Запанувала тиша. Ніхто не зронив ні слова при цьому імені. Данило
мовчав, вичікуючи.
Врешті старий кипчак сказав похмуро й сердито:
— Це проклятий чоловік з нашого роду, ми не вважаємо його своїм. Він
зрадив нас, перейшов на бік ворога, підло намагався іібити нашого
воєначальника. Та, на щастя, це йому не вдалося.
— Дивно! — знизав плечима Данило. — Я, власне, тікав із зіндану у
Ташкенті разом з ним. Це чудовий товариш був і сміливий воїн... Потім
наші шляхи розійшлись, й мені отак знову не пощастило. Якби ми були
разом і далі, хто зна, може, все було б гаразд... І я не потрапив би знову у
біду...
— Він — зрадник, це напевне. А втім, я говорити про нього не хочу, та й
навряд чи хто захоче тепер. Він накликав біду на всіх нас, хай буде
проклятий...
— Чому ви так певно говорите, що він зрадник? Я ж кажу вам, що тікав
разом із ним з Ташкента...
— Чужинцю, ти не знаєш наших звичаїв і наших справ, хоч і навчився
нашої мови. Я старий і кажу, що знаю. А більше хочеш — попитай у його
родичів...
Старий підвівся, і Данило й собі підвівся з місця.
— А його мати, вона, мабуть, цікавилась би...
— Його мати померла. Слабка була жінка, тільки й народила Багенбаю
що одного сина, та й то отакого. Отож — узяв толенгутку в дружини... А
батько його, Багенбай, був славний батир і синів мав чудових. Загинули
нещодавно у бою з джунгарами. Токжан, відколи почула, що загинув Айдар,
— думали, що загинув під Таш-кентом, зовсім захворіла, а за кілька день
після звістки, що загинув Багенбай і троє його синів від інших жінок, зовсім
змарніла і незабаром померла. Касим-султан сам приїхав до нас, тризну
справляли за померлими таку, що пам'ятатимуть на довгі часи. А що мило-
стивий чоловік, то, незважаючи на малу дитину, узяв одразу ж одну із вдів
Багенбая собі за дружину, наймолодшу.
Отакий-от Касим-султан. А на нього цей негідник ще й руку заніс, зрозуміло, що намовили його, підкупили вороги...
— Але де ж могли його підкупити, ми ж разом утекли з в'язниці...
— Де могли, там і купили! Тим більше тут, вже коли таке про нього
повелося, пішла ще й чутка, що цей нечестивець мав негідний зв'язок з
молодшою дружиною свого батька! Ну як? Ти все ще захищатимеш його, чи
не забагато для зеленого ще жереб'яти, щоб аж стільки накоїти! Не вартий
він життя, зустрінеш — вбий! Я все сказав!
Старий поклонився і пішов з юрти.
Данило стояв, ошелешений усім почутим, і слова не йшли йому і вуст, і
холод поймав тіло, боляче було йому за хлопця, боляче
вкрай, до плачу. Тільки зараз збагнув він, що нема вороття Айда-рові додому, немає вороття, як би він не жадав його, і зрозумів Данило, що правду сказав
старий, що ота Шолпан таки була коханкою юнака, і ось що їло його, ось що
травмувало йому душу, не давало спокою, ось чому він не стримався й кинувся з
ножем на Касим-султана. Не тільки батько, не тільки брати, а отой гріх, ота
пристрасть, оте, за що він стільки страждав і мучився, було просто і легко забране
іншим, ворогом, вбивцею, катом батька і братів. Данило стояв розгублено, не
знаючи, як повести себе далі, аж його руки хтось торкнувся. Поруч стояв хлопчик
років дванадцяти-тринадцяти.
— Я його брат Даурен, — сказав він. — Ходи до нас. Хоч він і
проклятий родом, але мій брат. Моя мати сказала, щоби я закликав
тебе.
Юрта була багата, в ній сиділа стара вже жінка, яка звалась Салтанат. Мати
чотирьох дітей. Двох старших її синів убито разом з Багенбаєм.
Даурен і ще старша за нього дівчина лишились. У Багенбая від усіх дружин
лишилось в аулі загалом дванадцятеро дітей, не кажучи вже про інших родичів, які
були родичами й Айдарові.
Данило розповів матері Даурена чимало з того, що знав про Айдара, за
винятком того, що він тепер чекає його поблизу. В його розповіді вони розійшлися
до того, як Айдар поїхав у військовий табір Касим-султана.
— Як би там не було, — сказала Султанат, — але ж широко поголос пішов, що збезчестив Айдар батька з цією дівкою. Правда чи ні, невідомо, але не буває
диму без вогню, сам знаєш. Отож прокляття лягло і на нього, і на весь наш рід
через нього, через його гріхи. . Аллах всемогутній простив його батька, але лишив
нас сиротами і вдовами, бо відколи на схилі років узяв собі Багенбай в жони оту
толенгутку, то й так було нам усім соромно, бо ж невільниця, а жона, нам нібито
рівня, а вже нас, дружин, було шестеро і дітей доволі. А ще привіз з походу якось
отого старого джунга-ра. Та ще ж потім оту кляту Шолпан узяв. То вже була ціла
біда на рід. Сивий зовсім був, а не тямив, що чинить, наробив усім лиха і сам
загинув...
— Та казали ж, що Касим-султан зумисне послав його у засідку, я таке чув...
— Всі ми чули, всі багато чого чули. Касим-султан зі свитою приїхав на учту по
Багенбаю і розповів про його героїчні подвиги, а водночас і про зраду сина, наклавши на Айдара прокляття. І був у нас бакси в аулі, закружляв він у танці
серед учти, прославляючи Касим-султана та подвиги Багенбая і його синів і
накликаючи на голову Айдара прокляття небес...
І тільки завів він свої закликання, почав проклинати Айдара, як вилетів
звідкись ніж і пробив йому горло. Так він і захлинувся
кров'ю на тих словах. Тільки-но охоронці султана кинулись до того, хто
пустив ножа у бакси при цих словах, а то був той шолудивий джунгарин
Кудабай, якого пригрів Багенбай і який виховав Айдара і допомагав Токжан
удома, прислужником був у її юрті, жив при них, як він вже лежав мертвий, перерізавши собі живота по-джун-гарськи. Забив себе сам іншим ножем.
Бачиш, скільки біди від того собачого сина! А ти його захищаєш! А як
мати виглядала хлопця! Ходила у степ і все виглядала, чекала. Вся змарніла, аж чорна стала, дуже хворіла, ледь дихала, а псе на нього чекала. А коли
прийшла звістка, що загинув Айдар у Ташкенті, то злягла і зовсім не
вставала. А вже по тій учті, та ще коли заколовся старий джунгарин, вбивши
нашого бакси, Токжан померла за кілька днів.
Все на краще. Ще й ту прокляту тюре Шолпан забрав Касим-султан.
Ненавиділи ми, жінки, її завжди, нечиста вона була, хоч красуня, куди там, нічого сказати, зле нечиста душею. Все могло бути і з Айдаром, і та дитина
може бути невідомо чия, скорше навіть його. Добре ще, що до вух султана
не донесли цих пересудів, а то вигнав би її геть... От і все, що можу тобі
сказати, чужинцю! А тепер переночуй у нас, спочинь до ранку, дорога тобі
далека, а про того собачого сина забудь і нам не згадуй більше. Досить, ми
його не знаємо і знати не хочемо, краще йому тут не з'являтися, бо біда буде
йому, сама біда.
Данило улігся на кошму й одвернувся до стіни юрти. Але де там сон, його аж трусило від усього, що він почув тут, що довідався. Він знав, що
нині Айдар не чекає його, що завтра надвечір лише вони зустрінуться на
іншому кінці долини, звідки дорога вестиме далі на захід. А зараз...
Знову рука торкнулася його, і він повернувся. Це був Даурен.
— Я любив Айдара, чужинцю! — сказав він. — Дуже любив. Він добрий, він хоробрий, він мій брат, і я не вірю тому, що тут говорилося. Розкажи
мені про нього ще, чужинцю.
Хлопчик був широколиций і кремезний, не схожий на Айдара, хіба лише
щось пробивалося у виразі обличчя, в обрисі вуст, у попороті голови, що
несподівано нагадувало Айдара і зараз чомусь боляче вражало Данила.
Що він міг сказати хлопчикові, єдиному, хто ще вірив у його друга, у
свого брата, попри все, що говорилося тут лихе, що думалося...
Але він розповідав стільки, скільки міг, скільки самому стачало сил і
