свої скарби! Родича свого не шануєш, хоч він дав тобі маєтність і владу, підняв тебе з дна! Ким ти був у Бухарі? Що ти мав? А тепер?
— Шаную!.. — упав на коліна Ісмат-ага. — Над усе шаную, великий
Юнус-хане! Аллах всемогутній бачить, я так ціную і так шаную...
— А де твоя донька? Ти чому її ховаєш від мене? Лише вітер доносить
слухи, що у твоєму домі квітне пишна троянда, далека від людських очей!
Де вона? Сюди її!
Усі заклякли на місці. Кров відхлинула Данилові з обличчя, і він ураз
збагнув: ось вона, та хвиля, коли все закінчилось! Вже були в його
минулому такі миті, коли життя кінчалось, все нищилось, горіло, падало, зникало, й минало багато часу, коли можна було хоч щось починати знову.
Це доки живеш. Відразу ж просто не підведешся після такого удару долі. От
все й скінчиться! Диявол біду перебуде, одна мине — десять буде!
По тому, як затремтіли руки в Ісмат-аги, як зблідло обличчя Хаміда (ой, як виразно бачив зараз усе Данило, ніби й не хвилювався, кожну дрібничку
відзначало його око), раптом видалося йому, що Хамід вже сказав старому
про нього і Зейнеб і що Ісмат-ага обмислював собі це питання і оскільки не
прогнав негайно ж Данила з двору, то схилявся вирішити на його користь. І
ось...
Тремтячим голосом Ісмат-ага закликав Зейнеб. Вона появилась у дворі за
мить, закутана в чадру й покривало, лише очима світила з тваринним майже
переляком, як полонена дика сарна.
— Е ні! — засміявся Юнус-хан. — Ти що, глузуєш з мене? Ану
скинь паранджу, дівча, я, Юнус-хан, тобі наказую!
Зейнеб схопилась за покривало, не в змозі ворухнути рукою, аж один із
воїнів, що прибули з Юнус-ханом, підскочив до дівчини і зірвав з неї
покривало. В Данилові рвонулась ізсередини хвиля зненависті, й він ледве
змусив себе утриматися на місці.
— Так-так! — прицмокнув язиком Юнус-хан, вдивляючись у
Зейнеб. — І ти, старий негіднику, міг оце ховати від мене? Щастя
твоє, що я нині добрий, та й дівка мені ще й як до вподоби. Заби
раю її у палац! Може, і в гарем заберу, там побачимо. Все. Калим
тобі пришлю, старий, так що не журися!
І він повернувся до аскера, що зірвав було паранджу з Зейнеб.
— Забрати її! Все! їдьмо!
Воїн розвернув коня і, перехилившись із сідла, схопив Зейнеб за стан і
посадив до себе.
— Ата, ата! — заплакала дівчина. — Хаміде! Данку! Я не хочу!
— Ні, — раптом кинувся Ісмат-ага навколішки перед конем Юнус-хана.
— Не забирай її, не забирай заради Аллаха, вона заручена, їй вже не можна
до тебе! Аллах нас усіх покарає, не забирай!
— Заручена? — заревів Юнус-хан. — То тим більше пора забрати. А що
ти, смердючий хаме, ховав її і заручив потай, ще й благаєш, аби я не брав її, то на тобі!
Юнус-хан вивернув коня і уперіщив старого нагайкою із свинцевим
наконечником. Кров залляла Ісмат-азі обличчя, але він вже не тямив себе:
— Ні, ні! Ні! Не забирай, віддай доньку!
— На тобі! На тобі! — ревів Юнус-хан, лупцюючи Ісмат-агу нагайкою, і
невзабарі закривавлений старий захитався на місці, падаючи, й тоді з
криком кинувся до нього Хамід і також дістав нагайкою в обличчя, заюшився кров'ю, і вже не витримав і Данило. А знав, що не мусить, знав, що немає жодного сенсу, бо зараз вкоротить собі віку, бо то вже все, але в ту
мить раптом нічого вже не
вартувало для нього те життя, все зламалось, все пропало, не ли шилось
нічого, крім люті і зненависті, крім жадоби помсти.
То було безглуздо і так очевидно було, тільки аскери Юпус хана
винагайкували усіх трьох так, що живого місця не лишилося.
Але в руці у Данила був ніж, і цього вже було досить, аби леді, кивнув
головою Юнус-хан і зв'язали аскери ледь живого Данила і поволочили геть, лишивши у дворі Хаміда плакати над непритомним батьком, що лежав
заллятий кров'ю навзнак посеред двору. Данило спромігся лише сказати:
— За що ви їх? То ж ваші люди, Ісмат-ага вам вірно служив, а
то його син і його донька, майте хоч до них милосердя...
І тут зареготав Юнус-хан.
— Га-га-га! Ви лиш погляньте на цього кяфира! Він ще вчить
когось, що і як чинити, він ще вчить мене милосердю!
Сміх розібрав Юнус-хана, і він не міг його стримати й далі.
— Чи ти розумієш, що є ніщо? Що тебе немає взагалі. Вони
ось, — він показав рукою на Хаміда і його батька, — теж ніщо, але
нони хоч вірять в Аллаха, вони його діти. А ти — ти ніхто, тебе
нема. І на доказ того, що тебе нема, завтра вранці тебе просто по
місять отам-от над дженобом на великому дереві.
Хамід кинувся Юнус-ханові в ноги.
— Милосердя прошу для нього, о великий Юнус-хане! Милосердя
прошу заради того хоч, що батька мого не пожаліли, то хоч його пожалійте, милості прошу!
— Тут усі якісь скажені. Кожен хоче вмерти, кожен просить за іншого, не дбає про себе! Ти щеня! Ти просиш за кяфира! Двадцять нагайок йому за
невірного! Негайно!..
Данило лежав у своїй камері-ямі в зіндані, про яку вже давно й думати
забув, але не спав — чекав ранку, коли мав загинути.
Але і вранці за ним не прийшли.
Про Данила на певен час забули, бо на Ташкент напали кочівники на
чолі з Джангази-ханом, і Юнус-хан повинен був відбиватися від численного
ворога. Усі були захоплені обороною. Минуло ще чотири дні. Джангази-хан
відступив, Ташкент трохи заспокоївся, а до Данила в камеру кинули сусіда, теж приреченого на страту, військовополоненого, юного кипчака Айдара.
Що відволікло увагу Юнус-хана від бранців, так і лишилось для них
загадкою, та якось біля отвору в камеру появилась знайома голівка, і
Данило стрепенувся. То був Хамід.
Стражники добре знали його, знали і Данила. Вони знали все. Минув
час, і погроза Юнус-хана не була виконана. Хамід щодня просився на
побачення з Данилом. Врешті один із них не витримав і впустив малого, вважаючи, що Юнус-хан, який забрав собі сестру Хаміда, таки пробачив
кяфира, зваживши на прохання Хаміда і, певне, ще більше його сестри.
Хамід приходив щодня. На Айдара він не звертав уваги, і якось вже
потім Данило подумав, що хлопці навряд чи здружились би
самі, якби не він. Тут вступали у дію закони неприязні між близькими
народами, які ще й воюють один з одним.
Хамід готував Данилові втечу. Він дуже змарнів і зблід за цей час.
Батько його помер від побоїв, кінець нагайки прийшовся просто на скроню, і старий вже не підвівся з долівки. Хамід відразу подорослішав. Було йому
лиш близько п'ятнадцяти, а вже життєва біда кинулась йому на плечі злим, розлюченим, диким псом і гризла й мучила, і не було від неї ради.
Зейнеб лишилася в палаці Юнус-хана. Досі її Хамід не бачив. Юнус-хан, почувши про смерть Ісмат-аги, велів поховати його за всіма законами, прислав Хамідові калим за Зейнеб. Але Хамід ні до чого не торкався, чекав
на старшого брата з Бухари, той мав приїхати і вирішити, що буде далі.
Старший в родині, Рахмат давно одружений, йому було десь років із
двадцять п'ять, і він любив ХаМіда. Хамід чекав на приїзд Рахмата, бо, пригнічений горем, просто не міг і не хотів нічого робити. Вже не відвідував
він і медресе Кукельдаш, де був кращим учнем у мулли Садріддіна, ніщо
його не цікавило вже зараз, лише життя Данила.
План його був наївний, але в простоті своїй і сміливості міг і вдатися, іншого виходу не було, і Данило погодився. А тоді поговорив з Айдаром.
Кипчак вмить був готовий до дії.
Вирішили, однак, перечекати ще день. Кожного разу Хамід при
зустрічах передавав Данилові по черзі — то ножа, то довгу мотузку, то ще
одного ножа і золоті монети, одне слово, усе те, що мало би придатися для
втечі.
А далі було так. На кілька днів Хамід щез, до в'язниці не ходив, знову
