* * *

— Ми повертаємося до ваших осель, у яких так багато спокою та щастя, щоб заповнити їх мороком і кошмаром. Мене звати ді-джей Дятел і я веду прямий репортаж із мальовничого села Міцне, що на Київщині, де протягом останніх місяців відбуваються дивні, дуже дивні й навіть надзвичайно дивні речі. Радіо Живих мерців — дабі-дабі-дабі зомбірадіо дот юей — уже не перший рік мандрує селами вітчизни. Ми читаємо знаки апокаліпсиса, яких так багато у великих містах, що їх вже ніхто й не помічає. І тепер — так, дорогі слухачі, цей час неухильно наближається! — ми натрапили на місце, де кінець світу — не далека метафора чи синонім до якої-небудь екологічної катастрофи, ні, в селі Міцне кояться насправді страшні речі, про які можна з певністю сказати: це таки початок кінця.

Дозвольте нагадати вам головні факти, які наше радіо висвітлювало протягом останнього тижня.

Навіть далеко за межами Київської області люди чули про лікеро-горілчаний завод Кремінь, продукція якого лише наприкінці минулого року з'явилася на вітчизняному ринку, хоча поки що не викликає захоплених відгуків навіть від, як би це краще сказати, просунутих користувачів. Скажемо по-простому... Ми ж сільське радіо, чого встидатися? Цей завод наводнив Україну дешевими шмурдяками. Мабуть, єдине місце в Україні, де про завод "Кремінь" донедавна говорили тільки з великим піднесенням, — це село Міцне, де й розташоване виробництво.

Ді-джей Дятел, як ви знаєте, любить не тільки брутальний дез-метал, який додає нашим радіохвилям належного песимізму, але й краєзнавство. Так от, я тут поцікавився трохи історією села Міцне... В цього села непроста доля, воно неодноразово було під загрозою щезнення, та все змінилося, коли місцевий підприємець Іван Чвалов, співвласник торгової марки "Кремінь", побудував у Міцному сучасний лікеро-горілчаний завод, створивши кількасот робочих місць. Ще один співвласник, який інвестував у підприємство значні кошти, — це представник української діаспори в Канаді, Павло Ігнатович Дошка. Він також очолює групу будівельних компаній "Стоунвол" — це одна з десяти найбільших канадських корпорацій. Будівництво заводу "Кремінь" — його перший інвестиційний проект в Україні. За словами Івана Чвалова, інвестор досі не був у нашій державі, адже батьки його виїхали в Америку ще на початку 20-х років.

У селі мало хто взагалі вірить в існування канадського інвестора. Натомість ходять чутки, що справжнього власника заводу варто шукати в Києві, на вулиці Банковій.

А втім, це одна з найдрібніших загадок, про які йтиметься протягом найближчих сорока хвилин нашого ефіру. Залишайтеся на хвилях Радіо Живих Мерців — першого в Україні радикального сільського радіо! Тільки брутальний дез і найоперативніші новини про кінець світу — все це тільки на ве-ве-ве зомбірадіо дот юей. Залишайтеся з нами, а поки що — мої улюбленці Сікс Фіт Андер із піснею "Десь у темряві".

* * *

— У студії ді-джей Дятел, і ми повертаємося до села Міцне й тих загадкових подій, які знаменують, що кінець світу розпочнеться саме тут, на Київщині!

До музичної паузи я встиг, здається, розповісти, що село Міцне, звідки ми виходимо в прямий ефір, протягом останнього року стрімко відроджувалося завдяки алкогольній марці "Кремінь". Тут було збудовано завод, на якому задіяли переважну більшість працездатних мешканців села, що зумовило своєрідний, як люблять казати політики, ренесанс. Село росте й розвивається на очах. Але в цього піднесення, як це часто в житті трапляється, є і зворотній бік, про що ми зараз і поговоримо.

Сьогодні я запросив до своєї студії настоятеля місцевого храму Всіх Святих — отця Дмитра. До речі, храм було зведено також на кошти "Кременя".

— Кх, кх, нуу, не зовсім так, точніше сказати — на пожертву шановного... еее... нашого земляка... Івана Петровича Чвалова.

— Це був отець Дмитро, священик села Міцне, який наважився завітати в ефір Радіо Живих Мерців, за що йому окремий... кгх... респект!

— Я би... можливо... я людина зовсім... я хотів сказати, що зробив це тільки заради моїх парафіян...

— Яким загрожує небезпека, так, отче?

— Я... не знаю. Але дещо... вказує на це... На небезпеку.

— Дорогі слухачі, я дозволю собі пояснити, що має на увазі отець Дмитро. Факт перший. Протягом останніх кількох тижнів у невеликому селі Міцне раптом різко зросла смертність...

— Ну... кх... я би так не сказав... ну... що різко зросла... смертність. Просто, ви ж розумієте, в нас село — воно ж уже було майже вимерло. А це повернулася... еее... молодь, багато людей приїхало з району, області. Бо тут... робота появилась, можливості... Й діло навіть не в тому, еее... більше людей вмирає, чи менше... воно ж по різному завжди, як Господь кому призначив... І коли старі люди Богу душу віддають, то це одне... Але ж у нас... Вже восьмий похорон на тижні... Один за одним... І там... найстаршому з них... ну, може, трохи за п'ятдесят. На все воля Божа, але тут... таке враження... що не без стороннього... еее... втручання, хоч і не мені судити, прости Господи.

— Я ще дозволю собі додати до слів отця Дмитра, що вмирають саме ті мешканці села Міцне, які працювали на заводі "Кремінь", хоча лікарі й заперечують, що тут є якийсь зв'язок.

— Ну, так, це... може, просто збіг... Бо всі на цьому заводі... навколо нього все... Але якось дивно...

— Лікарі кажуть, що всі ці смерті не пов'язані між собою, діагнози — різні, а тому немає жодних причин для хвилювання. І якби все обмежувалося тільки незрозумілим зростанням смертності...

— Ну... я би так не сказав...

— ... ніхто б і не говорив про небезпеку. Та повернемося до інших фактів. Один із них полягає в тому, що церкву, в якій служить отець Дмитро, три дні тому закрили.

— Дорогі парафіяни, я ось що хотів сказати...

— Не хотілося б вас засмучувати, отче, та саме ваші парафіяни навряд чи можуть вас зараз почути...

— Ну... якщо хтось раптом слухає... еее... цю передачу... Я вже й сам не розумію, що відбувається... Церкву не закрили... тобто... її тимчасово закрили, на реконструкцію... І якраз про це... еее... не варто хвилюватися... Я розмовляв з Іваном Петровичем, він вирішив пожертвувати ще... доволі велику суму... Там зараз, у церкві, мають розпочатися... роботи... Настінні розписи... Хори добудують, ще там багато всіляких... оздоблювальних... еее... робіт. Тож усе це на славу Божу... нема причин для всіх цих чуток... домислів...

— Але ж, отче, хіба вас не дивує, що ці роботи розпочалися саме зараз, коли в селі з кожним днем шириться паніка? А факт у тому, що церкву — закрили...

— Воно так, звісно... Я просив Івана Петровича, щоб відкрили... щоб можна було хоч якось... проводити служіння... але там... еее... свої обставини. Він запросив іноземних фахівців... і поки що не вдалося домовитись, але я переконаний... еее... що це — тимчасово, тому немає причин...

— Може, отче, причин і немає, але давайте згадаємо ще один факт, тобто подію, що сталась учора на сільському цвинтарі.

— Я би не хотів... нагнітати... але... шановні парафіяни, якщо ви чуєте цю... хочу закликати вас усіх до миру й злагоди, побажати терпіння. Тільки з молитвою в серці ми зможемо гідно зустріти всі ці незрозумілі... еее... речі, що лякають багатьох із нас, усі випробування... Тільки на Господа наша надія... Все розрішиться найближчим часом... головне — не піддаватись... еее... на всі ці чутки й нісенітниці...

— Але ж, отче, ви не будете заперечувати, що людина найбільше боїться того, чого не розуміє? А зрозуміти й відтак пояснити те, що сталося вчора на сільському цвинтарі, дорогі слухачі, дуже непросто. З вами Радіо Живих Мерців, назва якого виявилась, кгх, аж занадто... як це його сказати... доречною алегорією!

— ... я би так не сказав... еее...

Розділ 7.