— Маєте, — сказав він, звертаючись до очей і брудних облич (часто спотворених) тих, що стояли, спостерігаючи за ними з того боку дороги, але подумки уявляв собі Лахмітника. — Це все, більше немає. Ви задоволені? — Й одразу ж дістав відповідь із власних уст. — Чому. Він. Це зробив?
Клай глитнув слину. Відповідь на це питання хотіли знати не тільки фонери — на нього очікувально дивилися Ден та інші. Він помітив, що Джордан тримається за пасок Тома, наче боїться відповіді Клая не менше, ніж мала дитина — шумної вулиці. Вулиці, якою на великій швидкості мчать вантажівки.
— Він сказав, що такий спосіб життя, як у вас, — неприйнятний, — відповів Клай. — Узяв мій револьвер і зніс собі голову, перш ніж я зміг його зупинити.
Запала тиша, яку порушувало тільки каркання ворон. Потім монотонно й бундючно заговорив Джордан.
— Наш спосіб. Єдиний.
Наступним був Ден. Повторив слова так само монотонно.
«Якщо вони не розлючені, то не відчувають нічого», — подумав Клай. — Сідайте в. Автобус.
Вони послухалися. Клай пробрався за кермо, запустив двигун і рушив на північ трасою-160. Не минуло й хвилини, як він помітив якийсь рух ліворуч. То були фонери. Вони рухалися на північ узбіччям — власне, понад узбіччям — рівною шеренгою, наче стояли на невидимому конвейєрі, що рухався дюймів на вісім вище від рівня землі. А потім, попереду, де дорога піднімалася на схил, вони здійнялися значно вище, десь футів на п'ятнадцять, утворивши людську арку на тлі похмурого, затягнутого хмарами неба. Спостереження за фонерами, які зникали за вершиною пагорба, нагадувало спостереження за людьми, що з'їжджають з незначного підвищення на невидимих американських гірках.
Аж ось елегантна симетрія порушилася: одна з фігур, що піднімалися, впала на узбіччя, як підстрелена качка з висоти семи футів, не менше. То був чоловік у рваному шматті, яке колись було спортивним костюмом. Він дзиґою закрутився на землі, відштовхуючись однією ногою і тягнучи другу. Коли автобус проїжджав повз нього на швидкості п'ятнадцять миль за годину, Клай побачив, що обличчя чоловіка перекошене від люті, а губи рухаються: він вочевидь випльовував із себе свою передсмертну заяву.
— Отже, тепер ми знаємо, — глухо сказав Том, що сидів із Джорданом на задньому сидінні, перед відділенням для багажу, куди вони покидали свої рюкзаки. — Із приматів вийшла людина, з людини вийшли фонери, з фонерів — літаючі телепати з синдромом Туаре. Кінець еволюції.
— Що таке синдром Туаре? — спитав Джордан.
— Хай мені грець, синку, якщо я знаю, — відповів Том, і неймовірно, але всі розсміялися. А невдовзі вже реготали (навіть Джордан, який не розумів, з чого сміється), поки маленький жовтий автобус повільно котив на північ — повз фонерів, що піднімалися й піднімалися вгору, і здавалося, що цій процесії не буде кінця.
Кашвак
1
Через годину, після того як вони від'їхали од місця пікніка, де Рей застрелився Клаєвим револьвером, автобус проїхав повз щит, на якому було написано:
ЯРМАРОК ПІВНІЧНИХ ОКРУГІВ
5-15 ЖОВТНЯ
ПРИХОДЬТЕ ВСІ, ПРИХОДЬТЕ КОЖНИЙ!!!
ВІДВІДАЙТЕ КАШВАКАМАК-ХОЛ І НЕ ЗАБУДЬТЕ ПРО УНІКАЛЬНИЙ «НОРТ-ЕНД»
* ГРАЛЬНІ АВТОМАТИ
(У ТОМУ ЧИСЛІ ДЛЯ ГРИ В ПОКЕР)
* «ІНДІАНСЬКЕ БІНҐО»
ВИ БУДЕТЕ У ЗАХВАТІ!!!
— Господи, — пробурмотів Клай. — Ярмарок. Кашвакамак-хол. Ісусе. Кращого місця для зграї не знайдеш.
— Що це за ярмарок? — спитала Деніз.
— Звичайнісінький окружний ярмарок, — відповів Клай, — тільки більший за деякі інші й менш впорядкований, бо відбувається у місцині, де немає самоуправління. А ще бізнес у Норт-Енді. Усі мешканці штату Мен знають про Норт-Енд на ярмарку північних округів. До певної міри він має таку саму погану славу, як і мотель «Сутінковий».
Том зажадав дізнатися, що таке Норт-Енд, але перш ніж Клай зміг пояснити, їх перебила Деніз.
— Он іще двоє. Маріє, Ісусе, я знаю, що це фонери, але мене все одно нудить.
У пилюці на узбіччі лежали чоловік і жінка. Вони померли чи то в обіймах, чи то від жорсткої сутички. От тільки обійми начебто були не в стилі фонерів. Дорогою на північ вони бачили з півдюжини мертвих. Практично не залишалося сумніву в тому, що це постраждалі зі зграї, що приходила за ними до автобуса. Удвічі більше фонерів безцільно брели на південь, часом по одному, часом парами. Одна з таких пар, вочевидь не розуміючи, куди прямує, спробувала спинити автобус, коли він проїжджав повз них.
— Правда, було б добре, якби вони всі до здійснення того, що запланували для нас на завтра, або повипали зі зграї, або попадали мертвими? — спитав Том.
— Не розраховуй на це, — відповів йому Ден. — На кожну жертву і на кожного дезертира, яких ми бачили, припадає двадцять-тридцять таких, котрі мають незіпсовану програму. І тільки Господь Бог відає, скільки їх чекає на нас у тому Кашваці.
— На це теж не варто розраховувати, — трохи різкувато відповів Джордан, що сидів поруч із Томом. — Баг у програмі — хробак — це вам не абищо. Усе може початися з маленької неприємності, а потім раптом раз — і все повисло. Я граю в одну гру, називається «Стар Маг». Ну, тобто, колись грав у неї. Так один чувак у Каліфорнії сильно розсердився, бо весь час програвав, до того розізлився, що запустив хробака в систему, і той за тиждень зжер усі сервери. Практично півмільйона ґеймерів через цього придурка повернулися до комп'ютерного пасьянсу.
— У нас немає тижня, Джордане, — нагадала йому Деніз.
— Знаю. І також знаю, що не всі вони можуть за одну ніч накритися.. . але це можливо. Тому я не полишаю сподівань. Я не хочу померти, як Рей. Він втратив... надію. — По Джордановій щоці скотилася сльоза.
Том обійняв його.
— Ти не помреш, як Рей, — сказав він хлопчику. — Ти виростеш великим... як Біл Ґейтс.
— Я не хочу бути таким, як Біл Ґейтс, — насупився Джордан. — Б'юся об заклад, у Біла Ґейтса був мобільник. Ціла дюжина мобільників, взагалі-то. — Він випростувався. — Але я багато віддав би, щоб дізнатися, як така кількість цих бісових ретрансляторів може досі працювати, якщо немає електроенергії.
— ФЕМА[43], — глухо сказав Ден.
Том і Джордан, мов за командою, повернули до нього голови. На губах Тома з'явилася обережна посмішка. Навіть Клай подивився у дзеркало заднього огляду.
— Гадаєте, я жартую? — спитав Ден. — На жаль, це не жарт. Я читав про це статтю в журналі, поки сидів у приймальні лікаря, в очікуванні огидного огляду, коли доктор натягає рукавички і потім лізе тобі...
— Будь ласка! — вигукнула Деніз. — Усе й так погано. Цю частину можна було б і пропустити. Що було в тій статті?
— Після одинадцятого вересня ФЕМА зажадала від Конгресу й отримала-таки велику суму грошей — не пригадую точно, скільки, але йшлося про десятки мільйонів, — для того, щоб оснастити вежі-ретранслятори стільникового зв'язку в масштабах усієї країни аварійними генераторами тривалої дії, аби забезпечити зв'язок у країні на випадок координованих терористичних атак. — Ден помовчав. — Схоже, все у них вийшло.
— ФЕМА, — повторив Том. — Не знаю, сміятися мені чи плакати.
— Я би порадила тобі написати листа своєму конгресменові, але він, мабуть, збожеволів, — похмуро пожартувала Деніз.
— Він був божевільним ще до Імпульсу, — неуважно відповів Том, потираючи потилицю і дивлячись у вікно. — ФЕМА. А знаєте, це навіть логічно. Довбана ФЕМА.
— А я би багато дав за те, щоб дізнатися, навіщо вони влаштували таку грандіозну акцію, аби тільки схопити нас за барки й доставити туди, куди їм треба, — сказав Ден.