Ніхто не чув
По дорозі в офіс двічі бачив на тротуарі круглі картонні коробки. На одній було написано, що то "Празький торт", на іншій — "Київські каштани". Бездоганні коробки — ніхто їх не намагався загилити ногою. Це і є PR, — думав я. Всі бачили в дитинстві, що буває з людьми, які щосили гатять ногою таку звабливу річ, як коробка з-під тортика. Адже там обов'язково якийсь дотепник заховав цеглину.
На другу коробку я, правду кажучи, збирався наступити. Але в останню мить допер, що це ж могла бути значно хитріша бомба. Туди, всередину, невідомий зловмисник міг наваляти купу гівна, а замість верхньої картонки приклеїти лише дбайливо роздрукований на лазерному принтері аркуш, що нічим не відрізняється від картонки зі справжнього торта. Якщо наступити, — папір прорветься. Найсмішніше, що всі інші перехожі мислили приблизно так, як і я. Це PR, однозначно.
Але все ж таки прикро усвідомлювати, що всі ці різні люди такі ж розумні. Чи, може, більшості з них просто байдуже, чому на вулиці, під ногами, раптом трапляються коробки з-під тортів. Що теж сумно, бо якого ж чекати прогресу й просування до громадянського суспільства без звичайної людської допитливості?
Коли зайшов у офіс, сказав Ані:
— Привіт, у тебе сьогодні гарні пантофлі, можеш не дякувати.
Аня — це секретарка. Хоча вона не погоджується з таким
визначенням. Каже, що вона — офіс-менеджер. Щодня, коли я вітаюся з нею, кажу якусь дурну фразу. Не для того, щоб образити Аню, звісно. Просто мені подобається, коли на її обличчі з'являється ця крива відьомська посмішка. Варто мені тільки відкрити рота для чергового привітання, а в неї вже така маска на фізіономії, наче надворі — Геловін і повня, виють вовки й кричать болотяні русалки. Найприємніше сказати Ані, коли вона вже скривила свою вудуїстську гримасу, щось на кшталт:
— Аню, ти сьогодні маєш чарівний вигляд. І нова зачіска тобі дуже личить.
І потім приязно — як це мені тільки вдається — усміхнутися.
Та ви, мабуть, і так знаєте всі ці дрібні офісні радощі, з яких складається трудодень, а тому я краще пропущу ці марудні історії про те, як одного разу мені вдалося налякати нашого системного адміністратора, якому потім довелося викликати швидку, або як я півдня не міг вийти з туалету, чи ж про те, як наш директор із розвитку обригав план рекламної кампанії соків "Смакота" під час ранкової наради. Краще одразу вже перейду до справжнього божевілля, що почалося з кави і сигарет.
Віталій з порогу закликав мене вийти на балкон. Аня принесла дві кави. Шеф відламав фільтр від цигарки (нащо він узагалі купує цей надлегкий "Парламент"?) і відразу почав радувати мене новою роботою. Цигарку він такі тримав непідпаленою, час од часу підносив її до рота, але відразу згадував щось важливе й балакав із ще більшим завзяттям. До кінця нашої розмови він так і не викурив своєї сигарети.
— У нас з'явився новий серйозний клієнт. Це один із найбільших бюджетів, що до нас припливали за всі роки. Тому дороги назад немає. Тепер розказую, які проблеми... Ти чув про торгову марку "Кремінь"?
— Ні, не чув.
— Отож. Ніхто не чув. Вони вже більш як півроку на ринку, а ніхто не чув. І тепер це вже не їхня, а наша проблема. Й часу на витворення чергового креативного кретинізму фактично нема. Тому сьогодні на сьому годину ми збираємося в ресторані "Ясени". Брейнсторм за рахунок фірми, як розумієш. І поки ми не виродимо бодай одного сюжету для першої хвилі рекламних роликів на ТБ — ніхто додому не поїде. Що мені від тебе треба до вечора: підготуй аналітичний — аналітичний, а не анальний, як ви всі це любите робити! — звіт про найефективніші рекламні кампанії виробників алкогольних напоїв за останні два роки. Слабоалкогольні можна проігнорувати. Нашу роботу в цьому напрямку теж не забудь колупнути. Запитання?
* * *
Ресторан "Ясени" — один із реліктів радянського часу, що вижив усупереч ринковій економіці та здоровому глузду. Зовні він нагадує заводську їдальню, а всередині — нагадує ще більше.
У цьому закладі з однаковим успіхом можна гуляти весілля або проводити збори таємної терористичної організації. Він абсолютно ізольований від зовнішнього світу широкою лісосмугою з одного боку та якимись занедбаними заводськими корпусами — з усіх інших.
— Прошу звернути увагу на ваші склянки, — номенклатурним тоном повідомив Віталій, який, звісно ж, усівся на чолі трьох зіставлених докупи столів. — І не тільки для того, шоб тупо вибухать налитий туди коньяк від торгової марки "Кремінь". Себто, саме для того, але зробіть це більш-менш осмислено. Значить так, зараз ми всі дружно випиваємо, а потім слухаємо, хто і що думає про цей нектар.
В останніх словах шефа мені вчулася якась занадто підозріла інтонація. І через три секунди, коли продукція торгової марки "Кремінь" опинилася в стравоходах співробітників агентства "Лінія Шолє", всі збагнули, що це була аж занадто зла іронія.
— Фуууу, ну й лайно... — перший заступник.
— Бляха, як таке пити можна?!! — другий заступник.
— Зара стругану, що це за отрута? — копірайтер.
Віталій задоволено оглянув фізіономії всіх присутніх, після чого вдався до лаконічного резюме.
— І ось тепер я чекаю на ваші пропозиції. Як ми змусимо людей купувати цей шмурдяк.
Дегустації вже передувало тривале обговорення стандартних стратегій просування на ринку нових алкогольних брендів, але всю цю балаканину — разом із моїм бездоганним аналітичним звітом — за одну мить перекреслив коньячний продукт "Кременя", що, до речі, вже в грудні мав заполонити найпотужніші мережі супермаркетів.
Цвинтарну тишу в ресторані "Ясени" порушувало тільки недоречне підгигикування Віталія, який тримав перед очима чарку з цими секреціями нашої катастрофи, що її запах викликав нудоту й розчарування в останніх життєвих цінностях.
Звісно, ніхто не наважувався знову нагадувати, що коньяк — це шляхетність, а тому треба обіграти саму назву — "Кремінь" — і традиції українського лицарства. Так само ніхто вже не хотів згадувати, що коньяк — це успішність та респектабельність, витримка й досконалість. Ні, всі ці багаторазово апробовані різними виробниками кліше нам не могли нічим зарадити. Покинути "Ясени" ми могли тільки після якогось колективного осяяння, надзвичайного творчого імпульсу. Тобто, не лише в мене виникло відчуття, що в цьому ресторанному ізоляторі нам доведеться просидіти приблизно стільки ж часу, як середньовічному духовенству — на виборах папи. Тобто, поки не повалить дим.
— Я бачу, що ваші лиця сповнені рішучості й натхнення, тому давайте пришвидшимо наш, сука, брейнсторм.
По цих словах Віталій перехилив чарку й спробував не скривитися. Але нічого в нього не вийшло.
— У мене є ідея! — перша ідея завжди належала Нюсі. Нюся — це наша міс-перша-ідея. І кожна з її пропозицій завжди була така безпорадна, що спрацьовувала для нашого злагодженого колективу за чудовий стимул. — Ідея така: за довгим столом сидять троє, ні, п'ятеро чоловіків. Ну, різні соціальні групи. Один — богема, інший — лікар, потім — робітник, студент і останній — бізнесмен. Вони по черзі п'ють. Представник богеми — вино з келиха, лікар — молоко зі склянки, робітник перехиляє стопку горілки, студент — пивну кружку. Та кожен, коли випиває, починає нещадно кривитися. І ось останній, бізнесмен. У нього в руці — коньячна чарка з логотипом "Кременя". Він красиво, елегантно ковтає цей напій, і на його обличчі — умиротвореність, насолода. Ну, і в кінці слоган і закадровий текст, це я ще не придумала, але загалом така от концепція ролика, як на мене, була би переконлива...
— Молодець, Нюся, ти, як завжди, даєш нам потрібний поштовх. — Віталій завжди казав щось таке, і це вже перетворилося на своєрідний корпоративний ритуал. — Тільки от одне в мене викликає сумнів. Чи доцільно саме так визначати соціальні групи? Де клас малозабезпечених громадян, яких у нас більшість? До того ж, саме вони, а не бізнесмени, мають купувати цей денатурат. Нюся, в нас інша цільова аудиторія. Це гівно можуть поглинати хіба що якісь бомжі, бляха, люмпен-інтелігенція, мать її. Нормальна ж людина не буде купувати коньяк, який коштує дешевше за пристойну горілку. Це ж якими все таки сучими ослами треба бути, я гребу, щоб таке випускати...
