Сидячи на ґанку сільської школи десь на окраїні Імперії, у краю дикому й нецивілізованому, Юліан переживав се як щось неповторне, не як фотограф, поет чи навіть філософ, а як просто фізична істота. Був певний, що подібні відчуття мають інші люди і навіть тварини: ось місце, де тебе не було досі, й де не буде потім. Отут може тебе легко застукати мисливець за душами людей і за тілами тварин, бо істоти, зачаровані місяцем, цілковито безборонні. Юліанові стало трохи не по собі від того чаруючого магнетизму місяця, хоча вже давно вирішив для себе: нехай світ плаче за мною, а не я за ним. Бо не я його втрачу, лиш він мене…
Чим довше він дивився на світлий круг, через який пробігали тіні хмар, тим навколо ставало темніше. Власне, це дійство мусило мати якийсь розв’язок, бо тіло чоловіка, котрий спостерігав за ним і водночас був його учасником, таки вистигло й задубіло в тому холодному космічному просторі. І хтось ішов просто до нього. У фотографа промайнула думка, що се може бути небезпечно. Але злі духи не повинні приходити до школи, якщо та школа не збудована, звісно, на якомусь поганому місці — цвинтарі чи полі битви. Тікати якось не випадало, і він не рушився з ґанку. Зрештою, то міг бути й сам учитель: довге темне пальто, капелюх.
«Нехай перший до мене заговорить», - вирішив Юліан, бо ніхто увечері йому чомусь не відповідав. Не мовивши ні слова, незнайомець сів поруч нього. Фотограф відчув слабкий запах хвороби; патентованих ліків чи якогось зілля
— Знаєш, — сказав чоловік тихим надщербленим голосом, — не можу відрізнити живих від мерців, бо нікого в селі не знаю. Леонтій каже, що ніби мертвим невільно говорити з живими. Але вони говорять зі мною…
Він замовк задивився на місяць, а тоді продовжив:
— Ти, напевно, на мене гніваєшся. Я мав би тобі щось принести, але слуги одразу помітять. Вони знають, що я не вживаю жодних трунків. Вони стежать за мною, адже мене легко вбити і скинути все на опирів чи мерців. Але навіщо? Свій тестамент[201] я склав на користь іншої особи, котру, можливо, не вдасться відшукати. Я тобі говорив про неї. Кому треба брати гріх на душу, коли я і так скоро помру… І ти також. Тому я тобі нічого не лишаю. Боже, я хотів сказати зовсім не те! Чи ти віриш, що на тому світі двоє людей можуть не впізнати одне одного? Стрітися, подивитись в очі і не впізнати! Я став майже сліпий, тому так, мабуть, і буде. Зрештою, який у цьому сенс? Що від цього зміниться? Я певний, що при зустрічі відбуваються якісь фізичні й хімічні дії, але наші органи чуття на них не налаштовані. Коли ти стоїш перед дверима, за якими нема нічого, навіть такого неба, то починаєш розуміти, що світ за твоєю спиною складається з самих лише дрібних частинок, що якимось дивним чином взаємодіють між собою. І більше нема жодної таємниці.
Я бачив колись у музеї камені, у які впечатані рослини. Казали, що їм мільйони років. Якась нікчемна рослина жила лише кілька місяців, а її відбиток залишився навіки. Ти б хотів цього? Звісно, не хотів би. Ти такий, як і я: з’явився у цьому світі лише на мить, та й то не пощастило. Я все знаю про тебе, хоч ти жодного разу не розтулив рота. Наче вже мертвий. А мертвих дратує все живе. Бо у ньому немає тієї величі, яка нікому не завдає страждань, не робить шкоди, і йому не треба рухатися. Вийми з себе усе, що маєш живого, і твій відбиток залишиться навіки. Не можеш? І ніхто не може. Раніше ми кривдили інших, але тепер з цим покінчено. Навіть убивали. А тепер нищимо себе. І через те нас бояться. Треба, щоб не боялися. Щоб не бачити їхніх перестрашених облич, я перетворив свій день на ніч. Більше нічого не можу для них зробити. Хіба вмерти пристойно. Якщо я буду щораз менше спати, то помру пристойно. Я почув нині голос мачухи, тонкий і різкий. То була дуже прикра кобіта. Не могла і двох слів сказати, аби не суперечити. А як хтось мовчав, то гнівалась, що її ніхто не слухає. Від неї мене завжди боліла голова, так як тепер від сонця. Се — погана ознака. І я прийшов тобі про це сказати. Коли і вночі тобі не дають спокою, значить, становище безвихідне. Як у тебе, бо я знаю, ти не спиш ні вдень, ні вночі. Нам ніхто не поможе. Ні я тобі, ні ти мені. І що тут вдієш…що тут вдієш…
Він замовк і більше не говорив. Потім підвівся, зачепив шипшину рукавом і зник в густій темряві, як зникає сон, змішуючись наприкінці з реальністю. І не треба потім дивитися у вікно, щоб його забути: він давно вже став частиною видимого світу.
Тієї ночі багатьом у селі снились сни, але дехто так і не зміг потонути в них, тільки занурився до половини, і через те не знав, на якому зі світів знаходиться. Таке часто трапляється з людьми, що мають потаємну гризоту й не можуть нікому оповісти, від чого терпить їхня душа.
Отець Антоній тишком, щоб не дізнався Гарась і не придумав щось на завтра, переглянув свій гардероб, чи все на місці. Протер шматою святочні чоботи й поставив на видному місці. На відміну від урізьких людей, їхній парох наказав собі викинути з голови Америку, що видно, дуже лакома на працьовиті руки, й постановив думати лише про завтрашню сповідь. Хіба би застати отця Михайла вдома.
— Давно, давно треба було поїхати, — бурчав він. — Лінивий я став, грішний…
І солодко защеміло серце від згадки про запах воску в древньому василіянському монастирі, спільну молитву між білих мурованих стін високого храму. Не дано знати людині, яку стежину накреслив для неї Господь. Як не знав колись молодий священик-удівець, що настане день, коли земля увірветься йому з-під ніг…
На вечерю випив горня свіжого молока з піною. Малим він завше чекав, коли наймичка Олена видоїть корову. Чекав під стайнею з горням. Був хоровитий, тому мама з татом не боронили се робити. Або сидів на ковбиці[202]. Над ним світилися зорі, вечірній вітер гойдав галуззям, і він думав, що у раю теж так добре. Зрештою, мусив знати про рай більше, ніж інші діти. Та йому було вготоване пекло. Отець Антоній знав се напевне, але не міг дати собі ради з цікавістю до потаємних сховків людської душі, до невидимих духів, що роїлися довкола, як бджоли. Коли чоловік старіється, то понад усе боїться стратити те, завдяки чому став самим собою.
Отець Антоній хотів, але не міг відділити себе від чужої біди, від того, що нищило здорові молоді лиця. Хто знає, що би він зробив для того, аби діточки не вмирали від нужди, а молоді хлопці й дівчата не йшли до Борислава черпати кип’ячку. У такі хвилини священик прагнув чистоти, порожнечі. Ніколи не хотів бути ні багатим дідичем, ні професором, ні стовпом церкви, бо се було б несправедливо — віддалитися тілом і душею від убогих. Навіщо багатим церква? — не раз думав собі. Що вони знають про терпіння? Про біль? Про несамовиту кривду? Церква потрібна їм, щоби відкуплюватись від гріха, дбати про храми більше, ніж про ближнього. Сам знав, що за такі думки не має права бути пастирем. Зрештою, не був надто досвідчений у теології та догматиці. Вони не зачепили його серця, не висушили. Він вірив так, як вірять діти: у Христа, Матінку Божу, ангелів, святого Миколая, сподіваючись на милосердя і чудо.
Отець Антоній знав, що недобре спати при місячному світлі. Таке світло змушує чоловіка ставати сновидою, а відьми й опирі дістають від нього велику силу. А сила викликає гординю, й людська істота починає наслідувати Сатану, котрий був колись світлим архангелом. Повернувся від вікна, вкрився з головою периною, але незабаром мусив розкритися, бо зіпрів[203]. Гадав, що вже заснув і не зважав на те, що хтось ходить по його саду. Але потім йому здалося, що він встає, підходить до вікна й бачить, що під кожним деревом стоять люди, а діти позалазили навіть на дерева. Тримаються тих дерев так, ніби хочуть їх втримати. «Хіба дерева вміють ходити?» — спитав себе священик. Але як хочуть, то хай ідуть. На тім місці виростуть нові.
Він відійшов від вікна й побачив, що на його ліжку сидить пес із гострими вушками, схожий на лисицю, і не має наміру звідти вступатися. Нічого, він посидить у кріслі. Може, то чиясь душа приблудилася до нього. Із крісла священик побачив, як пес позіхнув і, поклавши голову на подушку, заснув. А тоді і його зморив сон.
