Юзьо теж умер наглою смертю. Вертався від сестри вночі й упав з кладки у воду. Зачепився одежею за корч і захлинувся.

Тепер Орко був уже великий і пішов просто до самої церкви. Було не дуже приємно, бо люди на них з татом зглядалися, намагаючись вивідати, наскільки глибокий їхній жаль за Орисею. Читали по лиці, бо серця не могли бачити.

Петро дивився на отця Антонія й благав очима, щоб єгомость його помітив і згадав, що мають поговорити між собою. Як же Петро хотів цього! Гадав, що за ніч страх його минеться, але збудився ще з більшим тягарем на душі. Як тільки хор зачав співати, у його вухах почав бриніти інший спів, і він почув себе страшним грішником. Ноги почали під ним трястися, і він через силу міг підняти руку, аби перехреститися. Скоса зиркнув на Орка й трохи опам’ятався. Не зміг вийти з церкви посеред відправи, хіба що винесли би його звідти неживого. Тремтіло золоте полум’я свічок, очі святих були звернені на Петра. Хто дивився просто в очі, хто звіддалік — о, вони, святі мученики, знали, що з ним діється!. І Бог знав. Колись єгомость казав: «Не думайте, що Бог награждає багатством. Маєте стілько, кілько потребуєте. А якщо Господь щось забирає, то згадайте собі святих мучеників, згадайте праведного Йова, що стратив окрім маєтку, ще й родину. Їм було незмірно тяжче, ніж вам.» На якусь хвилю Петро навіть повірив, що у тім, що сталося з його родиною, він не винен, і що кожний з присутніх тут людей зазнав якоїсь страти. Он Стефан поховав трьох діточок, а в Гриня вмерла донька на виданні, одиначка… Ціле життя Петро прагнув бути таким, як усі, а то значить не хіба радість, а й біду. Має розсипаний мак під порогом, має свяченого хреста на дверях — нема чого боятися. До хати вони не зайдуть, як сам їх не пустить Коби ще поговорити з єгомостем…

Орко дивився на золоте сяйво іконостасу, від якого ніби йшло тепло. Він трохи посунувся наперед, аби увібрати се тепло. Мама й Орися мусять знаходитися в доброму місці, бо вони були добрими. Бог забирає до себе найперше добрих людей, аби ті не мучилися. За ці дні Орко багато думав. Був уразливим хлопцем, а такі завжди шукають рятунку у вигаданих речах. Душа його відштовхувала усе темне й страшне, як тільки на неї падав найменший промінчик сонця. Коли чоловік мужніє, такому промінчику тяжче пробитися крізь тіло. Лише у глибокій старості, коли тіло струхлявіє, знову сягає душі найменший промінчик. Тому Орко і його тато Петро, хоча стояли поруч в одній церкві й слухали ту саму службу, були роз’єднаними, не так, як у своїй хаті. Тут вони не складали родини. Орко перевів погляд на людей, що стояли у церкві, уникаючи дивитися на дівчат, аби не почервоніти. Не те, щоб він їх боявся, але сама думка, що муситиме оженитись на котрійсь, дуже його бентежила. А далі відчув, як на нього теж хтось дивиться, повернув голову й побачив вуйка Митра з Нагуєвич, якого тато чомусь не любив. Вуйко моргнув до нього й показав на стіну. А потім промовив синюватими губами якесь слово. Орко міг би заприсягтися, що то слово означало: «Прийди!» Йому стало відразу душно, потім зимно, врешті опустив голову; було встидно за свого вуйка: не можна в церкві показувати на мигах[177] і шкіритися[178]. А оті вуйкові зуби, великі й білі… Було в них щось хиже і непристойне. Коли хлопець знову глянув у той бік, вуйка вже не було. Дивно, у Нагуєвичах так само дві церкви, чого ж він прийшов до їхньої? Певно, буде нині в них удома.

Отець Антоній тихим голосом розпочав проповідь, але хлопець не дуже прислухався до неї. Пам’ятав лише, начебто мовилося там про Архистратига Михаїла, що боровся зі злим змієм. Потім вийшов разом з усіма надвір і зажмурився від ясного світла. Те, що побачив, так його здивувало, що Орко відразу забув про вуйка Митра з Нагуєвич.

Панове, фотограф і корабельний агент, чатували на здобич, і в цьому їм сприяла неділя та гарна погода. Тому обидва мали піднесений настрій. На службу їм не випадало йти, могли списати се на невідповідне віросповідання, хоча Юліан вважав себе агностиком, а Влодко — атеїстом. Не мали, зрештою, родини, аби цим обурювалась. На празники сюди приїжджають торгувати різним їстівним та неїстівним дріб’язком євреї з Самбора і німі християни з хрестиками, вервицями, образочками й церковними календарями. І теж не стоять у церкві на відправі.

Усім було цікаво подивитися на чужих панів, особливо дівчатам та дітям, котрі, звісно, не ходили до корчми, а відтак нічого не чули про Америку. Юліан стояв, перекинувши на руку кавалок чорного сукна, поруч із триногою, на якій прилаштував невелику дорожню камеру. Влодко тримав під пахою[179] стосик листівок. Непросто було вибрати між ними обома. Насправді ці двоє обирали зіркими очима самі собі клієнтів. Не продавали нічого, і тому чули себе вільно. Невдовзі Юліан уже фотографував молоду пару. Потім трьох парубків, що мали незабаром йти до війська. Світлина — то найліпша пам’ятка по тих, хто від’їжджає далеко, і може, боронь Боже, не вернутися.

Його товариш, Влодко, згуртував довкола себе поважних господарів, розпитуючи про урожай. Краєм вуха Юліан ловив ту бесіду й дивувався, звідки Влодко встиг набратися знань з агрономії. Говорив стримано, не так як на вулиці чи в корчмі, не поводив себе, як зазивайло перед крамницею. Втім, Америка — то була таки крамниця, заново відкрита мешканцям сих забутих цивілізацією теренів. Міняючи скляні пластини, Юліан забув про своє невдоволення швидким прогресом світлопису й закоцюблі руки, бо днина ідеально надавалася до фотографування й вартувало скористатися з цього моменту.

Орко не знав, що має робити, і був трохи розгублений. Не хотів йти відразу додому, і щось не бачив тата, котрий вивів би його з того стану розгубленості. Тупцював коло церкви, постійно стаючи комусь на дорозі. Професійний погляд Юліана швидко вихопив з-поміж натовпу цибатого хлопця з довгим блідим лицем, одного з тих, хто ніколи не зливається з натовпом, бо має якусь характерну здатність не дотикатись до нікого, що завжди непокоїть і дратує інших людей. Юліану здавалось, що урізький дідич-відлюдник теж належить до тієї раси. Він майже змирився з тим, що не побачить цього нічного птаха.

— Ходи, зроблю тобі знимку! — поманив фотограф хлопця. Він мав до таких осіб свій підхід. — Як ся називаєш[180]?

— Орест.

— Славне ім’я. Стань з того боку, щоб сонце не світило в очі. За два тижні будеш мати світлини…

— У нього мама вмерла і сестра, — ображено сказав якийсь малий. — А його дідо був опир!

— Тебе що, хтось питає? — визвірився фотограф. — Ану, щезни звідси! Ходи, Оресте, сюди!

— Може, не треба…

— Треба, Орку, треба! — озвався трохи розчервонілий отець Антоній, що надійшов раптово. — Хочеш, я разом з тобою стану, хай нас пан фотограф зазнимкує? Бо мені самому страшно.

Він обняв хлопця за плечі й поставив перед камерою.

— Щоб ти знав, Орку, сей пан об’їздив цілий світ. Може, нашу світлину побачать у Відні чи Парижі. Як ви її назвете, пане Юліане? «Парох і його юний парафіянин»?

У Юліана вирвалося слово, яке він дуже рідко вживав:

— «Відрада».

Хоча воно, можливо, й не пасувало до цього сюжету, але він бачив, як з кожною секундою обличчя хлопця мінялось: з наляканого, ображеного, зажуреного поступово наповнювалось якоюсь зворушливою відданістю й довірою до старого священика, котрий, напевно, ще й хрестив його.

— Не мругай[181] очима, Орку! — наказав хлопцеві отець Антоній.

— Ви теж, отче, не крутіться, — нагадав Юліан і пірнув під чорне сукно. Потім виглянув: — От і все, дякую!

— Приходьте до мене на обід. На другу годину, — тихо мовив священик. Він, видно, вагався, чи не запросити ще й Влодка. Але двоє гостей забагато для бесіди.