Навколо будинку Флодегрена вже назбирався натовп, тож інспекторові довелося проштовхуватися між збентеженими сусідками в домашніх капцях і спраглими до цікавинки перехожими, які, витягуючи шиї, намагалися зазирнути через плечі похмурих поліцейських.

— Розступіться! — втомлено виголосив Гарт, — Кримінальний розшук, офіційне розслідування! Розійдіться громадяни, не заважайте!

Громадяни поволі розходилися, скорботно зітхаючи, та вже, мабуть передчуваючи кухонні посиденьки з лейтмотивом: «а от сьогодні на нашій вулиці…» Інспектор ставився до таких із погано стримуваним презирством. Наскільки ж нудним і беззмістовним повинно бути життя, щоби нагла смерть ближнього викликала таке пожвавлення!

— Ну, що тут в нас, Отарка? — звернувся Гарт до підлеглого, — Де ви знайшли тіло?

— В дворі, пане інспектор. На дереві. Ну ми, звичайно, вже зняли покійного звідти, а то що ж йому там теліпатися?

— Ну і, звичайно, перетовкли там усі сліди, так сержант? Дуже винахідливо.

— Сліди, пане інспектор? Ви вже вибачайте, але він же ж того… сам…

— От у цьому ми ще не можемо бути впевнені, — роздратовано мовив Гарт, — чи не знаєте, скільки вбивств було інсценовано під самогубства? Га, мовчите? А, що з вами говорити, телепні! Покажіть мені покійного.

Покійний виглядав не надто. Щоправда, повисіти він встиг не так довго, та і холодно було надворі. Але це спотворене, безформне (якесь навіть ожіночнене, чи що?) обличчя… Звісно, нічого вимагати від трупа вольового зосередження на чолі… Хоча інспектор вже другий десяток років працював у поліції, і покійники стали для нього звичним видовищем, Гартові все ж таки менш неприємно було мати справу з трупами незнайомих йому людей. Його все іще неприємно вражала різниця між живою людиною і її рештками. Мовби якась зла пародія, насмішка над дорогоцінними сподіваннями людини на її виключний статус у світобудові.

Гаразд, досить. Інспектор оглянув загиблого, намагаючись на око визначити, чи не має на його тілі ознак насильства чи примусу. Дуже вже йому хотілося вірити, що смерть ця справді — насильницька. Гарт сновигав по вітальні Флодегрена, сподіваючись знайти хоча б щось, що надало б нового поштовху розслідуванню. Ага! Під склом на робочому столі лежала фотокартка з портретом усміхненої молодої жінки з підписом «Не дрейф Боел, все буде супер!». Це обличчя було знайоме Гартові… за якусь мить він пригадав, де він бачив її раніше. Це ж Анелі Жижель, жінка, яка стала однією з перших жертв злочинної організації! Тобто, саме з неї розпочався кривавий список тих, хто так і не повернувся з заробітків. Мабуть, бідолашна занадто активно намагалася вирватись з полону чи навіть необачно погрожувала своїм «працедавцям» викриттям.

Що ж, значить, зв’язок таки існує!

— Пане інспектор! — раптом гукнули знадвору, — Тут якийсь знак на дереві!

— Що там ще?

Гарт, втішений знахідкою та сповнений оптимізму, вискочив до невеличкого дворику коло будинку Флодегрена. Сержант Отарка та двоє констеблів із зацікавленням розглядали щось на стовбурі могутнього дерева, яке височіло якраз посеред двору.

— Це те дерево, на якому повісивсь… тобто, ну, висів, коли ми його знайшли, наш покійник.

— Можете не пояснювати, — хихотнув Гарт, в якого неочікувано покращився настрій, — тут всього одне дерево!

— А, точно. Дивіться, тут щось вирізано.

Справді, на стовбурі дерева бовванів свіжий поріз. Форма його нагадувала латинську літеру Z, поставлену на нижній куток.

— Та-аак, ясно, — протягнув інспектор, нічого не розуміючи.

Що означала ця літера? Гарт замислився. Такі значки вирізали молоді дурисвіти, все у стилі «тут був А, А любить Б, Б — курва», і т. д. Тут був? А може й справді? Зет. Може, це — чийсь ініціал? Якщо латинкою — то, мабуть іноземець? Зальц? Зондер? Цаппель? Ого. Серце інспектора забилося швидше. Цаппель, цей плюгавий помічник Панчека, який вусмерть впився на поминках! Як же він раніше не здогадався? Треба негайно перевірити цього субчика. І привід є, вдячно подумав Гарт. Злощасний Флодегрен, ти ще прислужишся слідству!

Нажаль, інспектор у своєму запалі не помітив, що знак на дереві, якщо і нагадував літеру Z, то лише у дзеркальному відображенні.

Злий на себе та свою безпорадність, яка призвела до загибелі Анелі, я спробував провести невеличке власне розслідування. Мої пошуки не були ні складними, ні тривалими. Інтуїція, яка ніколи не була моєю сильною стороною, тепер спрямовувала мене до єдино правильного рішення, як рука влучного мисливця спрямовує спис. Мені вдалося знайти чиновника, паскудного хапугу, який покривав всі ці брудні справи з фіктивною Au Pair. Я ледве стримувався, спостерігаючи як цей вдоволений товстун з масним писком крокує від ресторану до свого авто, певно, заробленого тим же безчесним шляхом. А моя — чи не єдина після твоєї смерті? — подруга Анелі, як і інші жінки, яких відчай змусив шукати кращої долі, гинуть або ж назавжди втрачають себе десь у брудних завулках світових клоак!

І тоді я наважився… Хельдо, я певен, ти мене зрозумієш.

А потім… одного дня я прокинувся аби побачити примарний флер вже просто перед собою. Я протирав очі, сподіваючись, що це лише ранкова слабкість. Але ні, весь світ було затягнуто прозорим мерехтінням. Кінець світу чи що? Навряд. Лише мого світу, мого необов’язкового життя… Що ж, все справедливо, саме час. Я не буду пручатися; мені нема чого втрачати. Може якраз навпаки… якщо справді існує та безодня, в яку мені випало зазирнути, я скоро зустріну тебе?

…ця руна зветься Ейваз. Космічне дерево. Смерть і новий початок. Всесвіт, пронизаний нескінченною дорогою, якою я сьогодні йтиму до тебе.

Магістр казав, що існувати повинно лише те, у чому є сенс, оскільки все решта лише збільшує міру хаосу. Він прибув для невеличкої ревізії, і, боюсь, в мене немає для нього втішних новин…

Над містом сходила блякла урбаністична зоря. Вранішні перехожі ховалися в блакитний сморід, тупцюючи по своїх беззмістовних справах. Під їхніми ногами плюскотіла багнюка, багнюка плескала в їхніх очах.

Розчахнуте жерло підземки. На дверях якийсь дотепник вишкрябав: «заходячи, облиште сподівання». Гм. Мабуть, ніхто вже не боїться пекла. Вони, певне, просто не в стані уявити собі муки, гірші за цю вранішню штовханину, яка викликає нудоту та стійку людиновідразу. Кидаючи пластиковий обол, приречені зникають за скляною брамою аби потрапити в багаторукі обійми чудовиськ гекатонхейрів.

— Ти програв. В цьому світі немає ніякого сенсу, — сказав Магістр.

— Чому ж, панотче? — мовив я приречено.

— А, — він подивився крізь мене відстороненим поглядом, — сенс — це все, що ми любимо. Якщо ж воно втрачає цінність, то…

Натовп атакував нас з безтямною люттю стихії. За якусь мить Магістр зник у юрбі, і слова його розчинилися у булькотінні людської твані. Проте, я зрозумів, що він хотів сказати: любов — це більше, ніж реальність. Це — виправдання.

Цілий день я намагався знайти хоч слід цієї древньої магії. Так, я хотів виграти. Ми посперечалися з Магістром на цей світ, бо я не вважав його безнадійним. Я прагнув довести Магістрові, що цей світ іще здатний продукувати власний сенс, обдираючи себе як старі шпалери та обновлюючись силою мутації уподобань і прагнень. Я хотів переконати його в тому, що любов, а значить і сенс — це не просто психосоматична індукція, не просто сила звички. Любов до ближнього, любов до пива… хоч би й до трьох апельсинів. Fin amor et fol amor. Шляхетна і ница, витончена і примітивна. Бодай якась!

Спершу я натрапив на фей. Вони збираються коло самої брами, з якої постійно дме холодний вітер. Ви бачили їх неодноразово, але, певно, не звертали уваги. Такі приземкуваті, з обличчями заспаними і злими, в теплих кожушках; вони проводжають очима натовп і перемовляються. Вони продають почуття: радість і сум, провину і вдячність, прихильність, ніжність чи навіть хіть. Гарно прикрашені стрічечками, на будь-який смак, у різних комбінаціях. Так, продають. Феям теж треба на життя заробляти. Здається, справжні почуття тепер непотрібні, купити простіше. От і торгують. На жаль, тут мені нічого не світить.