На вежі стовбичило двоє вояків; сьогодні вони змінили зелену одежу на червону і світилися яскравими плямами, нерушні й закам’янілі. Стояли спиною один до одного, як бовван на два обличчя.

Олізар приплющувався; тут, під сонцем, було затишно сидіти, а немічне тіло просило тепла. Отож і плив на хвилях шепоту, що виникав, як шелест листя, і здивовано до нього прислухався:

– Острівець серед степу, до якого не заходять коні й звірі! Острівець, на якому поселяються ті, хто збився з дороги! Острівець, до якого не ведуть дороги, адже тут ні доріг, ні стежок!..

Він здригнувся. В глибині дому почулися кроки. В глухій тиші терся під ногами пісок, тужливо рипіло сухе дерево підлоги; іржаво завищали петлі, і знову терся пісок; рипіли дошки, начебто той пісок осипався з пліч того, хто йшов. Олізар сидів напружений і насторожений. Повернувся, аж заболіла йому шия, – на порозі виріс Розенрох. Шкіра на його обличчі – пергаменова, широкий ніс роздимав тонкі ніздрі, очі по-старечому голубі й вицвілі.

– Вітаю вас, пане! – сказав Олізар.

Розенрох тримав під обома пахвами по книзі. Зирнув на Олізара, а тоді повільно, по-старечому згинаючись, сів біля нього, перемістивши книги на коліна.

– Мені доручено розважити вас розумними бесідами, – сказав він. – Маєте до того схильність?

Олізар кивнув, він був радий будь-якій розвазі.

– Ця книга «Сефер Ієцира», – показав Розенрох. – А це «Зогар». «Книга творень» і «Блискіт». Я читаю ці книги хтозна-скільки літ і скажу вам, що мудрість їхня вища від зацікавлення чи знецікавлення. Це, пане, книги духу.

У Розенроха було всміхнене обличчя, а водянисті очі наче повилися каламутною плівкою.

– Я не все розумію у житті цього дому, – сказав навпрямки Олізар.

Розенрох різко повернувся до нього.

– Через це й доручено мені, пане, провести з вами кілька бесід. Чи чули ви, може, про Піко де Мірандолу чи хоч би про Рейхлина? Це великі вчителі, а книги, що я тримаю, – виклад найбільшого світового вчення…

– Чи давно живете тут, пане? – спитав Олізар.

Там, біля вежі, один з вартівників, який стояв лицем до них, заворушився. Щось сказав своєму товаришеві й показав у напрямку Олізара й Розенроха.

– Є ще один великий учитель, – мовив старий, і собі зирнувши на вартівників. – Вільгельм Постель. Вчення цих учителів – найвищий витвір духу. Тільки ми можемо пояснити, що таке Бог. Він захований, пане, – шепотів гарячково Розенрох, – і він, прошу вас, невимовний. Дух вище за будь-яке означення, всілякі слова та образи. Його назва, прошу вас, – ен-соф, так, саме ен-соф, запам’ятайте це високе слово, бо не знайду кращого. Це – ніщо, безмежжя, прошу вас, гляньте-но вгору! Отож, щоб конечно існувати, треба, – Розенрох ще більше стишив голос, а Олізар побачив, що від вежі йде стражник, тоді як другий так само незворушно дивиться у степ, – щоб ен-соф омежив себе. – Розенрох звів брови, вартівник ішов на них несхильно й монотонно. – Звідси й содцимцум, таємниця стягування. Отак, ваша милосте, творяться світи, так створюємося й ми, розумні істоти.

Червона одежа стражника на тлі зеленої трави й поруділих стін була наче розкладений вогонь, і Олізар знову побачив в уяві, як горять щогли на каторзі. То був вогонь звільнення, а цей вогонь на зеленому тлі – мертвий. Олізар відчув стиск у грудях: мертвий вогонь – це брязкіт ланцюгів і червоні кола в очах невільника; мертвий вогонь – це удар бича, який випікає на спині пружку.

– Мені дивно, – сказав він Розенроху. – Тут у вас усе не як в людей. Може, ліпше скажете мені, що твориться в цьому домі і хто вони, його посельці?

– Для цього, пане, треба пізнати науку, яку я вам викладаю. Потрібно пізнати велике світло невимовного, – сказав Розенрох. – Невимовне не змінюється від творення, о ні, прошу вас, можливість виявлятися, тобто бути й для іншого – ось первісна умова того другого. Порожнє місце, що є всередині абсолюту, й твориться від його омеження…

Вартівник уже стояв біля них і важко дивився на Розенроха. Старий скинув на нього оком, лоб у нього зросився потом, очі неспокійно забігали, але він докінчив думку.

– Через це, ваша милосте, – сказав він, – проміння ен-софу творить зриме проміння й еманує.

– Вас кличе князь! – чітко й різко сказав вартівник, і Розенрох наполохано підхопився. Затис під пахвами книги й швидко майнув досередини дому.

Олізар розсміявся. Але обличчя вартівника лишалося похмуре. Він тільки мигцем зирнув на Олізара, розвернувся й повільно пішов назад до вежі, червоно палаючи на земно-зеленому тлі трави.

Олізар звівся на рівні і раптом схвилювався: звідки той вартівник міг знати, стоячи на вежі, що Розенроха кличе до себе князь?

Налягла на нього втома – голуба вовняна хустка, якою зав’язано очі. Втома – білий хорт, що біжить порожнім степом, і його пазурі збиті й поламані; біжить він за червоним розтріпаним півнем; півень – гнів наш, дух супротивлення й дух бунтівничий; хустка лагідно покриває очі, наповнює повіки солодким щемом – розладнане тіло просить спочинку. Олізар сидить, покинутий усіма на ґанку, а сили в нього все ще нема.

Ступає в сіни: тут четверо дверей, йому знайомі тільки двоє: в його спочивальню і в їдальню. Одні двері ведуть з його опочивальні, а в їдальні також четверо дверей: в одні заносять їжу, в другі виходить князь і пані Павучиха, а в треті – Розенрох та дівчата. Хотів уявити собі дім і визначити, що за кожними з відомих йому дверей. Але в голові все поплуталося: все ще не мав він сили.

Сьогодні після обіду, коли князь і пані Павучиха виходили з покою, вона озирнулася на нього. В її очах померло по малесенькому вогнику, дві такі собі іскрички, які тільки мент посвітилися, такі собі тужні самоцвіти.

– Вам у нас буде непогано, – сказала вона тонким, як пріла нитка, голосом, і він згадав ці слова зараз, коли переступав власний поріг.

Сторопів. Двері, про які тільки-но згадував, було відчинено, і в них загойдалася тонка постать пані Павучихи. Протер очі – всю кімнату засновано яскравою й срібною павутиною.

– Як вам подобається моя робота? – спитала, гордо всміхаючись, пані Павучиха.

– Але що це?

– Це віддяка за казку, що оповідаєте, – сказала пані Павучиха. – Сподіваюся, ви не відмовитеся дооповісти її до кінця? Я вам сплела оцю сітку, – вона хитнула на тонкий, тремтливий шовк вигадливо сплетеної мережі, – щоб вас не мучили домовики. Вони навісні, пане, в цьому домі. Можуть, чого доброго, впасти на обличчя сонній людині і задушити, а чому ж? Одного такого ж нещасного мандрованця, як ви, вони задушили, і він, пане, так і не доказав нам своєї казки. Я виплакала, пане, тоді собі очі, два дні не затихаючи, так було мені його шкода!..

– Що ви таке говорите, пані? – вигукнув Олізар. – Хочете мене налякати? Але я й так боюся – так дивно у вашому домі, так тихо! Скажіть, чому у вас так навіжено тихо?

– Багато запитуєте, – сказала пані Павучиха, підтискаючи губи. – Знайте одне: вас тут люблять. І я люблю, бо хочу дослухати казку. Не вигадуйте нічого химерного, не запитуйте багато, живіть і диште, і вас тут ніхто не зачепить.

– Бачу, пані, ви нікуди звідси не виїжджаєте, – сказав Олізар. – Це правда?

– Хто може виїхати звідси, пане? Я навіть не знаю такого слова: виїжджати. Хіба може серце виїхати з тіла і чи може рука, відірвавшись від тіла, піти гуляти бозна-де?

Олізар стояв сторопілий. В мозку його почали шугати червоні з білим смуги; еге ж, наче охоплені вогнем вітрила. Вогонь падав на білу тканину і, виїдаючи круглу чорну дірку, танцював. Таких кіл було десятки, і коли два з них з’єднувалося, з’являлася вогниста вісімка, яка незабаром роз’їжджалась у коло одне, широке; вісімки, подумав він, – це схрещені і сплетені запитальні знаки. Йому гуло в голові, щось чорне й холодне підпливало знизу – жах, наче жук, що повзе, роздираючи ніжне червоне тіло, в печеру, щоб закам’яніти там хрестом.

– А що робите ви в цьому домі, пані? – спитав Олізар. – Ви княгиня?