“Висновки, — подумав Домараск, — уже давно зроблено. Їх зробив Флютик, Богухвал Неплах, який тепер гарячково шукає винних. Бо Фогельзанг, у цьому немає жодної таємниці, отримав із Табора кошти. Величезні гроші, які малі піти на фінансування “спеціальних операцій”. Гроші явно були занадто великі, а завербовані у Фогельзанг люди — занадто спеціальні. Результат — зникли гроші, зникли люди. І швидше за все — безповоротно”.

— Зв’язковий і координатор Фогельзангу, — сказав вій під поглядом, який його підганяв, — був, як я вже сказав, убитий. Обставини вбивства були не тільки загадковими. Вони насторожували, а поголос зробив із них просто жахіття. Страх перед смертю може перемогти лояльність і відданість справі. У великій тривозі й боячись за життя про лояльність забувають.

— Про лояльність забувають, — повільно повторив прибулець. — А ви про вашу забули б?

— Моя не є непевною.

— Розумію.

“Сподіваюся, що так, — подумав Домараск. — Сподіваюся, що ти зрозумів. Бо я знаю чутки, які ходять серед оточення Прокопа і Флютика, — про зраду, про змову. Змова, ще б пак! Формують якусь секретну “спеціальну групу”, вербуючи до неї шахраїв з темною біографією, які на перший сигнал про загрозу дезертирують і викрадають довірені їм гроші. А після цього шукають змови.

І присилають у Шльонськ убивцю”.

Пралі над Млинівкою сварилися і звинувачували одна одну в проституції. Рибалки лаялися. Учні декламували Овідія.

“Цікаво, — подумав магістр, зачиняючи вікно, — де зараз цей тип?”

— Ти знаєш цю жінку? — запитав друга Парсіфаль Рахенау. — І цю панну?

— Ти ж бачив, що я з нею вітався, — буркнув у відповідь, попускаючи пояс, Генріх Барут на прізвисько Шпачок. — Що я її в ручку чмокав. Ти думаєш, я маю звичай чужих бабів у руку чмокати? Це моя стрийна, Грозвіта, видно, в дорозі. Та товстощока — то її покоївка. А та, яка в чепчику, — її економка.

— А панна?

— Дочка стрийни, отже, моя кузина. Стрийна — дружина мого стрия. Але не стрия Генріха, який сидить на Смарховіцах і якого звуть Гейнеманом, ані того з Голої Гори, Генріха, якого звуть Журавлем, а того третього, наймолодшого батькового брата, якого звати…

— Генріх, — відгадав Парсіфаль Рахенау, який задивився на світловолосу дівчинку.

— Ти з ним знайомий? А, ну то тоді ти знаєш. Так от, він — мій стрий, стрийна — його дружина, а дівчисько — їхня донька. Звати її Офка. А що це ти на неї так витріщаєшся, га?

— Я… — почервонів хлопець. — Нічого… Я тільки так…

Офка фон Барут тільки вдавала, ніби повністю зайнята тим, що вертиться на лаві, махає ногами, постукує ложкою по мисці, витріщається в стелю і смикає за кінець коси. Насправді вона вже давно помітила зацікавленість зброєносця і зненацька вирішила відреагувати. Показавши йому язика.

— Коза, — з відразою прокоментував Шпачок. Парсіфаль не прокоментував. Він був цілковито зачарований. Єдине, що його непокоїло, — це питання спорідненості. Рахенау були споріднені з Барутами, котрась із сестер дядька Гавейна була, здається, кузиною тітки дружини Генріха, якого звали Журавлем. Така річ, напевно, потребувала диспенси[121], а з диспенсою бувало по-різному. Парсіфаль думав про одруження як про неприємний обов’язок, якщо не взагалі покарання, але тепер зрозумів поза будь-яким сумнівом, що якщо вже женитися, то він у тисячу разів більше воліє світловолосу Офку фон Барут, ніж худу як тріска і прищувату Зузанну, яку вперто сватав Рахенау її батько, старий Альбрехт фон Гакеборн, пан на Пшевозі. Парсіфаль мав твердий намір відтягувати одруження, скільки вдасться. Але з роками Зузана Гакеборн могла щонайбільше примножити свої прищі, натомість Офка мала задатки вродливої панни. Вельми вродливої панни…

Вродлива in spe панна, явно втішена його зацікавленням, спочатку вишкірила на нього нижні зубки, а тоді знову звісила язичок аж на підборіддя. Матрона в чепчику, яка сиділа поруч, різко її вишпетила. Офка вишкірила зубки, цього разу, для різноманітності, - верхні.

— Скільки… — пробурмотів Парсіфаль Рахенау. — Скільки їй буде років?

— А що мене це може обходити? — відмахнувся Шпачок. — І тебе, якщо вже ми про це говоримо? Жери швидше цю кашу, нам тра в дорогу. Пан Пута розгнівається, якщо ми не приїдемо до Клодзька вчасно.

— Якщо не помиляюся, — пролунало коло них, — я маю справу зі шляхетними панами лицарями Генріхом Барутом і Парсіфалем фон Рахенау?

Вони підвели голови. Біля них стояв ксьондз, високий, сивуватий. З очима кольору заліза. А може, вони тільки здавалися такими в задимленому повітрі корчми?

— Таки так, — Парсіфаль Рахенау схилив голову. — Таки так, святий отче. Це ми. Але ми не лицарі. Ще не пасовані…

— Але ж це, — усміхнувся ксьондз, — тільки питання часу. Та ще й недовгого, я впевнений. З вашого дозволу, я отець Шльосскнехт, слуга божий… Ох і холодно ж сьогодні… Випити б грітого вина… Чи панове лицарі зроблять мені честь і погодяться, щоб я приніс по кухлику і для них? Є охота?

Шпачок і Парсіфаль перезирнулися, проковтнули слину. Охота була, ще й велика. Гірше було з готівкою.

— Отець Шльосскнехт, слуга Божий, — ксьондз, ставлячи на стіл кухлі, поновив презентацію. — Тепер при бжегській колегіаті. До того капелан лицаря Отто Кауффунга, упокій, Господи, його

душу…

— Капелан пана Кауффунга! — Парсіфаль Рахенау відірвав погляд від Офки фон Барут, мало не захлинувшись грітим вином. — Клянуся головою святого Тибурція! Таж він, у битві порубаний, на моїх руках сконав! Два роки тому це було, у вересні, у Голеньовських борах. Я був у його почті, на який напали бриганти[122]! Тоді, коли розбійники двох панн викрали, Біберштайнівну й Апольдівну. Щоби пізніше їх обох поганьбити, небог.

— Боже, будь милостивий, — склав руки ксьондз. — Невинних панн поганьблено? Скільки ж то зла у світі… Скільки зла… Скільки гріху… А хто ж міг на таке діло наважитися?

— Лицарі-розбійники. Їхнім ватажком був Рейнмар Беляу. Лотр і чарівник.

— Чарівник? Неймовірно!

— Повірите, коли розкажу. Я на власні очі бачив… Та й чув немало…

— Я також багато що розповісти можу, — Шпачок сьорбнув з кухля. Його щоки вже неабияк розчервонілися. — Бо і я бачив чорнокнижницькі штучки цього Беляу! Відьом бачив, які на шабаш летіли! І людисьок побитих на гостинці під Франкенштейном, біля Горохової гори!

— Бути не може!

— Може, може, — хвалькувато запевнив Шпачок. — Правду повідаю! Людей пані Дзержки де Вірсінг, торговки кіньми, побили Чорні Вершники. Рота Смерті. Дияволи! Самі чорти у цього Беляу на послугах! Не повірите, коли я вам розповім!

Залізноокий ксьондз запевнив, що повірить. Гріте вино вдаряло в голову. Розв’язувало язики.

— Як ви сказали, велебний? — наморщив лоба Фричко Ностіц, закидаючи сідло на балку. — Як вас звуть?

— Отець Габершрак, — повторив ксьондз тихим голосом. — Канонік у костелі Пресвятої Діви в Ратиборі.

— Так-так, я чув про вас, — підтвердив з абсолютно впевненим виразом обличчя Фричко. — То яка у вас до мене справа? Така пильна, що ви аж у стайні мене переслідуєте? якщо йдеться про Гедвіжку Штраухівну, оту, що якраз із Ратибора, то клянуся, хай мене спалить святий Антоній, вона бреше. Батьком її байстряти я бути ніяк не можу, бо пендзлював її тільки раз, та й то в задок.

— Та ні, та ні, - швидко промовив ксьондз. — Йдеться про зовсім іншу справу, ніж Штраухівна, запевняю вас. Хоча, я б сказав, не менш делікатну. Я хотів би довідатися… Гм-м-м… Я хотів би довідатися про обставини смерті мого близького родича. Ой, може, все-таки ні… Я б радше волів…