Відбивши серію ударів і вловивши відповідний момент, Самсон перейшов у контратаку. Вовкулака завив, діставши прямо в ніс, захитався від копняка в коліно, а від удару в груди полетів на стовбур сосни. Глухо стукнуло, але й цього разу череп витримав. Потвора загарчала й скочила, нахиливши голову, як атакуючий бик, збираючись із самого лише розгону повалити гіганта. Спроба не вдалася, Самсон навіть не здригнувся, обхопив вовкулаку руками, і так вони й стояли, достоту Тесей і Мінотавр, крекчучи, пхаючи один одного й орючи ногами підстилку. Нарешті переміг Самсон. Він відкинув потвору і вдарив її кулаком — а кулак був як таран. Глухо стукнуло — сосна-бо й далі стояла там, де й досі. Тепер Самсон не дав чудовиську часу для нападу. Підскочив — і вліпив кілька могутніх і точних ударів, від яких вовкулака став навкарачки. Самсон же опинився за ним. Зад потвори, не покритий шерстю і червоний, був прекрасною мішенню, промахнутися було неможливо, а черевики Самсонові були важкі. Від копняка вовкулака заверещав і полетів, уже вчетверте врізавшись мордою у стовбур нещасної сосни. Самсон дав йому піднятися рівно настільки, щоби зад знову зробився мішенню. І копнув ще раз, вкладаючи в копняк ще більше сили. Вовкулака шкереберть скотився з бережка, з плюскотом впав у річку, вискочив із неї, як олень, прохлюпав через болото, із тріском продерся крізь лозняк і втік у пущу. Завив він лише раз, уже звіддаля. Доволі жалібно.

Шарлей піднявся. Він був блідий. У нього тряслися руки й ходором ходили литки. Але він швидко себе опанував. Тільки тихо лаявся, потираючи і масуючи шию.

Підійшов Самсон.

— Ти цілий? — запитав він. — Неушкоджений?

— Підступом мене взяв, курвий син, — виправдовувався демерит. — Ззаду підійшов… Ребра мені трошечки надвередив… Але я й так би з ним упорався. Якби не штани… Я дав би собі раду…

Він опам'ятався під багатозначними поглядами.

— Кепські були мої справи, — зізнався він. — Замалим шию мені не зламав… Дякую за допомогу, братчику. Ти врятував мене. Я міг, що й казати, втратити життя ні за цапову душу.

— Життя життям, — перебив Самсон, — а от задницю свою ти б цілою не виніс. Тут цього ликантропа знають, вся округа його знає. Ще людиною він також мав пристрасть до збочень, і у вовчій шкурі це в нього залишилося. Тепер він чигає на таких, хто скидає штани і відкриває слабину. Звик, паскудник, іззаду цапнути, знерухомити… А потім… Сам розумієш.

Шарлей, поза сумнівом, розумів, бо помітно здригнувся. А потім посміхнувся і простягнув велетневі правицю.

Повний місяць світив-зачаровував, річка, що бігла дном котловинки, зблискувала в його світлі, як меркурій[258] у тиглі алхіміка. Багаття стріляло полум'ям, сипало іскрами, потріскували поліна і смолисті гілки.

Шарлей не проронив жодного уїдливого дотепу, жодного слова невдоволення — обмежився тим, що крутив головою і кілька разів зітхнув, чим засвідчив своє стримане ставлення до всього цього заходу. Але брати участь у заході не відмовився. Рейневан же взяв участь з ентузіазмом. І з оптимізмом. Передчасним.

На прохання дивного велетня вони повторили весь ритуал екзорцизму, виконаний у бенедиктинців, тому що, на думку Самсона, не можна було виключити, що в такий спосіб знову відбудеться трансформація, тобто він повернеться до свого звичного буття, а монастирський кретин — до свого великого тіла. Тому вони повторили екзорцизм, намагаючись нічого не оминути. Ні цитат з Євангелія, ні з молитви до Михаїла Архангела, ні з «Пікатрикса», перекладеного вченим королем Леона і Кастилії. Ні з Ісидора Севільського, ні з Цезаря Гайстербахського. Ні з Рабана Мавра, ні з Михайла Пселла.

Не забули повторити і заклинання — і проти Ахарона, Егея і Гомуса, і проти Фалега, Ога, Пофіеля і жахливого Семафора. Спробували все, не оминаючи ні «йобса, гопса», ні «гакс, пакс, макс», ні «гав-гав-гав». Рейневан із величезними зусиллями навіть згадав і повторив арабські — чи псевдоарабські — сентенції, почерпнуті з Аверроеса, Авіценни й Абу Бакра Мухаммеда ібн Закарія аль-Разі, відомого в західному світі як Разес.

І все надаремно.

Не вдалося вловити жодного здригання і зрушення Сили. Нічого не сталося і нічого не відбулося, якщо тільки не рахувати скрекоту птахів, що долинав із лісу, і фиркання коней, наляканих криками екзорцистів. Зокрема ж, дивний прибулець і далі був Самсоном, силачем з бенедиктинського монастиря. Якщо навіть прийняти, що стосовно невидимих світів, паралельних буттів і космосів не помилялися ні Дунс Скот, ні Рабан Мавр, ні навіть Мойсей Леонський разом із рештою кабалістів, досягти нової трансформації не вдалося. Як не дивно, найменш розчарованим здавався найбільш зацікавлений.

— Підтверджується теза, — проговорив він, — що в магічних заклинаннях значення слів і взагалі звуків відіграє дуже невелику роль. Вирішальною є духовна схильність, рішучість, зусилля волі. Мені здається…

Він урвав себе, немовби чекаючи на запитання або коментар. Не дочекався.

— У мене немає іншого виходу, — закінчив він, — крім як триматися вас. Мені доведеться супроводжувати вас. Розраховуючи на те, що коли-небудь повториться те, чого котромусь із вас — або вам обом — вдалося випадково досягти в монастирській каплиці.

Рейневан з тривогою подивився на Шарлея, але демерит мовчав. Він мовчав довго, поправляючи компрес із листя подорожника, який Рейневан приклав до його подряпаної й покусаної шиї.

— Що ж, — сказав він нарешті, — я твій боржник. Попри сумніви, розвіяти які, братчику, тобі вдалося не до кінця, якщо ти хочеш супроводжувати нас у дорозі, я не заперечую. Ну його к бісу те, ким ти є. Але ти зумів довести, що в дорозі ти більше придасися, ніж завадиш.

Велетень мовчки поклонився.

— Тому-то, — вів далі демерит, — разом нам має добре й весело мандруватися. Якщо, природно, ти будеш ласкавий утримуватися від надмірної демонстративності в публічному проголошенні тез про своє потойбічне походження. Ти повинен — вибач за відвертість — радше взагалі утримуватися від будь-яких заяв. Твої висловлювання надто вже разюче суперечать твоїй зовнішності.

Гігант поклонився знову.

— А ким ти є насправді, повторюю, мені загалом байдуже, сповіді або зізнань я не чекаю і не вимагаю. Але я хотів би знати, яким іменем тебе називати.

— «Чому, — стиха процитував Рейневан, пригадуючи трьох лісових відьом та їхнє віщування, — ти питаєшся про моє ім'я? Воно дивне».

— Істинно так, — посміхнувся гігант. — Nomen meum, quod est mirabile…[259] Збіг цікавий і цілком очевидно — не випадковий. Адже це «Книга суддів Ізраїлевих». Слова відповіді, яку на своє запитання одержав Маноах… Батько Самсона. Так що нехай і далі буде Самсон, адже це ім'я нітрохи не гірше за інші. А прізвище, що ж, прізвищем я можу завдячувати саме твоїй, Шарлею, фантазії і винахідливості… Хоча зізнаюся, що мені темніє в очах від самої лише думки про мед… Щоразу, як тільки згадаю собі те своє пробудження, там, у каплиці, з липучим глечиком у руці… Але приймаю. Самсон Медок, до ваших послуг.

Стінолаз, що сідав на дзвіницю костелу, розполохав граків; чорні птахи злетіли з гучним карканням і почали ширяти донизу, на дахи будинків, обертаючись у повітрі, ніби клапті сажі, які з пожежі відносить вітром. Граки мали чисельну перевагу й не давали так легко зганяти себе з дзвіниць. Вони ніколи не капітулювали би перед звичайним стінолазом. Але це не був звичайний стінолаз, граки зрозуміли це відразу.