Рейневан швидко опустив голову, відчуваючи, як у нього знову червоніють вуха і кров приливає до щік.
— Де там, — засміявся князь, — нашому схолярові до єресі. Таж він же з порядної родини, на священика і медика в празькому університеті вчиться. Чи так, Рейнмаре?
— З дозволу вашої милості, — Рейневан ковтнув, — я в Празі вже не вчуся. За порадою брата я покинув Каролінум у дев'ятнадцятому році, невдовзі після святих Абдона і Сена… Себто відразу після дефенес… Ну, знаєте коли. Тепер думаю, може, до Кракова по науку спробую… Або до Лейпцига, куди більшість празьких професорів пішли… До Чехії не повернуся. Доки тривають заворушення.
— Заворушення! — з рота збудженого чеха вилетіли і прилипли до ладанки кілька смужок капусти. — Гарне слівце, нічого сказати! Ви тут, у мирній країні, навіть уявити собі не можете, що в Чехії єресь витворяє, ареною яких жахливих речей є ця нещасна країна. Під'юджуваний єретиками, вікліфістами, вальденсами й іншими слугами сатани набрід повернув свою бездумну злість проти віри і церкви. У Чехії знищують Бога і палять Його святині. Убивають слуг Божих!
— Звістки до нас доходять, — підтвердив, облизуючи пальці, Мельхіор Барфусс, вікарій любушського єпископа, — справді страшні. Вірити не хочеться…
— А треба вірити! — ще голосніше крикнув Ян Неєдлий. — Бо жодна звістка не перебільшена!
Пиво з його кухля вихлюпнулося. Агнєшка Кантнерівна мимоволі сахнулася, затуляючись, мов щитом, стегенцем каплуна.
— Хочете приклади? Прошу дуже! Різня ченців у Чеському Броді й Помуці, убиті цистерціанці в Збраславі, Велеграді й Мніховому Градищі, убиті домініканці в Піску, бенедиктинці в Кладрубах і Постолопртах, убиті невинні премонстратки в Хотишові, убиті священики в Чеському Броді і Яромержі, розграбовані та спалені монастирі в Коліні, Мілевську і Златій Коруні, збезчещені вівтарі й образи святих у Бржевнові й Воднянах… А що витворяв Жижка, цей скажений пес, цей антихрист і диявольське поріддя? Кривава різня в Хомутові й Прахатіцах, сорок священиків спалено живцем у Бербуні, спалені монастирі в Сазаві та Вілемові, святотатства, яких не допустив би й турок, жахливі злочини і жорстокість, звірства, побачивши які, здригнувся би й сарацин! О, воістину, Боже, доки ж ти не судитимеш і каратимеш за кров нашу?
Тишу, в якій чути було тільки, як шепоче молитву олесницький капелан, перервав глибокий і дзвінкий голос смагляволицього і широкоплечого лицаря, гостя князя Конрада Кантнера.
— Цього могло б не бути.
— Тобто? — підняв голову домініканець. — Що ви хочете цим сказати, пане?
— Усього цього можна було легко уникнути. Досить було не спалювати Яна Гуса в Констанці.
— Ви, — примружився чех, — уже там, тоді захищали єретика, кричали, протестували, петиції складали, я знаю. А рації не мали ні тоді, ні тепер. Єресь шириться як кукіль, а Святе Письмо наказує бур'яни випалювати вогнем. Папські булли повеляють…
— Облиште булли, — урвав його смагляволиций, — для соборних диспутів, вони кумедно звучать, коли на них посилаються в корчмі. А в Констанці я мав рацію, можете собі казати, що хочете. Люксембуржець королівським словом і охоронною грамотою гарантував Гусові безпеку. І слово, і клятву він порушив, тим самим заплямувавши честь монарха і лицаря. Спокійно дивитися на це я не міг. І не хотів.
— Лицарська клятва, — пробурчав Ян Неєдлий, — має даватися для служіння Богу, байдуже, хто клянеться, зброєносець чи король. Ви називаєте служінням Богу дотримання клятви і слова, даних єретикові? Ви називаєте це честю? Я називаю це гріхом.
— Я, якщо взагалі даю слово, то даю лицарське слово перед лицем Бога. Тому дотримую його навіть із турками.
— Із турками дотримувати слова можна. А з єретиками — ні.
— Воістину, — дуже серйозно сказав Мацєй Кожбок, познанський офіціал. — Мавр або турок загрузнув у поганстві через темноту й дикість. Його можна навернути. Відщепенець же і схизматик від віри і Церкви відвертається, насміхається над ними, блюзнірствує. Тому-то він Богові у сто разів огидніший. І будь-який спосіб боротьби з єрессю добрий. Адже ніхто, хто йде на вовка чи на пса скаженого, не стане, якщо він при здоровому глузді, просторікувати про честь і лицарське слово. Проти єретика все годиться.
— У Кракові, — гість Кантнера повернув до нього засмагле обличчя, — канонік Ян Ельгот, коли треба впіймати єретика, за ніщо має таємницю сповіді. Єпископ Анджей Ласкаж, якому ви служите, велить робити те ж саме священикам познанської єпархії. Усе годиться. Воістину.
— Не приховуєте, пане, своїх симпатій, — кисло промовив Ян Неєдлий з Високого. — Тож і я своїх не приховуватиму. І повторю: Гус був єретиком і мусив був піти на вогнище. Король римський, угорський і чеський слушно вчинив, не дотримавши слова, даного чеському єретикові.
— І за це, — парирував смуглолиций, — так його тепер чехи люблять. Через це він утікав з-під Вишеграда з чеською короною під пахвою. І тепер королює над Чехією, але в Буді, бо на Градчани його нескоро впустять.
— Насміхатися з короля Сигізмунда собі дозволяєте, — зауважив Мельхіор Барфусс. — А ви ж йому служите.
— Саме тому.
— А може, з іншої якоїсь причини? — в'їдливо скреготнув чех. — Адже ви, лицарю, під Танненбергом билися проти госпітальєрів Діви Марії на боці поляків. На боці Ягайла. Короля-неофіта, явного симпатика чеської єресі, що охоче прислухається до схизматиків і вікліфістів. Племінник Ягайла, віровідступник Корибутович, любісінько господарює в Празі, польські лицарі в Чехії убивають католиків і грабують монастирі. І хоч Ягайло вдає, нібито це все діється без його волі й згоди, та чомусь сам із військом проти єретиків не рушає! А якби рушив, якби з королем Сигізмундом у хрестовому поході об'єднався, то з гуситами було би покінчено за одну мить! То чому ж Ягайло цього не робить?
— Отож-бо, — смагляволиций знову посміхнувся, й усмішка його була дуже багатозначною. — Чому? Цікаво.
Конрад Кантнер голосно кашлянув. Барфусс почав вдавати, нібито його цікавить виключно капуста з горохом. Мацєй Кожбок прикусив губу й похитав головою зі сумним виразом обличчя.
— Що правда, — визнав він, — то правда. Римський король не раз показав, що він не друг польській короні. Звичайно, на захист віри кожен великополянин, бо за них я можу ручатися, охоче встане. Але тільки якщо Люксембуржець дасть гарантію, що коли ми рушимо на південь, то ні хрестоносці, ні бранденбуржці до нас не вторгнуться. Але як би він мав таку гарантію дати, якщо разом із ними замислив поділ Польщі? Чи я не маю рації, князю Конраде?
— Та про що тут розводитися, — винятково нещиро посміхнувся Кантнер. — Ми вже надміру, здається мені, політикуємо. А політика не йде у парі з їжею. Яка, до речі, холоне.
— А от якраз і треба про це говорити, — запротестував Ян Неєдлий, на радість молодих лицарів: до них дісталися уже два горщики, яких вельможі, що поринули у розмову, майже не торкнулися. Одначе радість виявилася передчасною: вельможі довели, що можуть балакати і їсти одночасно.
— Ви ж подивіться, шановні, — продовжував, поглинаючи капусту, колишній пріор монастиря Святого Климентія, — це не тільки чеська справа — оця вікліфівська зараза. Чехи, а я їх знаю, готові й сюди прийти, як ходили на Моравію і до Ракус[72]. Можуть прийти і до вас, панове. До вас усіх, як ви отут сидите.
— Пхе, — надув губи Кантнер, копирсаючись ложкою в мисці в пошуках шкварок. — У це я не повірю.
— А я тим більше, — фиркнув пивною піною Мацєй Кожбок. — До нас, до Познані, їм дещицю задалеко буде.
— До Любуша і Фюрстенвальда, — проговорив з повним ротом Мельхіор Барфусс, — теж із Табора неблизька дорога. Овва, та я не боюся.
— Тим більше, — додав із негарною усмішкою князь, — що скоріше самі чехи гостей дочекаються, ніж на когось підуть. А надто зараз, коли Жижки не стало. Я так собі гадаю, що гості от-от з'являться, чехи їх уже з дня на день чекати повинні.
