— Хочеш, будемо разом пильнувати Єдинорога?

Доня будує для Каспара дім, але не досить міцний. — У дзеркалі з'являється Єдиноріг, і з цього починаються справжні пригоди. — Каспар вміє робити те, чого не вміє робити ніхто. — Сумна розповідь Крота. — Каспарова общянка

Доня пішла до лісу, знайшла три сухі гілляки і притягнула їх за хату. Де могла — пообламувала сучки, а решту залишила так — може, на щось згодяться.

Увіпхнула гілляки в землю й приперла камінцями. Потім принесла менші гілки, зробила дах. Нарвала лопухів і накрила зверху. Вийшло зовсім непогано. Стояти в такій хаті не можна, а сидіти якраз. Навіть удвох.

Каспар кілька днів не з’являвся і не знав, що вона для нього збудувала хату без стін, зате з дахом.

Лопухів було багато, і вона щодня накладала свіжі. Оскільки дівчатка люблять будувати хати, то мама з татом не зважали. Думали, що то вона для себе. Але хата була Каспарова.

Як виглядає Єдиноріг, Доня уже знала, бо то він, схожий на коня з рогом на голові, був намальований у книжці. Вона спитала, де водяться єдинороги і чи є вони у їхньому лісі.

— Такого звіра в природі не існує, — заявив тато, а потім завагався: — Але колись, може, й був…

— Він ще з’явиться.

— Ех, доню, зараз в природі нічого не з’являється, лише зникає!

— Який же ти песиміст, тату! — сплеснула руками Доня.

— А ти нікому не віриш.

Доня замислилась:

— Знаєш, тату, мені подобається вірити в те, у що ніхто не вірить. Чому?

— Це означає, що ти малий впертий ослик. Його ніколи не переконаєш, що 1 + 2=3.

— Я такого не казала і не скажу! — обурилась Доня.

— Але кажеш щось подібне. Наприклад, що Каспар, який стоїть на етажерці, полюбляє вигріватися на сонечку за хатою. Як же він може бути одночасно тут і там?

— Дуже просто!

— Яким чином?

— Бо їх два: один — залізний, а другий — живий.

— Мама переживає за тебе. Каже, що ти забагато фантазуєш. Ти й справді змінилася…

— Я не змінилася. Ви просто мене замало бачили. Ходили собі на роботу…

— Твоя правда. Але ми мусили заробляти гроші. Усі повинні працювати. І ти теж, як виростеш.

— А, може, я вмру до того часу!

— Господи, що ти мелеш?! Тобі ж усього вісім років! У твоєму віці я думав, що житиму вічно. І тато, і мама, і вся кого я люблю, теж будуть вічно жити.

— Я теж так думала, — співчутлива глянула на тата Доня, — поки не зустріли Каспара.

— Я не хочу, аби ти навіть думала про смерть! Може, купити тобі настільний хокей? Або водити тебе до села бавитися з дітьми?

— Я вже до осені почекаю.

— Що ж тобі таке продумати? — зажурився тато.

— Візьми мене з собою до лісу!

Одного ранку Доня прокинулася з дивним відчуттям, що хтось на неї дивиться. Але в хаті нікого не було. За звичкою вона глянула на етажерку, де на книжці стояла статуйка хлопчика Каспара. Книжки не було. Ще ввечері вона її гортала, вперто намагаючись зрозуміти, про що ж вона.

Доня зіскочила з ліжка й почала шукати книжку. Вона збиралася показати її Каспарові, коли той знову з’явиться. Зазирнула навіть під ліжко, але книжки ніде не було. Дивно…

Вона вже хотіла одягатися, коли дзеркало раптом спалахнуло, наче на нього стрибнув промінець сонця. Дівчинка підійшла ближче і побачила в дзеркалі Єдинорога з золотистою гривою. Він глянув на неї приязно, наче хотів щось спитати, і раптом зник. Доня обернулася, але позад неї не було ніякого Єдинорога. Серце шалено закалатало і вона вщипнула себе за руку…

— Може, він ще з’явиться у дзеркалі? Що мені тоді робити?

Каспар засмучено похитав головою:

— У одному й тому ж дзеркалі — ні. Ти певна, що він не розгніваний?

— Звідки мені знати, як виглядає розгніваний Єдиноріг?

— Твоя правда. Гадаю, ти б це помітила. Я так хотів його побачити… Тепер доведеться питати тих звірів, що живуть на землі і під землею, звісно, й птахів. На це піде купа часу, а Єдиноріг знаєш який швидкий!

— Може, то він узяв книжку?

— Яку книжку?

— Ну, оту, що написана мовою звірів!

— Доню, — засміявся Каспар, — жодна книжка не написана мовою звірів. Вони не пишуть книжок. Стривай, ти певно маєш на увазі «Aphologia animalia»? Така стара книжка з малюнками звірів?

— Ага. То якою ж мовою вона написана?

— Латинською, звичайно.

— А де та країна — Латинія?

— Ну, що ти! Латинською мовою розмовляли давні римляни. Зараз їх нема, але латиною довго писали різні серйозні книжки. Нині мало хто знає її досконало. У перекладі назва книги означає «На захист тварин».

— Ти знаєш латинську мову?

— Авжеж. Я жив у ті часи, коли її вчили у школі. При нагоді я переповім тобі книжку. Але спочатку нам треба дізнатися, куди рушив Єдиноріг, і наздогнати його.

— Для чого?

— Щоб дізнатися про його наміри. Боюся, що він хоче покинути нас назовсім. Може, вдасться його перепросити.

— А хіба ти з ним посварився?

— Я не за себе хочу перепросити, а за всіх людей, що не вірять у нього. Розумієш, коли у щось не віриш, то воно зникає. Це з тієї книжки, то не моя думка, — зауважив Каспар. — Зрештою, по дорозі поговоримо. Тільки тебе доведеться перетворити на комашку, бо ніхто зі звірів не захоче з нами розмовляти. Мене вони вже знають.

Доня насупилась:

— Я не хочу бути комашкою, щоб мене хтось з’їв!

— Не бійся, я перетворю тебе в таку комашку, яку ніхто не їсть. Наприклад, у сонечко.

— Ти хіба чарівник?!

— Я? Та ні. Це дуже просто.

— А як мене впізнають мама й тато?

— Я потім тебе знову перетворю на дівчинку.

Стати комашкою зовсім не страшно. Поки вони йшли вглиб лісу, Доня сиділа в Каспара на плечі і намагалася мати якнайповажніший вигляд.

Проте не втрималась:

— А що їдять сонечка?

— Тлю, — відказав Каспар. — Це такі дрібнесенькі комашки, що об’їдають листя.

— Фе, — скривилася Доня, — я таке їсти не буду.

— Це ненадовго. Ти навіть не встигнеш зголодніти…

— Пані Сойко, агов! — гукнув Каспар, — Зачекайте хвильку!

Вгорі хруснула гілка і посипалася стара хвоя. Сойка була величенькою пташкою кольору какао з молоком, а на крилах мала блакитні пір’їни.

— А я вже було хотіла закричати, що у лісі чужий.

— Пані Сойко, вітаю вас! Маю щось запитати… Чи не бачили ви тут Єдинорога?

— Хіба він забрів у наші краї?

— Моя приятелька бачила його сьогодні вранці.

— У вас є приятелька?

— Прошу познайомитись — Сонечко.

Сойка схилила голівку набік. У Доні затерпли всі лапки, а їх було аж шість.

— Бачу. Мої вітання!

— Добрий день! — привіталася Доня.

— А що, власне, трапилось, Каспаре?

— Нам потрібно знати, куди пішов Єдиноріг.

— А хіба про це не написано в Книзі?

— Пані Сойко, зітхнув Каспар, — хіба можна сліпо вірити тому, що написано в книзі, та ще коли її написала людина?

— Он як! — здивувалася Доня.

— Але яка людина!

— Що ж, не будемо сперечатися. Настав час діяти. Перепрошую, але нам пора…

— Спитайте Крота. Я зараз заклопотана дітьми, то могла й проґавити. Хоча шкода, дуже шкода…

— Чудова думка! Кріт міг почути біг Єдинорога. Він дуже чутливий.

— Єдинорога? — земля заколивалась — і до ніг Каспара полетіли грудки глини.

Кріт був трохи страшнуватий зі своїм чорним гострим писком і дрібними білими зубками. Але Доня була на сьомому небі від щастя. Вона вперше в житті бачила крота.

— Кажете, Єдинорога? На світанку качалося в траві двійко зайців, потім пройшов новий лісник, мурашки тягли гусінь… Зрештою, любий Каспаре, чому Єдиноріг не сказав тобі, куди він іде?

— Бо я людина, — відповів Каспар.

— Але яка людина! — докинула Сойка.

На це Кріт розважливо відказав:

— Між нами, звірами, так ведеться, що ми чесно повідомляємо про свої наміри.