Та все ж навіть у таких специфічних умовах існувала можливість «увійти в час» або, іншими словами, в плинний дискурс модернізму, бо тільки в ньому можна виявити своєчасність: реалізацією такої можливості стала «Арка» — найцікавіший з огляду на проблематику монографії «діпівський» журнал (який здобув несподіване й іронічне продовження в умовах самостійної України — його відродження завдяки зусиллям усього однієї людини, київського поета Олеся Ільченка, і хронічні проблеми зі спонсорською підтримкою промовисто свідчать про тривання «переміщеного» статусу українських інтелектуалів). Автори «Арки» — Шерех, Домонтович, Костецький, Косач, Гніздовський — відчувають цей час своїм, тобто відчувають себе плинними, ще інакше: вони відчувають себе, так само, як і іхній дискурс. Але, як виявилося незабаром, одного лиш часу та «себе» не досить без власного простору закоріненості, з якого їх було вилучено. Згодом літературне життя в еміґрації, за поодинокими вартими уваги винятками, завмирає.

Особливе місце в еміґраційному контексті відводить Соломія Паадичко «філософові кризи й несталості» Віктору Петрову, що був своєрідним утіленням релятивізму. Детально зупиняючись на ключових філософських категоріях цього письменника, вона ґрунтовно аналізує проблеми, окреслені творчістю, в якій поєднувалися «цілісність і розпрацьованість філософського дискурсу з талантом прозаїка». Прикінцеві частини монографії характеризують глосолалійну творчу й «нагірну» видавничу діяльність «запізнілого модерніста» Костецького та марґінальні постаті Барки й Бережана, резюмуючи: «амбівалентність, непослідовність модерного дискурсу спричинила те, що в українській літературі модернізм не породив вершинних художніх явищ або напрямів». Причини цього маловтішного висновку криються у тій несмачній суміші витіснених фактів і допущених фантазмів, які складають недокшталтовану національну свідомість, транслюючись нею в усі сфери суспільного життя, не знаходячи, разом із доктором Серафікусом, «не тільки узгодження, а навіть мінімальних точок дотику між реальним життям та книгами на своєму столі».

Тимчасом витіснені реалії та пригнічені творчі імпульси не зникають безслідно, діючи приховано й деструктивно, перешкоджаючи інтеґрації та національній ідентифікації; якраз література у своїй безпосередній, властивій ролі символічного переживання споконвіку трансформувала ці витіснені й не завжди раціональні змісти в будівничі й адаптаційні чинники; мабуть, тільки на такій трансформації може засновуватися її модерність для кожного наступного покоління, слушна нагода бути «діяльником» — повертаючись до запитання Михайла Рудницького, — та «джерелом реальних впливів, перетворюючи психологію сучасної людини». Певна річ, таке припущення не слід трактувати як утилітарне намагання обтяжити літературу черговим «завданням» або ж уважати, що трансформація — одна-єдина функція літератури; найкраще цю функцію література виконує тоді, коли не здогадується, що вона чинить; але тоді, коли література перестає бути чинною, треба починати «здогадуватися», тож монографія Соломії Павличко, яка у свій спосіб претендує на наближення до розуміння феномена української літератури у XX столітті, є доречною та напрочуд своєчасною ініціацією у згаданий інтелектуальний процес.

Цілісна концепція побутування модерністського дискурсу в українській літературі першої половини XX сторіччя, чітко зартикульована в праці Соломії Павличко, з часом неодмінно уточнюватиметься, доповнюватиметься й переосмислюватиметься. Адже минуло всього кілька років, відколи стали досяжними спецсховища бібліотек і архівів, а дослідження зарубіжних науковців почали безперешкодно вступати в інтелектуальний обіг і посутню розмову, без якої немислима жодна життєздатна культура. Авторка сміливо залучає до такої розмови табуйовані раніше теми сексуальності, прихованої перманентної війни між статями, кризи традиційних вартостей і припустимості релятивного або, принаймні, критичного ставлення до тотемів сім'ї, народу, різноманітних «батьків» і «кланів», витесаних патріархальним народництвом. Загальна феміністична спрямованість дослідниці викликає інтерес і повагу, бо досі феміністичний дискурс в Україні не був представлений ні в такій повноті й визначеності, ані з такою безкомпромісною відвертістю; й хоча окремі думки, зумовлені впливом цього дискурсу, можуть видаватися сумнівними через їхній радикалізм (як-от твердження про те, що модернізм із жіночим обличчям «став центральним феноменом української літератури»), проте істотною в цьому випадку є вже неодноразово згадувана цілісність постави та її інтенціональність. Треба визнати, що саме феміністичному дискурсові ми завдячуємо цією насмішкуватою й водночас приязною легкістю суттєвого письма Соломії Павличко на відміну від здебільшого понурих і зациклених, часто нечитабельних макабресок представників маскулінного табору. Хтозна, чи не ця феміна-аніма, що розходиться з усіма традиційним уявленням про жінку, була героїнею так само прихованого й цілком недослідженого «марійного» культу в українській поезії від Тодося Осьмачки до Григорія Чубая, не збігаючися при цьому з образом християнської Богородиці; чи не до цієї таємничої «праосені» посилав рятуватися свою душу Микола Зеров, без сумніву, передчуваючи не лише власну трагічну загибель, а й загибель щойно розквітлого у двадцятих роках модерністського дискурсу України:

Тезу, винесену в заголовок, можна вважати іманентним постулатом, що наскрізь пронизує осяжний том літературознавчих досліджень відомого американського славіста Григорія Грабовича «До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка» («Основи», 1997). Перше, що впадає в око, коли детальніше знайомишся з теоретичним мисленням дослідника — розкутість і невимушеність його наукового дискурсу, широкий інтердисциплінарний засяг, який є наслідком відкритості до багатьох сучасних теорій і жвавого, змістовного діалогу з їхніми положеннями на цілком конкретному емпіричному ґрунті української літератури, історії цієї літератури та її рецепцій. Починаючи від структурної антропології, з неперевершеною інтерпретацією засад якої ми зустрілися в його попередній «вибухоподібній» україномовній книжці «Шевченко як міфотворець», через структурну поетику і постструктуралізм, яким не шкодить добре відмірена щупта аналітичної психології, — до рецепційної теорії і постколоніальних ревізій, — ось основні орієнтири та інструментарій двадцятилітньої праці, вільної як від еклектизму, так і від штивної вірнопідданості одній «єдино правильній» теорії або методу. Інтеріоризовані дослідником «голоси» та «погляди» здобувають характерні, суто «грабовичівські» забарвлення й інтонацію, не втрачаючи при цьому на своїй ідентичності й винагороджуючи науковий дискурс важкодосяжною пластичністю та безпомилковими ознаками духовної «пригоди»; часом можна тільки позаздрити цьому вмінню Грабовича інтеґрувати багатоголосся текстів, теорій і дискурсів у відкриту, функціональну систему.

Книжку побудовано як своєрідну модель, чотири «зрізи» якої наочно демонструють розгортання теоретичних і методологічних засад та їхню верифікацію в емпіричній площині — від аналізу функцій жанру та стилю у становленні української літератури (у Грабовича цікавими й смислотворчими є вже самі заголовки) до полеміки в «Harvard Ukrainian Studies» із приводу українського модернізму. Блискучий виклад історії рецепційної теорії з унаочненням моментів полеміки, уточнень і переосмислень цієї теорії — і не менш захопливе застосування однієї з версій (а саме яуссівської) цієї ж теорії для дослідження і зрозуміння ранньої рецепції нової української літератури в межах однієї розгорненої статті або, власне, невеликої «книги в книзі» виказують настанову дослідника не замикатися в межах тієї або іншої (загальнотеоретичної, історіографічної — або суто текстуальної) структури, трансцендуючи цю структуру, перед тим докладно описану і проаналізовану, як текст до контексту, всупереч «довільно замкненим» і не менш довільно норматизованим способам аналізу.