Він її розумів, хоч і почував щось схоже на образу, на досаду, що оці люди на деякий час розлучили їх, ще й відтиснули його вбік, заявляли на неї якісь права, принаймні право розділити з нею радість, і зовсім ігнорували його самого, його право, навіть не підозрюючи про це. Водночас він почував і досаду на себе. «Я, здається, можу все, а от цього не можу, — думав він. — Чого я не можу підійти і сказати: „Мила, кохана, я тебе люблю і особливо бажаю щастя в цей вечір“. Я ще жодного разу не сказав їй „мила“. А я ж думаю саме так. А от сказати не вмію. Це в мені так глибоко, що страшно видобувати нагору, аби воно не тьмяніло. Воно таке стидне…» Він сказав по — сільському «стидне» й зрозумів, що воно єднається з соромом, закладеним у ньому з дитинства.

«А хто б з присутніх не посоромився сказати ці слова? Дмитро Іванович? Ні. Юлій? Теж не сказав би. Хіба що Вадим. Вишукано, коректно. „Я вас кохаю“. Але не зовсім щиро. А я таки скажу їх сьогодні. Пізніше».

Борозна мовчки одійшов у дальній кінець зали. Але й гуди до нього долинав Нелин голос. І про що б вона не говорила, він відчував, що її слова найперш адресовані йому. І це сповнювало його бентежності й радості.

Гості сідали за столи. Не вельми дотримуючись якихось умовностей, не пильнуючи субординації: вперемішку — старші й молодші, чоловіки й жінки, доктори і лаборанти. Мабуть, ніде нема такої єдності поколінь, як серед науковців. Старість чи молодість тут мимоволі міряються гостротою розуму, здатністю людини мислити, вхопити проблему, й те, наскільки вона її схоплює, означає, якою мірою вона сучасна.

Уже після третьої чарки зал гудів, як прикладена до вуха коробка з жуками. Неля розпашіла од вина й була дуже гарна. З неї вже спали скованість і страх, натомість її заповнила радість, а також безмірне почуття вдячності. Вона не знала, чим його виразити, що сказати, й коли піднесла свою маленьку чарочку до чарки Дмитра Івановича, в неї на очах виступили сльози. Вона згадала, як прийшла до нього безпомічною лаборанткою, як він сам, засукавши рукави чесучевого піджака, учив її найпростіших, найпримітивніших речей, як навертав на читання літератури, як підбирав тему, як потім вона сама йому обридала, а він терпляче слухав, виправляв, заперечував. Він слухає терпляче їх усіх, вони по клітині, по молекулі розкрадають його мозок і серце.

Неля так розхвилювалася, що пролила собі на сукню вино й, затуливши обличчя рукою, побігла на своє місце. А Дмитро Іванович і собі розгубився, крутив у руках чарку, не знаючи, що тепер з нею робити, — випити чи поставити. На щастя, ніхто не звертав на нього уваги, й він лишився віч — на — віч із своїм хвилюванням і своїми думками. То було гарне хвилювання й гарні думки, і він попустив їх, попустив, оддався на їхню волю, як оддається стомлений верхівець на волю розумного коня. Йому думалось про те, що добре приносити комусь щастя, що тоді й сам почуваєшся гарним і, навіть усвідомлюючи це, не одбираєш од себе, а додаєш собі. Особливо, мабуть, коли робиш добро повсякчас, день у день. «І таки робиш. Через себе — для людей. Або й… через людей — для себе. Бо просто так: „загальне благо“, „добро для всіх“ —слова, та й годі. Нема такого лакмусу, щоб їх перевірити. Це потрібно для самої людини. Для мене насамперед, і тоді буде для багатьох. Усі казали про Нелю: манірниця, чепуруха, а я побачив, що є у ній щось — вогник цікавості, серйозність, настійливість, і от вона таки знайшла своє. І з нею знайшов я».

Дмитро Іванович був у тому настрої, коли все здається прекрасним, коли людина забуває прикрощі, коли вона настроєна тільки на добре.

Навіть утома, яка, почував, сьогодні дужче, ніж будь — коли, налягла на плечі, не могла зіпсувати йому настрою. Що ж, утома… Старію, од того нікуди не дінешся. О тій хвилі, коли споглядав заставлений стіл, йому спливла на думку дивна аналогія. Він подумав про життя як про велетенську сулію, з якої він усе надпиває і знає, що остається не багато (й то гущі), й страшно стає думати, скільки там лишилося.

Він таки допив чарку й пішов на балкон. Там розташувалися курці, переважно молодь. Вони зручно прилаштували на карнизі пляшку й чарки, потягували коньяк, потягували сигарети, вели жваву дискусію. Дмитро Іванович підійшов і собі. Він любив отакі дискусії, де не вельми дотримувалися послідовності, а то й логіки, де не раз гіпотетичне видавали за доведене, де час здебільшого вимірювався світловими роками, а простір — безконечністю, а потім несподівано опинялися на вузенькому плацику власних дослідів, власної лабораторії, у конкретному часі сьогоднішнього дня.

— …Ви все про безсмертя, про тисячоліття людини! — гарячкував розігрітий коньяком, завжди сором'язливий Юлій. — А що воно може дати? Десять разів перше кохання? Дудки. Радість юного пізнання життя? Хріна з редькою. Це буде нудне життя в проміряному в усі кінці світі. Я не вірю, що наука зможе дати людині нові чуття чи обновити старі. Тут‑таки, — тицяв він пальцем у груди Вадимові, — що ти мені не кажи: дух і тіло. Вона зможе дати механічне тіло. А дух пригасне. Дух не в божому розумінні, звичайно. Та й для кого ця безконечність життя? І для Гітлера, для Герострата, для тупого босяка теж? Для обраних? Ще гірше. Я навіть не вірю, що розв'язання нашої проблеми дасть користь. Ну, нагодуємо людство, а що тоді воно робитиме далі? Еге ж, Вікторе Васильовичу?

Він оглядався, шукаючи підтримки, й найчастіше звертався до Борозни. Може, тому, що старший серед них віком і науковим званням, а може, й справді довіряючи його обізнаності та ерудованості. Треба думати, це дуже не подобалося Вадимові, котрий вважав себе не менш обізнаним і ерудованим, а те, що Борозна стояв на щабель або й два на науковій драбині вище за нього, викликало особливу неприязнь. Але він умів триматися. І далі кидав слова зверхньо, мовби знехотя:

— Голодна теорія.

— Я не зовсім з вами згоден, — звертаючись до Юлія, несподівано підтримав Бабенка Борозна. — Людство не може жити без руху, без мети. А це його одвічний біль, одвічна мета. Згадайте хоча б: уся дотеперішня література збудована на хлібі: Тесленко, і Золя, і Мирний, і Достоєвський.

— Нагодувати людство — це не мета, — сказав Юлій. — Це клопоти дня.

— Їх ще треба позбутися, — сказав Борозна. — На землі ще й зараз голодують мільйони людей.

— Припустімо, розв'язали, — сказав Юлій. — Але хіба матеріальний добробут зробить кращою душу? Дідька лисого. Може, навіть навпаки. Отож і виходить, що нагодувати людей — мета утилітарна.

— Про це добре казати на повний шлунок, — припалив цигарку Борозна. — Це мета благородна, та й, опріч усього, в ній самій — рух, прагнення. Тут я більше солідаризуюся з Вадимом.

Але ця солідарність, очевидно, й була особливо неприємна Вадимові. І він спробував якось одмежуватися од Борозни, знайти іншу стежку, пішовши по якій, одколовся б од Борозни й не заперечив того, що казав допіру.

— Іноді мені здається, — сказав він вагомо, і ця вагомість, як завжди, закликала до уваги, змушувала слухати, — що людство втомилося. Весь час відбувається девальвація прагнень, ідей. Світ старіє. Старіють континенти, системи, цивілізації. Рух іде по замкненому колу. Він не збігається з прагненням.

— Але ми прийшли до того, щоб пізнати цей закон і заволодіти ним, — твердо сказав Борозна. — І не звалюйте все в одну купу. Світ — він не однаковий. І люди не однакові. Деякі випадають з загалу. Але під впливом обставин змушені маскуватись. Значить, вони усвідомлюють, що їхні думки не повноцінні, ущербні, несуть шкоду суспільству.

Вадим красивим, ледве помітним порухом губів випустив кілька майже ідеальних кілець диму, що жовто засвітилися проти відчинених дверей, попливли вгору й сховалися в темряві, його обличчя, його погляд були сповнені неприхованої іронії.

— Це ми кажемо, що володіємо світом, — вдавши, що не збагнув натяку Борозни, сказав Бабенко. — Насправді ж володіємо лише його тінню, її для нас досить, та й часто ми думаємо, що вона світ. Чи володіли ним ті, що жили до нас? Греки, наприклад. Чи володітимуть ті, що прийдуть після нас? Якими б швидкими ракетами вони не літали, світ теж полонить їх.