«Ця дівчинка, — сказала собі Сара, зітхнувши, — одна із багатьох. І вона голодніша за мене».

Дівчинка — «одна із багатьох» — глянула на Сару і трошки посунулась, щоб дати їй дорогу. Вона звикла посуватись. Уже знала: коли вона потрапить на очі полісмену, той скаже їй: «Забирайся звідси».

Сара затисла в руці чотирипенсову монетку й кілька секунд вагалась. Потім звернулась до бідолашної:

— Ти голодна? — запитала вона.

Дівчинка відсунулася ще трошки.

— А то нє? — сказала вона хрипко. — Кишки зводить!

— Ти сьогодні не обідала? — запитала Сара.

— Не обідала, — дівчинка щільніше притулилася до стіни. — Не снідала, й не вечеряла. Нічо не їла!

— Відколи? — запитала Сара.

— Не знаю. Сьодні точно нічо не їла. Сидю тут, прошу милостиню — ніхто не дає.

Одного погляду на неї було для Сари досить, аби почуватися ще більш голодною і слабкою. Але в її голові й далі крутилися дивні думки, вона далі вела розмову із собою, хоча й почувала біль у серці.

«Якщо я принцеса… — міркувала вона. — Усі принцеси, навіть ті, яких позбавили трону й заслали у вигнання, завжди діляться з простолюдом. Особливо коли бачать когось, хто бідує більше, ніж вони. Принцеси завжди діляться. Одна булочка коштує пенні. Якби в мене був шестипенсовик, я могла би з’їсти шість булочок. А так жодна з нас не наїсться. Але все ж це буде краще, ніж нічого».

— Зажди хвильку, — сказала Сара жебрачці й зайшла до крамнички.

У булочній було тепло і смачно пахло. Жінка, що там працювала, саме збиралася поставити на вітрину чергову порцію гарячих булочок.

— Скажіть, будь ласка, — запитала Сара, — ви не губили чотири пенси — срібну чотирипенсову монетку?

І вона простягнула жінці гроші.

Жінка подивилась на монетку, а потім на дівчинку — на її натхненне обличчя і подертий, проте колись дорогий одяг.

— На щастя, ні, — відповіла вона. — Ви її знайшли?

— Так, — відповіла Сара. — У канаві.

— Тоді заберіть її собі, — порадила жінка. — Вона, певно, лежала там уже з тиждень. Одному Богу відомо, хто її загубив. Ви ніколи цього не довідаєтесь.

— Я так і знала, — відповіла Сара, — але подумала, що буде правильно запитати у вас.

— Не кожен би так зробив, — мовила жінка, видаваючись водночас збентеженою, заінтригованою і доброзичливою. — Може, ви хочете щось придбати? — додала вона, помітивши, як Сара дивиться на булочки.

— Якщо можна, чотири булочки, — сказала Сара. — Адже вони коштують пенні за одну.

Жінка підійшла до вітрини й поклала булочки у паперовий пакунок.

Сара помітила, що до пакунка потрапило шість булочок.

— Вибачте, я просила чотири, — уточнила дівчинка. — У мене є тільки чотири пенси.

— Я покладу ще дві на додачу, — сказала жінка і приязно поглянула на дівчинку. — Наважусь припустити, що ви їх якось з’їсте. Ви голодні?

Перед Сариними очима поплив туман.

— Так, — відповіла вона, — я дуже голодна. Хочу подякувати вам за доброту, і… — Сара збиралась додати: «на вулиці є дівчинка, значно голодніша, ніж я». Та цієї миті до крамнички увійшло двоє чи троє покупців, і всі вони поспішали, тож Сарі лишилось тільки подякувати ще раз і вийти з булочної.

Жебрачка і досі сиділа, забившись у куток біля сходів. У своєму мокрому й брудному лахмітті вона виглядала просто страхітливо. Вона втупилась поперед себе, і в її погляді читалося заціпеніння і страждання. Сара помітила, як бідолашна дівчинка витерла своєю брудною загрубілою рукою раптову сльозу і, здавалося, сама була здивована тим, що плаче. Вона щось бурмотіла сама до себе.

Сара відкрила паперовий пакунок і дістала звідти одну з гарячих булочок — вона одразу ж почала холонути в її замерзлій руці.

— Поглянь, — сказала вона, кладучи булочку на коліна жебрачці, — яка вона смачна й гаряча. З’їж її, і ти вже не будеш така голодна.

Дівчинка пильно подивилась на Сару — здавалось, ніби таке несподіване, дивовижне везіння налякало її. Потім вона схопила булочку й почала запихати її до рота — їла жадібно, во-вовчому глитаючи великі шматки.

— Боже мій, Боженько! — Сара чула, як жебрачка хрипко шепотіла від дикої радості. — Боже милий!

Сара дістала три булочки та поклала ще і їх.

Хрипкий, жадібний голос звучав просто страхітливо.

«Вона голодніша, ніж я, — сказала сама до себе Сара. — Вона вмирає з голоду». Її рука тремтіла, коли вона клала четверту булочку. «А я не вмираю», — сказала вона і поклала п’яту.

Маленька лондонська дикунка і далі відкушувала булочку великими шматками й жадібно ковтала. Вона занадто переймалась поглинанням їжі, щоб подякувати, а крім того, її ніколи не вчили гарних манер. Бідолашна була немов дика тваринка.

— Прощавай, — сказала Сара.

Перейшовши на той бік вулиці, вона озирнулася. Дівчинка у кожній руці тримала по булочці й раптом припинила жувати, щоб поглянути на неї. Сара легенько кивнула їй, і жебрачка, подивившись на неї довгим здивованим поглядом, труснула у відповідь своєю кудлатою головою. Доки Сара не зникла в натовпі, дівчинка так і сиділа — не починала кусати нову булочку і навіть не доїла ту, яку вже почала.

Цієї миті жінка, що працювала в булочній, подивилася крізь вітрину.

— Боже милий! — вигукнула вона. — Ця юна міс віддала свої булочки жебрачці! Але ж вона сама хотіла б їх з’їсти. Так-так, вона виглядала голодною. Хотіла б я дізнатись, чому вона так зробила.

Вона трохи постояла перед вітриною, розмірковуючи. Зрештою цікавість перемогла. Жінка вийшла за двері і звернулась до дівчинки-жебрачки:

— Хто дав тобі ці булочки? — спитала вона.

Дівчинка кивнула, вказуючи головою на Сарину постать, що вже ледве виднілась.

— А що вона сказала? — поцікавилась жінка.

— Спитала, чи я голодна, — відповів хрипкий голос.

— А що ти відповіла?

— Сказала, що кишки зводить.

— А потім вона зайшла, купила булочки і віддала їх тобі?

Дівчинка кивнула.

— І скільки вона тобі дала?

— П’ять.

Жінка задумалась.

— Собі лишила тільки одну, — стиха промовила вона. — А могла би з’їсти всі шість, я бачила це по її очах.

Вона ще раз поглянула на постать, що віддалялась, і відчула себе такою збентеженою, як не почувалась уже багато днів.

— Шкода, що вона пішла так швидко, — промовила жінка з булочної. — Я би з радістю дала їй дюжину булочок.

Потім вона повернулась до дівчинки-жебрачки.

— Ти ще голодна? — спитала вона.

— Я все врем’я голодна, — пролунало у відповідь. — Але зараз не так страшно.

— Заходь сюди, — сказала жінка й відчинила двері крамнички.

Дівчинка підвелась і пошкандибала слідом за нею. Запрошення до теплого місця, в якому повно хліба, здалося їй неймовірним дивом. Вона не знала, що далі буде. Але їй було байдуже.

— Грійся, — мовила жінка, вказуючи на коминок у невеличкій задній кімнаті. — І слухай сюди: коли тобі треба буде шматок хліба, приходь до мене й проси. Присягаюся, я ніколи тобі не відмовлю — заради доброти тієї юної міс.

Сару трохи втішало те, що одна булочка ще лишилася. Зрештою, вона й досі була тепла — а це краще, ніж нічого. Ідучи вулицями, дівчинка відщипувала маленькі шматочки й повільно їла їх, щоб вистачило на довше.

— Припустимо, це чарівна булочка, — казала вона. — І один її шматочок дорівнює цілому обіду. Мені стане зле від переїдання, якщо я і далі так запихатимусь.

Уже стемніло, коли вона дісталася до площі, де стояв Зразковий пансіонат. У будинках горіло світло. У кімнаті, де Сара зазвичай бачила когось із членів Великої Родини, штори були ще не завішені. Часто о цій порі їй доводилось бачити, як джентльмен, котрого вона називала містером Монморенсі, сидів у великому кріслі, а довкола нього купчилась малеча — діти щось розповідали, сміялися, мостились на ручках крісла, залазили на коліна або тулились до батька. Ось і цього вечора його оточила зграйка дітлахів, проте зараз містер Монморенсі не сидів. Навпаки, відчувалося, що відбувається щось незвичне. Схоже було на те, що містер Монморенсі збирається у довгу мандрівку. Перед дверима будинку стояв екіпаж; зверху до нього ременями була пристебнута велика валіза. Довкола батька пританцьовували діти, щось йому щебетали й пробували повиснути на його руках. Вродлива рум’яна матір стояла поруч, немовби кажучи щось наостанок. Сара затрималася ще на мить, щоб подивитись, як тато піднімає менших дітлахів, аби поцілувати на прощання, і схиляється до старших — теж для поцілунку.