ж ти?! Чого сніг розтоплюєш?!

— Це здоровий сум і малюсінька тривога! Ось що я відчуваю! — відповів мені Лютий.

— А тепер нам треба потроху вшиватися, — додав він, — бо коли надійде Вечір — надає мені за відлигу люлєй.

— Чого?

— Нічого! Ходімо. Є діла! Є купа справ!

І ми кудись побігли.

Дорогою з Лютого поспадали черевики і шкарпетки, і тепер там, де він ступав, утворювалися купи сміття і собачі висранки.

Коли Лютий помітив це — обтер босі ступні долонями — і з’яви припинилися.

Ми бігли так, поки не дісталися лісу, в якому сніг іще не починав танути.

Лютий задерся на дубочка, зачепився плесном за гілку і звис уздовж стовбура вниз головою.

Його хребет прохрумтів, від чого в лісі одразу значно похолоднішало.

— Ти що виробляєш? — закричав я.

Тоді Лютий підбіг до мене, став спиною до спини і сказав:

— Підніми руки!

Я підняв.

Він обома руками схопив мої долоні і нахилився вперед.

Уся моя спина прохрумтіла, але у лісі від того нічого так і не сталося.

— Менти надходять! — сказав по тому Лю, і ми побігли далі.

Іноді Василій говорив щось або співав, і особисто мене це страхало.

Мама думала, що я боюся, щоб у В. не стався напад, коли ми будемо з ним в хаті лише удвох.

Але я знав, що нападів у чувака не буває.

Він просто завжди був таким, яким був.

І він ніколи не був не він!

І я не боявся, що мені станеться так само.

Я знав, що мені якраз станеться зовсім по-іншому, коли крізь мене пройде інша частина сітки, котра охоплює усіх.

І від думки про те, що має статися мені, мені ставало огидно, як за температури тридцять сім і два.

Я знав: якщо світ підсунув мені цього дивного Василія і вручив у друзі чаклуна Йова — значить: почалося!

Я — Іоаникій Бахмач, чия кров коштовна.

Лютий біг усе швидше, а потім впав і заснув.

Тільки завдяки цьому я його не загубив.

Бо я був добряче відстав.

Лютий лежав між деревами, і його обличчя — це було обличчя Василія, і обличчя Йова, і обличчя Заячої Губи.

3. Г. — це була єдина в історії людина, яка мене доглядати відмовилась.

На верхній губі його був шрам, і весь чувак виглядав значно старшим, аніж був.

Навіть не так: він не відмовився мене доглядати, а взяв. Але посадив на лавку і пішов.

Я тоді ще ледве вмів сидіти, тому впав долі і лазив під лавкою. Там мене і знайшли якісь жінки.

Як не дивно, я все це дуже добре пам’ятаю.

Я розбудив Лютого, бо здаля чулися крики і тупіт ніг.

Лю прокинувся неохоче і сказав, що йому болить голова.

І що крики чути тому, що сюди несеться зграя березнів. Вони навіжені — і нема на них ради.

В руках у березнів були пили і ножі, вони пронеслися крізь нас, і один наступив на Лютого.

Але Л. став і ми спокійно пішли далі.

Як виявилося, йшли ми на Рибальський острів.