Половину вікна затуляв кактус — високий, гіллястий, з довгими, як циганські голки, колючками — інститутські дотепники казали, що господар цієї кімнати і кактус доповнюють одне одного. З обох книжкових шафок під лівою стіною — праворуч стояв довгий лабораторний стіл — звисало довге кучеряве віття традесканцій — дівчата подбали про затишок для свого шефа.
Він сидів під шафою, на сонечку, так що коричнювато — фіолетове листя мало не торкалося його голови, переглядав статтю, написану аспірантом третього року Варченком для журналу. Робочий день завідуючого відділом наполовину й складається з читання, перевірок, правок усіляких тез авторефератів, статей.
У двері легенько постукали, й Марченко одразу здогадався, що це хтось із жінок, бо хоч він і запроваджував стосунки нецеремонні, робочі, не стукаючи заходили тільки чоловіки, та й то не всі. Та ще Світлана Кузьмівна Хорол, на правах заступника. На його запрошення до кабінету вступила Неля Рибченко. Як завжди, акуратно й елегантно зачесана, в строгому сірому костюмі й білій блузочці.
— Дмитре Івановичу, я скоротила свій виступ, — сказала надміру стримано, якось аж сухо, з чого він здогадався, що вона вже змагається з хвилюванням. — Прогляньте, будь ласка.
Він одклав статтю і взяв Нелин виступ, який вона мала виголосити сьогодні о третій годині на захисті своєї дисертації. Неля сіла поруч, поклала ногу на ногу, чекала.
У цю мить Дмитро Іванович подумав, що його все життя оточували гарні жінки. Була це випадковість чи й якесь свідоме прагнення з його боку?.. Але Неля Рибченко… — про щось подібне не личило навіть і думати.
І Дмитро Іванович надміру серйозно подивився на Нелю й зосереджено, надто зосереджено почав читати її виступ. Проте йому не вдалося прочитати за один раз. Хряпнули напружені протягом двері, і до кабінету незграбно, боком зайшов Юлій. На його довгому, наївному обличчі була написана рішучість, майже виклик, він підійшов до столу і поклав перед Марченком якийсь іноземний журнал. Це було звичайно, до нього часто приходили з такими журналами, там публікувалися статті про роботу, подібну тій, яку провадили вони, він сам привчив своїх молодших колег до цього, сам вимагав «міряти пульс суперників». З журналу виглядала закладка, Дмитро Іванович розгорнув його в тому місці.
— Я погано читаю по — французьки, — сказав він майже вибачливо, спіткнувшись уже на другому слові в заголовку статті.
Юлій тицьнув пальцем у закладку — на ній було написано переклад заголовка.
— Та ви ж просто молодець, тут ідеться про ту ж мішень, що і в нас, — вигукнув Марченко, прочитавши переклад і далі не помічаючи написаної на обличчі Юлія жертовної рішучості. Вхопив на столі червоного олівця й написав на палітурці журналу великими буквами: «Sinе mоrа», ще й підкреслив двічі.
— Журнал з академки, — сказав Юлій, щоб зупинити руку шефа, яка замахнулася для третього разу. — По — французькому в нас читають Пінчук і Бобров. — І швидко вийшов з кабінету.
Нелі хотілося крикнути, щоб шеф не читав цієї статті, вона розхвилювалася, розсердилася на Юлія, а потім подумала, що, може, той зробив не так уже й неправильно, розкопавши в бібліотеці цей журнал і поклавши його шефові на стіл. Якщо, звичайно, Дмитро Іванович таки прочитає цю статтю. Одначе вона не могла про це довго думати, їй у голові стояв власний захист, і, спонуканий її поглядом, Марченко уткнувся в папір.
Виступ його задовольнив, він ще раз поплескав Нелю по плечу, сказав, щоб вона не хвилювалася, що все буде гаразд, навіть провів її по коридору до кімнати, в якій працювала. Біля дверей тієї кімнати стояли хлопці: Вадим, Юлій, Євген, Степан — курили, розмовляли; побачивши Марченка, всі нараз замовкли, покидали цигарки й хутенько розійшлися. Це здивувало Дмитра Івановича — навпаки, хлопці завжди раділи, коли він підходив до них, за тим куривом відбувалися найвідвертіші, трошки аж напівпані—братські суперечки й розмоми. А тепер вони неначе втекли од нього. Проте роздумувати йому не було коли: треба ще з'їздити в інститут органічної хімії і в президію академії, далі — захист Рибченко, потім його власний виступ на захисті іншого молодого претендента на здобуття вченого ступеня — з Мінська, і так до вечора. А ввечері банкет, ніби теж незручно не прийти. І він, не повертаючись до кабінету, пішов униз сходами.
Захист пройшов успішно, тільки два голоси проти, а це, як казали мудрі люди, добре, бо свідчить про принциповість членів ученої ради, серйозність проблеми й не викличе підозри у ВАКу. Так сталося, що одна урочистість збіглася з іншою — днем народження, і Неля запросила своїх колег до ресторану. Вшановували іменинницю в «Либеді», у малому залі, де низенька, розмальована наївними лебедями стеля, кольорові вітражі й товсті квадратні колони творили атмосферу простоти та затишку. Тамадував за столом заступник директора Карпо Федорович Одинець, тамадував самозванко, але до того звикли й на цю його Другу посаду не посягав ніхто, як і на першу, дай боже самому не попасти йому на зуби. Карпо Федорович — чоловік примітивний, десь у глибині душі злий і безжалісний, але, дивлячись на нього, Дмитро Іванович трохи іронічно, а трохи й серйозно спогадував істину, що в природі все доцільно й потрібно, йому спало на думку, як минулого року вони гостювали у своїх колег у Ферганській долині, як потомилися од нескінченних тоїв, од холодної і гарячої баранини, од самого церемоніалу банкетів і як їх тоді виручив Карпо Федорович. Слизькі баранячі очі — ціленькі, з бровами й волокнами нервів, що їх подавали найпо — чеснішим гостям, він лигав, як галушки, а одного разу вдвох із своїм узбецьким колегою з'їли цілісінького барана. Щоправда, в кінці він і осоромив їх усіх добряче. Коли їх напередодні від'їзду узбецькі вчені повезли на плантації, де вже достигли овочі, яких на Україні ще не було, Карпе Федорович натоптав синіми баклажанами, помідорами і кабачками дві велетенські авоськи, що їх завжди возив із собою в портфелі й кожна з яких могла вмістити продукції близько двох пудів. Йому ніхто не прийшов на поміч, усі повтікали, й він ішов міжряддям до автобуса, похитуючись за кожним кроком і сопучи, як паровоз, що випускає пару.
З ним ніхто не ходив обідати — не заплатить зроду, уникали їздити разом у таксі й ходити в кіно.
Зате зараз Одинець розкошував. Його кругла, як днище в діжці, усмішка яріла на весь зал. Він і сам круглий, широкий, товстий, з обличчям здичавілого епікурейця — товсті сластолюбні губи, великі надбрівні дуги з бровами, Що ростуть униз, руді волосини, що виглядають з носа, — літній сатир, котрий ставав сатиром на час, а може, навпаки, весь час був сатиром, а ота наукова та адміністративна робота — то його машкара. На роботі він часто галасує, тупає ногами, а тоді падає в крісло й кричить, аж сиплються з віконних шиб намертво мухи:
— Ви мене доведете до інфаркту. Ви мене заженете в гріб. — По тому підхоплюється й гатить пудовим кулаком по столу: —Але спочатку зажену вас я!
Витримувати отой його шал, либонь, уміє лише Борозна. Він спокійно очікує, доки Карпо Федорович виклекочеться, а тоді кладе на стіл папірця й каже:
— Цю бумаженцію підписали ви самі. Так що самі й розсьорбуйте. А мені дайте те, що треба.
Карпо Федорович чоловік пробивний і, треба сказати, хазяйновитий. Тим він і тримається, наукових статей не пише, він не настільки дурний, щоб їх писати і щоб усі побачили його дурість. Зате жоден ювілей не обходиться без нього. Одинець уміє випити й поїсти, на відміну од того ж Дмитра Івановича, який завжди, навіть за найвишуканішим столом, проковтує страву похапцем.
На такі от банкети, а також для жіноцтва Одинець мав в запасі близько десяти жартів, ними справді може розвеселити зібрання, котре не знає його. Коли ж вони вичерпуються, стає нецікавий, і тоді проступає нагору брак такту, грубість, нецеремонність. Нині він кожного, хто заходив до банкетного залу, зустрічав одними й тими ж словами:
— Ну, а при чому тут ти?
Дехто, як, скажімо, Дмитро Іванович, котрий гаразд знав Одинця, віджартовувався: «Я хоч на роботу іменинницю взяв, а от чого примостився біля ковбаси ти?» Але було кілька чоловік незнайомих, мабуть. Нелині товариші з шкільних років, сусіди та родичі, ті торопіли, червоніли, одна пара навіть почала задкувати й, тільки підбадьорена розкотистим Одинцевим сміхом, несміливо вернулася до столу. Борозна не підійшов до Нелі. Тобто підійшов, але не так, як йому хотілося, а в гурті, потиснув руку, відступив убік, звільнивши місце наступному вітальникові. А йому не хотілося звільняти те місце, йому хотілося привітати її якось особливо, просто й сердечне — не одважився. І тільки через те, що боявся зніяковіння Нелі. Вони лише обмінялися поглядами — вона зблиснула на нього щасливими, повними любові очима — йому здалося, кинула в душу пучок променів, що закололи, як манюсінькі голочки, — тонко, боляче, солодко, і він затиснув їх у грудях, боячись розгубити. «Ти ж бачиш, — вибачалися й раділи її очі. — Я мушу, я повинна відбути це. Мені тут гарно, хоч удвох було б ще краще. Ти мене розумієш, любий?»
