— Зробимо так, як ти кажеш, завтра зранку, — сказав індійський джентльмен.

— Дякую, — мовила Сара. — Розумієш, я добре знаю, як це — бути голодною. Тоді тобі дуже важко, навіть вдавати не виходить.

— Так, так, моя дорогенька, — погодився індійський джентльмен. — Певно, що так. Спробуй забути про це. Іди сюди, сідай на стільчик поближче до мене і пам’ятай лише про те, що ти — принцеса.

— Так, — усміхнулася Сара, — і тому я можу роздавати булочки і хліб простим людям.

Вона підійшла поближче, сіла на стільчик для ніг, а індійський джентльмен (йому подобалось, коли вона його подеколи так називала) поклав її темну голівку собі на коліна й погладив по волоссю.

Наступного ранку міс Мінчін, визирнувши у вікно, побачила видовище, що не принесло їй ані найменшого задоволення. Екіпаж індійського джентльмена, запряжений доглянутими кіньми, під’їхав до сусіднього будинку. Сходами спустився їхній власник і впізнавана маленька постать, загорнута у м’яке, розкішне хутро, що нагадало міс Мінчін минулі дні. Дівчинку супроводжувала ще одна знайома постать, сам вигляд якої неабияк роздратував директорку. Це була Беккі — у ролі постійної компаньйонки вона супроводжувала свою юну господиню, несучи її речі. Обличчя Беккі стало кругленьким і приємно порожевіло.

Незабаром екіпаж зупинився перед дверима булочної. І дивно — саме тоді, коли з нього виходили пасажири, власниця булочної принесла піднос із гарячими паруючими булочками, щоб виставити їх на вітрину.

Коли Сара увійшла до крамнички, жінка повернулась і поглянула на неї, а потім, облишивши булочки, підійшла до конторки. Спочатку вона розглядала Сару напруженими поглядом, а потім її добре обличчя проясніло.

— Певна, я вас пам’ятаю, міс! — промовила вона. — Але…

— Так, — сказала Сара, — якось ви дали мені шість булочок на чотири пенси, і…

— Ви віддали п’ять із них маленькій жебрачці! — перебила її жінка. — Мені це з голови не виходить. Мені спочатку аж не вірилось.

Вона повернулась до індійського джентльмена і сказала:

— Вибачте мені, пане, але зараз рідко хто з молодих помічає голодне обличчя… Я ж то не раз про це думала. Ви вже пробачте мою вільність, міс, — глянула вона на Сару, — але у вас тепер рум’янець з’явився… Ви виглядаєте краще, ніж тоді… коли…

— Мені зараз справді краще, дякую вам, — мовила Сара. — І ще я… значно щасливіша. А прийшла я, щоб дещо у вас попросити.

— У мене, міс? — вигукнула господиня булочної, весело усміхнувшись. — Оце несподіванка! Звісно, міс, чим я можу бути корисною?

І тоді Сара, схилившись до конторки, розповіла про свій задум, про холодні дні, голодних жебраків і булочки.

Жінка дивилась на неї приголомшено і уважно слухала.

— Оце так не чекала! — промовила вона, вислухавши пропозицію. — Зроблю все з величезною втіхою. Я працюю сама на себе й не можу зробити багато власним коштом, а горе й біда на кожному кроці. Та наважусь вам сказати, що після того дня я роздала багато шматків хліба. Це ви мене надихнули… Ви так змерзли і виглядали такою голодною, та все ж віддали булочки, наче та принцеса.

Індійський джентльмен мимоволі усміхнувся. На вустах Сари теж з’явилася легка усмішка — вона пригадала, що казала сама собі, коли клала булочки на обдертий поділ голодної жебрачки.

— Вона виглядала дуже голодною, — сказала дівчинка. — Навіть голоднішою за мене.

— Вона вмирала від голоду, — погодилась жінка. — Вона мені багато разів розказувала, як вона сиділа там під дощем і відчувала, як голод, наче вовк, роздирає її нутрощі.

— То ви її ще бачили відтоді? — вигукнула Сара. — Ви знаєте, де вона тепер?

— Авжеж, — відповіла жінка, і її усмішка ще більше подобріла. — Вона тут, у задній кімнаті, міс. Живе в мене вже місяць. Стала такою чистенькою, роботящою дівчинкою, і так допомагає мені в крамниці й на кухні, що важко й повірити, знаючи, як вона жила раніше!

Жінка ступила до дверей невеличкої задньої кімнати і гукнула помічницю. За мить вийшла дівчинка і наблизилася до конторки. Це й справді виявилась та сама жебрачка, але тепер на ній був чистий, охайний одяг. Схоже, їй уже не доводилось голодувати. Вона дуже соромилась, але мала вродливе личко, і не виглядала такою грубою — з її очей зник колишній здичавілий вираз. Дівчинка відразу ж упізнала Сару — спинилась і не могла відвести від неї очей.

— Розумієте, — сказала жінка, — я запропонувала їй приходити, коли вона буде голодною.

І коли вона прийшла, доручила їй якусь роботу. Працювала вона ретельно, і якось так вийшло, що я звикла до неї… Зрештою я поселила її в себе. Тепер вона мені допомагає, добре поводиться — чемна і вдячна дівчинка. Її звати Енн. А прізвища вона не знає.

Дівчатка стояли й дивились одна на одну кілька хвилин. Зрештою Сара вийняла з муфти свою долоньку, простягнула її над конторкою. Енн прийняла її, і їхні погляди зустрілися.

— Я дуже рада, — сказала Сара. — І ось про що я подумала. Може, місіс Браун дозволить, щоб саме ти роздавала булочки і хліб дітям. Може, тобі це було б до душі — адже ти й сама добре знаєш, як це — бути голодною.

— Так, міс, — промовила дівчинка.

І якимось чином Сара відчула, що вони порозумілися, хоча дівчинка мовила лише два слова, і тільки стояла та дивилась. Енн не відводила погляду навіть тоді, коли Сара з індійським джентльменом вийшла з крамнички, сіла у свій екіпаж і від’їхала.