Пізніше — десь тоді, коли минулі три або чотири місяці нашого шлюбу почали фактично проявлятися для мене у більш ясному світлі, — я почав розуміти, що моє рішення облишити паління саме тоді, коли я це зробив, було, можливо, не настільки необачним, як це здавалося на перший погляд, і було далеке від необдуманого. Я зірок із неба не хапаю, та і хоробрістю не відзначаюся, але те рішення, можливо, було і тим і іншим. Звісно, буває, що іноді ми перевершуємо самі себе. У будь-якому випадку, коли Діана пішла з мого життя, це дало змогу моєму розумові на чомусь зосередитися, це дало моєму стражданню словник, якого в іншому разі у мене не було б.
Звісно, я розмірковував про те, що час, коли я кинув палити, мабуть, відіграв роль у тому, що того дня сталося у кав’ярні «Готем», і я упевнений, що деяка правда у тому є. Але хто може передбачити такі речі? Жодне із нас не може пророчити заключні результати наших дій, і мало із нас навіть вдаються до цього; більшість із нас просто робить те що робить, щоб продовжити мить задоволення або припинити біль. І навіть коли ми діємо з найшляхетніших спонук, з останньої ланки ланцюга досить часто капає чиясь кров.
Через два тижні після того вечора, коли я своїми сигаретами бомбардував Західну вісімдесят третю вулицю, Гумбольдт зателефонував мені знову і цього разу формою звертання він обрав «містер Девіс» і того тримався. Він подякував за копії різноманітних документів, які я переправив йому через містера Рінга і сказав, що для «усіх чотирьох» настав час сісти за обідній стіл. Усі четверо для мене значилося — Діана. Я не бачив її з ранку того дня, коли вона дременула, і навіть тоді по-хорошому не розгледів її; вона спала, занурившись лицем у свою подушку. Я навіть словом не перемовився з нею. У мене закалатало серце, і я відчув, як зап’ястя руки, у якій тримав слухавку, здригається від ударів живчика.
— Є низка дрібничок, які треба владнати, і шерег суттєвих питань, що треба обговорити, і, здається, настав час дати цій справі хід, — сказав Гумбольдт. У моєму вусі розляглося його гидке хихотіння, ніби дорослий виказує дитині за якусь незначну провину. — Перед тим як звести докупи головних дійових осіб, завжди краще трохи зачекати на часі, свого роду невеличкий період прочахання, але, на мою гадку, зустріч віч-на-віч у цей час полегшила б…
— Дозвольте мені викласти це прямо, — сказав я. — Ви говорите про…
— Обід. — сказав він. — Післязавтра? Ви можете це, втиснути його у свій графік? — Звісно, можеш, вчувалося в його голосі. Лиш глянути на неї знову… відчути найлегший дотик її руки. Га, Стіве?
— У всякому разі на обід у четвер у мене нічого не призначено, так що клопоту немає. Маю прихопити із собою правника?
Подібно ріденькому холодцю в полумиску, у моєму вусі знову затремтіло гидке хихотіння. — Здається, що містер Рінг хотів би бути включеним, авжеж. А місце для обіду ви вибрали? — На мить я задавався питанням, хто буде сплачувати за цей обід, та мав лише посміхнутися своїй наївності. Я шаснув до кишені по сигарету, та замість цього… лиш загнав під ніготь великого пальця гостряк зубочистки. Здригнувся, висмикнув скалку, оглянув, чи немає на ній крові, нічого не зауважив і взяв її до рота. Гумбольдт щось сказав, але я не розчув. Вигляд зубочистки знову й знову нагадав мені, що на хвилях світового океану я пливу бездимним.
— Даруйте?
— Я запитав, чи знаєте ви кав’ярню «Готем» на П’ятдесят третій вулиці,
— на цей раз він сказав так, ніби втрачаючи терпіння. — Між Медісон-сквер і парком?
— Ні, але я упевнений, що зможу знайти.
— О дванадцятій?
— Дванадцята — саме якраз, — сказав я і подумав, може, попросити, щоб він передав Діані, щоб вона одягла зелену сукню в дрібненький чорний горошок і з розтином збоку. — Я тільки зв’яжуся зі своїм адвокатом.
— В голові промайнуло, що це була пихата, нікчемна фраза, від якої я хотів би відкараскатися якомога швидше.
— Зробіть це і зателефонуйте мені, якщо буде якась перешкода.
Я зателефонував Джону Рінгу, який поплямкав і помимрив (без обурення, але суттєво) достатньо, щоб виправдати гонорар за свої послуги, і потім підсумував, що він припускає, що «на часі» зустріч не завадить.
Я відклав слухавку, зручніше улаштувався перед монітором свого комп’ютера і задавався питанням, як я в дідька зможу знову зустріти Діану, принаймні не висмаливши одну сигарету заздалегідь.
Зранку, в день нашого наміченого обіду, Джон Рінг зателефонував і сказав, що не може бути присутнім і що я маю скасувати зустріч. — Моя матінка, — сказав він знеможено. Вона впала з проклятих східців і зламала собі кульшу. У Вавилоні[3]. Зараз я мчу на вокзал Пенн. Мушу встигнути на потяг. — Він говорив тоном чоловіка, який повідомляє, що має перетнути пустелю Гобі верхи на верблюді.
Я поміркував якусь мить, вертячи зубочистку між пальцями. Дві використані лежали біля мого комп’ютерного терміналу, кінці пожовані. Треба буде простежити за цим; неважко було уявити свій шлунок, набитий гострими скалками. Я зауважив, що заміна однієї поганої звички іншою здається майже неминучою.
— Стівене? Ви слухаєте?
— Так, — сказав я. — Мені прикро, що таке скоїлося з вашою матір’ю, але я не маю наміру скасовувати зустріч за обідом.
Той зітхнув і коли заговорив, то його голос звучав співчутливо, так само як і вичерпано. — Я розумію, що ви хочете побачити її, і саме з цього резону ви повинні бути дуже обережні і не допуститися ніяких помилок. Ви — не Дональд Трамп[4], а вона — не Іванна, та й не з випадком ми тут зіткнулися, де ви одержуєте свій вирок рекомендованим листом. Безпосередньо для себе ви добряче вели свої справи, Стівене, особливо за минулі п’ять років.
— Я знаю, але…
— І про-о-отягом тр-р-р-ьох цих років, — заглушив мене Рінг, налягаючи свій голос судової зали, ніби пальто, — Діана Девіс не була ні вашою дружиною, ні вашим другом, ні, хоч як би ви напружували свою уяву, вашим помічником. Вона була всього-на-всього Діаною Кослоу з містечка Паунд Рідж, і вона не вистилала вам шлях трояндами і не награвала вам на сопілці підбадьорливих мелодій.
— Ні, але я хочу її бачити. — І коли б він дізнався, про що я думав, геть збожеволів би: я хотів побачити, чи вона одягне зелену сукню в чорний горошок, бо вона збіса добре знала, що то була моя улюблена сукня.
Він зітхнув знову.
— Я не можу з вами дискутувати, бо пропущу свій потяг. Наступний буде аж о хвилині на другу.
— Гайда, мерщій на потяг.
— Так і зроблю, але спочатку я спробую прикласти ще одне зусилля, щоб напоумити вас. Зустріч, подібна цій, скидається на лицарський поєдинок. Правник — лицар; клієнт зменшений, на даний час, всього-на-всього до джури зі списом сера Правника в одній руці й вуздечкою його коня в іншій. — Було явно, судячи з його голосу, що це віддавна випробуваний і облюблений образ. — Ви намагаєтеся сказати мені, що коли я не можу бути там присутнім, ви збираєтеся скочити на мого огира і чвалом ринутися на того хлопа і без списа, без хоч поганенької кольчуги, без будь-якого забрала, ба, мабуть, і без черезсідельника?
— Я хочу бачити її, — сказав я. — Я хочу бачити, яка вона. Як вона виглядає. Гей, без вашої там присутності, Гумбольдт, можливо, навіть не захоче зі мною говорити.
— Було б незле, га? — сказав він і видав цинічний смішок. — Я не намагаюся відговорити вас від цього, чи не так?
— Ні.
— Добре, тоді я хочу, щоб ви притримувалися деяких порад. Якщо я дізнаюся, що це було не так і що ви спартачили усю роботу, я можу вирішити, що простіше взяти й відмовитись від справи. Ви чуєте мене?
— Я вас чую.
— Добренько. Не підвищуйте на неї голос, Стівене. Це — великий номер один. Це ви чуєте?
— Еге ж. — І не думав кричати на неї. Якщо я зміг кинути паління через два дні після того, як вона чкурнула від мене, — і тримаюся цього, — я думав, що зможу перетерпіти сто хвилин і три страви, жодного разу не назвавши її сучкою.
