головним загоном із кращих воїнів переїхати до Абарасанської ущелини і
перевірити той шлях, яким мало йти військо на джунгарів.
— Дозорці переказали, що вільний шлях, але я не певен, чи чогось там
не скоїлось саме зараз. Коли поїде загін, то ми слідом за ним вирушимо
через день.
Наступного дня прискакав поранений воїн і крикнув, падаючи від
знесилення з коня, що загін Багенбая-батира розбитий вщент, там засідка
джунгарського війська, усі загинули, що десь зрада, бо такого дозорці не
могли не побачити.
Обидва дозорці негайно були скарані на горло, але це не допомогло ніяк.
Джунгари викрили себе, отож стотисячна кіннота Касим-султана виступила
в похід проти джунгарів.
За два нічних переходи дісталася кіннота до Абарасанської ущелини, але
вже виступило проти них джунгарське військо. З обох боків блищали ковані
бойові палиці, начищені щити, на мідних шоломах вились од вітру султани.
Після важкого кількагодинного бою джунгари повернули назад, а
кіннота Касим-султана невідступно переслідувала їх, не даючи передиху
відступаючим.
Ворог був розбитий. Повна перемога Касим-султана означала прощення
усіх його гріхів, бо здобич була захоплена чималенька після глибокого
походу вже далі в глиб Джунгарії, до джунгарських поселень.
Вертались без поспіху. За померлими Касим-хан зробив велику учту, особливо прославляючи хоробрість і високі якості Багенбая-батира і його
синів, але наступного ж дня по учті послав своїх ас-керів до кипчацьких
джайляу, де повинен був літувати аул Баген-бая. Послав сповістити сумну
новину, послав багаті подарунки родинам Багенбая й інших забитих воїнів.
Та головним завданням посланих було привезти до нього вдову Багенбая, Шолпан, наймолодшу токал небіжчика, красуню-тюре.
Не забув Касим-султан своєї жаги і таки хотів заволодіти Шолпан, що
би там не було.
І Шолпан привезли. Як вона погодилась, на яких умовах, ніхто не знав, була вона з дитиною, до якої негайно приставили кількох няньок, її Касим-
султан і не бачив, дитина була ще немовлям, але Шолпан жила в юрті
султана, він узяв її в жони.
Ось що довідався Айдар, коли прийшов у табір своїх земляків, коли
зустрівся із знайомими й родичами. Не було батька, не було трьох старших
братів, а Шолпан стала дружиною Касим-султана, зрадника і вбивці...
Він пішов до султанової юрти і чекав, доки султан вийде, хотів
поговорити з ним, ледве стримуючи в собі вируючу ненависть.
Та коли султан вийшов із юрти, за ним майже услід вийшла, й Шолпан, і
Айдар зустрівся з її поглядом, трохи зляканим, але й відчуженим, замкненим, чужим, відстороненим. Водночас же на денці його пробивалось
щось таке своє, таке до болю рідне, що, коли Айдар глянув на Касим-
султана, який стояв на відстані кількох кроків перед ним, невисокий, худий, з гострими вилицями і з очима хижого, настовбурченого птаха, лють
заклекотала в ньому, бо цей, цей... вбив, зрадив усіх і її, забрав її... він смів...
він, старий, нелюд... І Айдар схопився за ножа, що висів при поясі, але
нукери султанові були напоготові, і хлопця негайно ж схопили...
— Собача кров! Батько був собака, а цей собачий син! Шпигун! Послали
його вбити мене. Висидів там, у Ташкенті, так, що й купили його! Ще
батько хотів бунтувати, теж, видно, з ташкентцями в змові, з бухарським
еміром, а цього, може, й намовив у полон здатись, щоби передати туди якісь
вісті... Так, собаці — і смерть собача буде! Завтра привселюдно, як шпигуна
і зрадника, наказую війську закидати камінням... отут, серед степу, і могила
його буде, якщо кожен камінчик кине... А ми завтра знімаємось. Пора в
Туркестан, до Есим-хана...
Касим-султан вже трохи оправився від пережитого струсу й нападу гніву
і тепер вже зловісно посміхався, наперед смакуючи завтрашнє видовище.
Зв'язаний Айдар зустрівся поглядом з Шолпан на одну лиш мить і відчув —
їй жаль було його, дуже жаль, але вона вибирала власну долю, свою, своєї
дитини і майбутніх дітей. Вона сумувала за Айдаром, але їхні шляхи велися
вже зовсім порізно. Вона була чужа йому, ця молода жінка, вона була зовсім
чужа йому зараз, хоч і сумувала за ним... І Айдар зламався, і все збайдужіло
йому, усе навколо, хоч і чув, як Касим-хан сказав кинути його в крайню
юрту, не з'їсть там скарбів, а там сторожа безпечніша, бо всяке буває... Йому
все збайдужіло, аж десь тоді, коли лежав у юрті, коли споночіло довкола, він
утямив, що тепер чекає його ганебна смерть і нічого більше, згадав про
оросута, якого лишив серед ночі біля старого мазара, і йому стало боляче і
тужно за всіма тими місяцями, які вони провели разом, за тим часом, коли
вони полювали на ховрахів, смажили поночі, коли він віз оросута в аул ка-
захів-землеробів, за всім, що єднало їх ці довгі місяці, упродовж яких він
добирався до своїх, щоб нарватися врешті на горе, біду і свою ганебну
смерть.
А що ж буде з тим оросутом? Його ж, здибавши, можуть забити, а ні, то
забрати в полон як туленгута. А винен все він, Айдар. Ой, недарма оросут не
хотів їхати до них, як вчував, недарма, і правда, лихо йому тут, а не
допомога, і упередити його від цього лиха Айдар вже ніяк не зможе.
Айдар раптом згадав усмішку оросута, широку, білозубу, кучеряве
волосся, що відросло аж по плечі, і яскраво-блакитні очі...
Якось Айдар дивувався, помітивши, які в оросута дивні очі, він ніколи
таких не бачив раніше... Тут в усіх були очі темні...
Так, темні, а в нього геть чорні, як і волосся, як його життя, що лише
починалося, а вже темінь поглинула його з самого початку, і так велося, аж
доки поволеньки з'являлося трохи світла в його житті. Навіть важко було б
сказати, що світлішало, ні, може, швидше теплішало, а від того тепла й
ставало світліше, бо упродовж довгих місяців життя поряд з Айдаром було
щось таке, що окреслити поспіль важко, просто відчувалось щось велике, добре, тепле й світле...
Айдар не замислювався над цими відчуттями, аж нині лише він осягнув, що то був оросут, блакитноокий, великий, сильний оро-сут, трохи
незграбний, неумілий в степу, але гарний воїн і добрий джигіт, славний
товариш...
Думки пливли в Айдаровій Голові тоді далеко не так складно, як він
розповідав тепер про це Данилові, але переказував він події саме в такий
спосіб, лише додаючи час від часу якісь прицмокування язиком чи зітхання
або затинаючись в тому чи іншому слові, особливо коли це стосувалося
оросута.
Коли він лежав зв'язаний у юрті, в ньому боролися два відчуття: він і не
хотів умирати, і жити йому не хотілося. Заради чого? Батько, Шолпан, брати... Все враз щезло, лишалась десь далеко в аулі мати. Син її — воїн, все
може статися, життя втратило сенс.
Водночас відчував якесь полегшення від того, що його мають скарати. В
такий спосіб ніби знімалися з нього усі гріхи. Те, що Шолпан пішла в жони
до Касим-султана, що, можливо, та дитина його, Айдарова, означало, що
Шолпан зрадила усіх і замкнула коло. Вже не мало вабити до неї, не мали
виникати докори сумління щодо минулого, бо вона вже була жоною іншого.
Його провина перед пам'яттю батька знята, і він спокутує її своєю смертю, десь на небі батько пробачить його, розуміючи, як він мучиться, як воно все
було і як він тепер помирає...
Посеред цих Айдарових думок стрибнула на нього з глибини юрти чиясь
постать і закрила йому рота, нахиливши своє обличчя впритул до його, так
що чоло торкалось чола, а ніс носа, і перестрашений Айдар пізнав навіть у
темряві світлі очі оросута, хвиля могутнього тепла охопила його, і він лише
видихнув: «Це ти? Як бог!»
